Інтерв’ю

Минулого року у видавництві «Країна мрій» вийшов друком роман українського журналіста Олега Полякова – «Рабині й друзі пані Векли». Дебютний твір із вельми незвичною назвою увійшов до довгого списку «Книги року ВВС» й короткого Літературної премії імені Олеся Ульяненка, отримав схвальні відгуки перших читачів рукопису Юрія Андруховича, Андрія Куликова й кількох літературних критиків. Читомо поговорило з Олегом про його письменницький дебют, секрети творчості, улюблених авторів, літературне життя в провінції, його наступний твір, який має вийти на початку літа та прогулялось місцями, де відбуваються події дебютного роману.

– Пане Олеже, до 2015 року вашу прозу друкували лише в періодиці. Що це були за твори?

– У середині 90-х років ми з кількома друзями по «Школі Вільних мистецтв» – дуже дивній організації, яка й досі існує в якомусь альтернативному культурному процесі, видавали літературний журнал «Країна мрій». Цікаво, що таку ж назву має і видавництво, що надрукувало мій дебютний роман «Рабині й друзі пані Векли», хоча воно виникло значно пізніше. Так от, журнал «Країна мрій» виходив усього лише 2-3 роки, і там були надруковані кілька моїх оповідань, серед них – «У напрямку далеких гаїв», «Діти вогню». Перший твір про княгиню Ольгу, а другий – про робітників цегляного заводу.

А потім у мене була страшенно довга пауза в прозі, але не в творчості, оскільки ми з друзями усі ці роки писали кіносценарії найрізноманітніших жанрів – від трилера до мелодрами, проте фільми за ними не були зняті. Сподіваюся, що вони дочекаються свого часу. А може, й ні, бо таке теж буває.

– А вірші ви писали?

– Зовсім небагато, десь півтора десятка. Однак найліпша їхня участь – стати словами пісень або епіграфами для прозових творів.

«Ми зустрілися біля «Арсенальної» тридцять першого травня, напередодні виступу. Я приїхав хвилин на десять раніше, але Лариса вже чекала. Разом зі спекою вітер струшував з неба хмари тополиного пуху, який відразу набивався у волосся і ліз в очі. Справді, найкраще місце для романтичної зустрічі двох неприкаяних персонажів!»

– Чи допоміг вам журналістський досвід для роботи в літературі?

– Я доволі принципово розділяю ці професії. Для мене журналістика і література ніяк не пов’язані й існують паралельно в силу своєї різної природи. Хіба що корисними для літератури бувають знайомства з непересічними людьми і деякі журналістські навички, як, скажімо, спостережливість. Я от і сьогодні по дорозі на зустріч з вами записав у блокнот кілька цікавих деталей – наприклад, побачив через вітрині магазину, як дівчата підстригають волосся манекену.

Якщо раптом забуваю записник удома, у мене псується настрій, бо якраз того дня «класика» різного штибу так і лізе в голову (або з голови). На цей час маю вельми пристойний стос списаних блокнотів – там замальовки, початки повістей та романів, недописані оповідання, які не пройшли мій внутрішній ценз, а також деталі, деталі, деталі…

– Ваш перший роман вийшов, коли ви були уже в зрілому віці. Довго працювали над цим задумом чи просто настав свій час? 

– Якось одного дощового дня прокинувся і зрозумів: або я зараз почну писати роман, або вже ніколи. Певно, накопичилася критична маса літературної інформації, з якою потрібно було щось робити – або розпорошувати в дружніх розмовах по кав’ярнях, або акумулювати й написати твір.

Із «Веклою…» все це дуже раптово закрутилося-завертілося. Ми завітали з племінником Валентином до «Пузатої Хати» на Подолі випити кави, стали в чергу за дівчиною… Спершу я не бачив її обличчя, а потім, коли вона повернулася, – закляк від якогось незвичного естетичного захвату. Ця пані була надзвичайно красива, хоча й мала доволі «видатний» ніс. Пам’ятаю, я сказав тоді Валентину: «Ось вона, героїня нашого часу, від якої аж зашкалює енергетика!» Відчуття всього роману і виникло саме в той момент у «Пузатій хаті», залишилося лише наповнити його літературним буттям.

