uncategorized

Леся Українка. Листи: 1876–1897 / упорядкування В. Прокіп (Савчук),

передмова В. Агеєвої. — К.: КОМОРА, 2016. — 512 с.

Будь-яка література неуникно формує канон на кожному етапі свого розвитку. Звичайно, у ньому може лишатися центральна фігура, як-от Шекспір у англійців чи Шевченко у нас. Але оточення і перелік творів змінюватиметься – і тому, що з’являтимуться нові письменники, і тому, що відбувається переоцінка творчості вже відомих. Зараз на вершині українського літпроцесу – тріо Шевченко-Українка-Франко. І у Лесі Українки тут позиція найміцніша, особливо останніми роками. Звичайно, Шевченко – «наше все», але Леся Українка – це «наше все і трішки більше, хоча часом ми про це забували». А реабілітація – це завжди вигідна для автора позиція.

Із переоцінкою канону приходять і нові методи прочитання, зокрема класичний біографізм змінює історія повсякдення. Це вже не клішовані фрази про «дочку Прометея» і не короткий життєпис, який подають у підручнику десятого класу перед уривком з «Лісової пісні», а спроба побачити світ очима людей тієї епохи, відновити не лише важливі події їхнього життя, а й щоденне існування, побут, звички, тобто ті дрібниці, з яких насправді складається особистість.

«Леся Українка. Листи 1876-1897» – шанс перетворити кам’яну письменницю на живу людину, замість сяйливої ікони нарешті побачити деталізований портрет, і, що найважливіше, кожен матиме шанс цей портрет написати власноруч.

1876-1897 – цікавий період ще й тому, що це ранні і юні роки життя Лариси Косач-Квітки, а отже, читач має можливість побачити дитинство очима самої Лесі Українки, почути історію з перших вуст, без чужих пере- і надінтерпретацій. Це дає розуміння, що насправді українські канонічні автори не з’являлися із пророцтвом на вустах і не сиділи із букварями у бур’янах, як би нас у цьому не хотіло переконати Міністерство освіти і автори підручників. Вони жили, як нормальні діти, юнаки і дівчата: сварилися, мирилися, знаходили друзів і ворогів, переживали перше кохання до живої людини, а не до неньки-України чи «робітничого люду».

У 1876-му році майбутній авторці лише п’ять, до появи першої збірки «На крилах пісень» – цілих 17 років. На заході панує атмосфера кінця століття: Бодлер видав не лише «Квіти зла», а й збірку «Штучний рай» (1860), Європа потай зачитується декадансно-гротескними «Піснями Мальдорора» (1869) Лотреамона, а Рембо за кілька років випустив одразу дві збірки («Одне літо у пеклі», «Осяяння»), аби назавжди піти з літератури. Отже, у Європі домінують ідеї вишуканої краси за мить до смерті, опіумних видінь і перші думки щодо «кінця історії».

Леся Українка

Саме у цей цікавий час росла майбутня Леся Українка, зараз – просто Лариса, дочка відомої письменниці Олени Пчілки. У 1876-му Лариса навчилася читати і близько роззнайомилася із родиною Драгоманових, а невдовзі Драгоманов вирушить у вимушену пожиттєву еміграцію. Стосунки із дядьком і дядиною – це ціле життя у листах.

Саме Драгомановим маленька Лариса довіряє найважливіше: що вона знайшли яйця вужа, що Миша (старший брат) намалював на стіні чорта, а на дверях – роги, що в селі Колодяжному – скарлатина, а до їхнього будинку приблудилася красива кицька. Із такою ж невимушеною щирістю згодом Леся Українка розповідатиме Драгоманову про перші переклади, перші поразки і суперечки із старшими авторами. Саме Драгоманов стане її головним порадником на ниві перекладацтва і головним опонентом у дружніх дискусіях.

Читайте також: Як усе було насправді: 6 книжок про українську літературу

Особливо ніжні стосунки у ранній юності пов’язують Ларису Косач з лагідною бабусею, яку дівчинка цінує понад усе, можливо, на противагу суворій, навіть авторитарній матері. Це дуже добре простежується саме у листах: бабусі дівчинка розповідає побутові, важливі для неї дрібниці, а матері надсилає майже формальні листи із описом лікарняних процедур або свого денного розкладу. Така формальна чіткість листів до Олени Пчілки із обов’язковим звертанням, побажаннями і ввічливими запитаннями наприкінці – перша ознака невидимої стіни, яка згодом постане між матір’ю і дочкою.