Почавши писати, я не уявляв ані персонажів, ані сюжет. У голові була тільки перша сцена – зустріч головного героя Артема зі своїм новим роботодавцем – Веклою. Все інше народжувалося в процесі писання. Я так само, як і мій майбутній читач, не знав, що станеться на наступній сторінці. Це був свого роду експромт, який затягнувся в часі.

Між іншим, перша книжка неабияк допомогла мені розібратися в собі. Тож всім людям, хто хоче пізнати себе, хочу порадити написати роман. Це вельми ефективний і дієвий спосіб (усміхається – Читомо).

«Ми сиділи в тій самій кав’ярні, що й минулого разу, і дивилися крізь велике товсте скло на дощ і мокрих перехожих: вони були переважно веселі або злі, спокійних і байдужих майже не траплялось. Від чоловіків, що заходили до кав’ярні, пахло мокрими парасольками і одягом, від жінок – парфумами».

– Однією з центральних тем роману є підліткова травма головної героїні Томи, яку однокласники жорстоко розіграли. Звідки ця історія, із власного досвіду? Якою мірою головний персонаж Артем – це ви самі?

– Я вчився в радянські часи в провінції на сході України. Учні там частенько потерпали від подібних драм. Люди східного регіону і раніше, і зараз є більш жорсткими та експресивними, і ця атмосфера боротьби за виживання мені чудово відома. Історії, подібні Томиній, постійно траплялися і в шкільних класах, і на вулиці.

Я легко пов’язую себе як з чоловічими персонажами книжки, так і з жіночими. Пишучи глави від імені Артема, я, безумовно, намагався бути ним: у Артема багато моїх рис і рис моїх друзів. А коли писав від Томи, то перевтілювався в жінку. Мене потішило, що письменниця Міла Іванцова припустила, що у мене в підвалі сиділа літературна рабиня, яка за воду й харчі підказувала мені, що і як писати від імені жінки, або навіть сама писали жіночі глави (усміхається – Читомо).

Щодо інших персонажів, то придумуючи Нельку, я орієнтувався на одну відому персону з українського політичного бомонду, а модельєра Кларенса Зона значною мірою списав зі свого друга – поета Віталія Квітки. А от Векла – це достатньо самобутній персонаж, таких Лев Гумільов називав «пасіонаріями».

– Ваша дебютна книга отримала схвальні відгуки письменників та критиків, номінувалася на престижні премії. Якщо відверто, то ви чекали такого успіху?

– «Свій до свого по своє», – так звучить один із законів світу. Якщо мені подобаються романи письменника N, то й він має схожим чином оцінити мою прозу, оскільки буде важко не помітити спорідненості у багатьох речах – побудові сюжету, вирішенні конфліктів, мові, гуморі, метафорах, інших літературних нюансах.

З одного боку, не можна не порадіти доволі високій оцінці; а з іншого боку, літературний критик Євгеній Стасіневич, який, підбиваючи літературні підсумки 2015-го року, назвав «Рабині й друзі пані Векли» одним із найкращих дебютів останніх років, зауважив, що книжка зосталась майже непоміченою літературною і читацькою спільнотами. У мене ще замало навколо літературного досвіду, щоб зрозуміти: так що ж, власне, сталося?!

– Для вас важливіше визнання літературного кола чи великої аудиторії українців?

– Звісно, хочеться, щоб всі полюбили «Веклу…» й одразу! Та все ж таки, для першої книжки, певно, більш важливе визнання колег, критиків, літераторів. Але водночас мені дуже приємно отримувати у Facebook повідомлення від зовсім незнайомих людей, які дякують за книжку й чекають на нову. Це дуже різні люди – студенти, працівники банків, вахтери, маркетологи, медики.

«Ми прибули до Пенелопа-центру майже о дев’ятій. На вході між двома центральними колонами було розтягнуто величезний плакат, виконаний у стилі мінімалізму: біле тло, напис «Кларенс Зон», дата, час і більше нічого» (за задумом автора,  «Пенелопа – центр» має з’явитися до 2025 року на місці нинішньої «Arena City» – Читомо).

– Згодні з критиками, які назвали «Веклу» «химерною прозою»?