Вже старшою, Леся Українка неодноразово намагалася цю перешкоду зруйнувати, підігруючи у листах матері, наслідуючи її тон і нескінченно вибачаючись за затримку листів, за відсутність зв’язку, за те, що змушена чимало часу проводити окремо від матері у санаторіях і лікарнях. Проте, вочевидь, найвідчайдушніші зусилля не допомогли подолати те, що сьогодні називають generation gap.

Із 1888 року Леся Українка починає систематично листуватися із родиною Драгоманових. Тепер вона оповідає не лише про побутові дрібниці, а й про те, що переклала дві рапсодії «Одіссеї», хоче прочитати французькою драму Толстого «Власть тьмы» і повість «Тарас Бульба» Гоголя, почала перекладати «Бідних людей» Гюго. 1888 рік – ще й початок докладного аналізу Лесею Українкою своєї хвороби (хоча діагноз дівчинці поставили ще у 1883), і на цьому варто зупинитися окремо.

Історія життя як історії хвороби вже багато років є окремим напрямком у біографістиці (читайте про метафору хвороби у рецензії на книжку «Далекі близькі. Есеї з філософії та літератур» Володимира Єрмоленка).

У 1978 році американська письменниця і філософ Сьюзен Зонтаґ у своїй праці «Хвороба як метафора» протиставить образ двох «синонімів смерті» ХІХ і ХХ століття – туберкульозу і раку. Філософ аналізує метафори та евфемізми, за якими ховаються ці недуги, описи у літературі та загальний вплив захворювань на розвиток людської культури. Туберкульоз, як зазначає Зонтаґ, довго асоціювався з образом красивої, одухотвореної смерті, зазвичай безболісної і дуже аристократичної. Проте листи Лесі Українки не свідчать ані про безболісність, ані про аристократизм тяжкого захворювання.

Читайте такой: Ростислав Семків про сильних жінок в українській літературі

Під час нападів дівчинка не встає з ліжка, через слабкість рук їй важко грати на фортепіано, а про лікарів писати «так наскучило». Наступні роки стануть для Українки історією тривалої і терплячої боротьби – боротьби людини, яка усвідомлює власну приреченість, але не готова з нею цілком змиритися. Це не хвороба-як-метафора, а хвороба буквально, із всіма болісними подробицями і без надмірної турґенівської романтизації.

Ранні листи письменниці – можливо, один з найкращих епістолярних описів взаємодії пацієнта із власною недугою

Крім хвороби, що стала тінню авторки і, вочевидь, вплинула на її творчість, у листах постає ще одна цікава особливість, яка допомогла Лесі Українці сформуватися як письменниці. Насправді мало не головним інструментом виточування власного хисту для дівчини було перекладацтво. Леся Українка перекладає десятки авторів: Гайне, Свіфта, Мюссе, Ґьоте, уривки з Біблії і твори французької літератури.

Мала юна перекладачка і свій канон: «Коли ж се видання мае бути і для інтеллігенції, то тоді список треба б іще розширити, помістити туди: Сервантеса, Бомарше, Петрарку, Шенье, Бальзака, Леконт де Ліля, Вальтер Скотта, Вольтера, Руссо, Сталь, Сірокомлю, Конопніцку, Надсона, Некрасова», – а от Мопассана і Толстого авторка недолюблювала. Із юнацьким запалом Українка розподіляє у листах між друзями, хто яких письменників має перекласти, аби українські читачі мали нарешті доступ до найкращих зразків світової прози. Цікаво, що перекладацький прогноз Лесі Українки виявився досить точним, та випередив час майже на століття.

Читайте також: Віра Агеєва про «не ті» канони

У 1890-му Леся Українка вперше пише своєму братові лист у віршах, вибачаючись, що муза «в лихім гуморі» і «Так само, як і я, – Привьязана за ногу Фантазія моя». Згодом саме у брата-математика, а не у матері-письменниці Косач неодноразово питатиме поради щодо окремих уривків і цілих віршів. Прірва у родині глибшає, а хвороба забирає все більше часу і сил. Чимало місця у листах наступних років Леся Українка приділяє докладному аналізу різноманітних творів – від «Чайльд Гарольда» Байрона до «Царівни» Ольги Кобилянської.

Сміливо дискутує авторка із співрозмовниками про роль влади, функцію преси, етнографію та історію

Чимало листів цього часу і пізніших років адресовано Михайлу Павлику, українському письменнику та громадському діячеві, що відстоював суспільні та політичні права жінок. Лише з Михайлом Леся Українка могла вільно говорити про те, що хвилювало її мало не найбільше: потребу рівності як у побуті, так і в середовищі літературного естеблішменту. Найбільше письменниця не любить поблажливе ставлення: не жалійте мене, краще – читайте мої твори, – таким є лейтмотив усього листування.

Читайте також: Леонід Ушкалов: Пізнання природи речей має своїм наслідком любов

Не лише перекладати чужі твори, а й знайти свій голос, наважитися говорити не через іншого автора, а самостійно – основна мета цих років для Лесі України: «Тепер я ніяких перекладів не пишу, а кінчаю дві поеми для дітей та одно оповідання для великих людей, теє має піти до збірника літературно-наукового, що хоче видати наша плеяда». Письменниця не боїться справедливої критики: «Взагалі я рада, що мої вірші викликали критичну розмову, — нехай люде лають, аби не мовчали», – проте бажає якнайревніше оберігати власне життя від газетних описів: «Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя», – і не тому, що бажає приховати щось конкретне, а тому, що вважає, що творчість треба розглядати окремо від життєписів, тому «не слід уважати кожної ліричної поезійки за сторінку з автобіографії».

Серед інших співрозмовників Лесі Українки цього часу – вже відомий Іван Франко, поет і перекладач Осип Маковей,  сходознавець Агантангел Кримський, громадський діяч Михайла Кривинюка.

Лесі Українці вдалося зібрати цілий віртуальний інтелектуальний салон, хоча не всі його члени один одного поважали

Листами Лесі Українки зачитуєшся не лише як документами епохи, а й як інтелектуальним доробком. Окремої уваги варто те, з якою пильною ніжністю та ніжною пильністю упорядниця Валентина Прокіп поставилася до цих листів: на кожному з них вказано місце зберігання епістолярного джерела, авторські дати, подано посторінкові примітки-довідки про згадуваних осіб, описано чималу географію кореспонденції, текст подано зі збереженням всіх морфологічних, пунктуаційних особливостей автографів, перенесено всі авторські позначки.

Цікаво, що примітки часто займають на сторінці більше місця, ніж сам лист. Набір із автографів, упорядкування й коментарі забралив упорядниці півроку, але цьому передувала тривала пошукова праця. Ініціаторами проекту були літературознавиця Віра Агеєва і письменниця Оксана Забужко, а науковою редакторкою – авторка праці «Леся Українка. Життя і тексти» Лариса Мірошниченко.

Ця величезна архівна робота варта, як мінімум, поваги, а якщо згадати, який у Лесі Українки був почерк (особливо – у дитинстві), ще й захоплення.

Читайте також: Як створювалось нове видання «Лісової пісні»

В одному з останніх надрукованих у зібранні листів Леся Українка зізнається: «Я врешті зроду погано пишу листи, се не входить в мої таланти», – проте це, швидше, топос скромності, аніж щира самокритика. Саме у листах Леся Українка виписувалася – кристалізувався стиль, письменниця вчилася оцінювати чужу і власну творчість, боронитися від несправедливої критики і прислухатися до справедливої.

З маленької дівчинки, яка рятувала від холоду кошенят, вона перетворюється на молоду талановиту жінку – щиру, наполегливу і безстрашну, як у житті, так і на письмі.

Читайте також: Нові прочитання до 140-річчя Лесі Українки

• любителям романізованих біографій;
• тим, хто тривалий час вів/веде щоденник;
• тим, хто любить розвінчувати міфи;
• на канікулах/під час відпустки;
• під партою на нудних уроках літератури.

• тим, кому подобається фраза «наша хвора Леся»;
• тим, для кого Франко – лише Каменяр, а Леся Українка – «дочка Прометея»;
• неормаксистам;
• поспіхом.

Світлини з архіву видавництва «Комора»