– Якщо слово «химерна» передбачає порушення причинно-наслідкових зв’язків, руйнацію літературних стереотипів, пошук унікального, притаманного лише цьому твору, жанру, тоді я обома руками за таке визначення. Обігруючи Маркеса й інших латиноамериканців, я би назвав свій стиль «реалістичним магізмом» з наголосом на першому слові. Моя проза геть позбавлена фантастичності, навіть спіритичний сеанс, що відбувається у 4-й главі роману, є доволі звичною практикою ХХ століття, що не потребує доказів і об’єктивно існує, хочемо ми цього чи ні. З іншого боку, «реалістичний магізм» не має нічого спільного з класичним реалізмом, це, швидше, пост-пост-постмодернізм – такий погляд на реальність, що, не порушуючи законів фізики, може задовольнити найвибагливіші вимоги до дива – у найширшому сенсі цього слова.

– Розкажіть про ваш творчий процес. Це завжди цікаво. Маєте режим писання, якісь звички в процесі роботи?

– Я помітив, що чим цікавіше письменники розповідають про процес писання, тим менш цікавими є їх твори. Така дивна закономірність. Тож я спробую розповісти нецікаво (усміхається – Читомо). Треба, звісно, примушувати себе сідати і писати – є натхнення чи немає. Під час роботи над «Веклою…», лягаючи спати опівночі, я прокручував у пам’яті фразу, якою того дня фінішував, і мені нерідко спадала на думку наступна – тож я вставав, вмикав світло і записував її. І так бувало по кілька разів на ніч – така собі позапланова нічна зміна! А іноді, прокинувшись удосвіта – о 4-5 ранку, успішно розв’язував найзаплутаніші, найскладніші моменти в романі.

Під час написання «Векли…» у мене була пауза у журналістській роботі, тому я міг працювати щодня. Писав від години до шістнадцяти на добу. Приблизна норма в мене була 10-15 тисяч знаків на тиждень. Це доволі мало… Але специфіка моєї прози в тому, що вона потребує від автора повного занурення. Якщо ти не відчуваєш атмосфери книжки – краще не писати, бо ці місця все одно потім викресляться.

«Векла… » була написана під музику Doors, Radiohead, King Crimson, усі ці гурти згадуються і на сторінках роману. Перший гурт додавав мені енергії, другий – налаштовував на пошуки несподіваних варіантів, третій – заспокоював. А почалася ця дружба літератури й музики з того, що мій допотопний комп’ютер страшенно гудів і цим неабияк дратував! Довелося його якось глушити…

– Кого любите та поважаєте серед сучасних українських та іноземних прозаїків та поетів?

– Щодо українських авторів, то мені багато чого треба надолужити, і я почуваюся мандрівником на самому початку подорожі. Але кілька десятків станцій вже проїхав. Безумовно мені цікавий Андрухович, зокрема його класика постмодерну «12 обручів». «НепрОсті» Тараса Прохаська порадували мене своєю міфологією й поетичністю. Підкуповує своїми стилізаціями «Біографія випадково чуда» Тані Малярчук; вразив космічними ідеями та гуманізмом Олександр Клименко у «Прихованій фортеці». А твори Галини Пагутяк я б назвав найбільш сміливими з усього прочитаного з української літератури; вона аж до того вільна у своїй творчості, що не боїться бути нецікавою чи незрозумілою.

Щодо зарубіжної літератури, назву деякі романи, які мене чомусь навчили: «Подорож на край ночі» Луї-Фердинана Селіна, «Голод» Крута Гамсуна, «Круті хлопці не танцюють» Нормана Мейлера, «Альковні секрети шеф-кухарів» Ірвіна Велша, «Хмарний атлас» Девіда Мітчелла, «Карта і територія» Мішеля Уельбека.

«Ми сиділи в Пасажі, з усіма формальностями було покінчено, і я шукала гарний привід розпрощатися з заступником міністра – молодим і, напевне, красивим (…) Якраз навпроти нашого ресторанчика розташовувався магазин-ательє П’єра-Марі Дассена, чергової розкрученої бездарності зі світу моди».

– Ви багато читаєте?

– Якби був час і не втомлювалися очі, тільки б те й робив. Проте читаю доволі повільно, оскільки водночас і сприймаю інформацію, і моделюю власні варіанти тексту на рівні речення чи загалом сюжету.

У будь-якому творі перше речення – це певна точка, з якої ти можеш піти будь-куди, друге речення вже дещо звужує простір, третє – ще більше обмежує. Почавши писати твір, письменник вже не має вдосталь свободи, оскільки не може зійти з обраного шляху. Література – це снігова куля: якщо вона покотилася з певної вершини по певному маршруту, то, обростаючи подіями і деталями, не може раптом зупинитися або покотитися в інший бік. Це ілюзія, що в прозі можна піти будь-куди, навіть непередбачуваність багато чим зумовлена.

– Ви родом з невеликого міста на Дніпропетровщині. Чи є там якесь літературне життя? Що можна і варто робити для підвищення інтересу до літератури в провінції?

– Так, я народився і виріс у Павлограді, а до Києва потрапив тільки у 17 років, вступивши на факультет журналістики КНУ ім. Шевченка, і з того часу майже не полишав столицю. Через це мені доволі складно судити, чи є зараз у Павлограді якесь літературне життя. Однак моє рідне місто має певні літературні традиції. Там ще на межі ХІХ-ХХ століть викладав і писав свої перші твори російський письменник Сергій Сергєєв-Ценський, у часи застою творила чудову лірику українська поетеса Ганна Світлична. Та насамперед я тішусь з того, що моїм земляком є Валер’ян Підмогильний – він теж вчителював у Павлограді та написав там перші новели. Як відомо, твір Підмогильного «Місто» вважається першим українським урбаністичним романом, і мені приємно в міру своїх сил продовжувати цю традицію, тим паче, що у «Рабинях й друзях пані Векли» теж доволі багато Києва.

Прищеплювати інтерес до літератури варто не лише у провінції, а й у великих містах. У цьому питанні варто наслідувати європейців. Скажімо, центральні газети у Франції чи Німеччині мають щотижневі літературні додатки, де друкуються літературні твори, критика. Страшенно шкода, що в Україні цього майже немає, і на телебаченні теж про літературу не говорять, дуже мало сайтів, а також літературних конкурсів. Я вважаю, що просування культури читання має йти «згори», а загалом Україні бракує культурної стратегії розвитку нації. Але для цього в очільників країни принаймні має бути відповідна освіта і рівень розвитку. Умовно кажучи, любителі шансона і дешевих кримінальних детективів апріорі нічого не здатні змінити, навіть якщо схочуть.

«Хлопець відірвав манекен від платформи разом із залишкам кріплення і щосили пожбурив у вітрину – величезне скло вибухнуло фонтаном скалок. Він схопив за руку свою подругу і вони побігли в підворіття. За мить туди пірнули й троє охоронців».

– Пане Олеже, про що буде ваш другий роман? Коли він вийде і в якому видавництві? Розкажіть все, що читачам уже можна знати.

– І перший роман, і другий про одне й те саме – про долю. Якщо у «Веклі…» я зазирнув у недалеке майбутнє – приблизно у 2025-й рік, то в другому романі – в недалеке минуле. Там дія відбуватиметься у двох періодах: 1985-й та 2010-й роки. Роман матиме детективну основу – на початку оповіді відбуваються трагічні події, за справу береться слідчий. У кращих традиціях «реалістичному магізму» все буде побудовано на несподіванках, сюрпризах, дивах, які чекають на кожного з нас буквально за рогом сусіднього будинку. Як і у «Рабинях й друзях…», персонажі нового роману теж будуть вирішувати серйозні екзистенціальні проблеми. Однак в новій книзі з’являться герої, яких у мене раніше не було – так звані «люди з народу»: заробітчани, волоцюги, а з іншого боку – науковці-антропологи, викладачі, бухгалтери.

На цей час вже встиг розіслати першу версію твору своїм друзям і колегам, отримати порцію порад і зауважень, які обов’язково врахую. Другий роман також має вийти в «Країні мрій», вже маю домовленості з видавцями. Плануємо видати книжку орієнтовно на початку літа.

Світлини Аміни Ахмед