Інтерв’ю

Український письменник Юрій Андрухович уже 10 років співпрацює з польським  експериментально-інструментальним музичним гуртом Karbido. За цей час вони встигли записати кілька альбомів і відіграти десятки концертів.

Про перші спільні виступи, процес створення альбомів та відсутність української музичної критики Читомо розповів Юрій Андрухович.

— Що для вас є музика?

— Це і набір звуків, і коливання повітря, і зміна частот. Це фізичне явище, а крім того, і, мабуть, найголовніше — це певна мова.

— Як ви відкрили в собі любов до музики?

— Конкретних спогадів не маю, але пам’ятаю, як потрапляв під враження комплексу звукового — мелодія, слова — тощо. Пісня. Але нічого конкретного згадати не можу.

Колискових, здається, мені не співали. Але коли застілля, то в нас вдома прийнято співати, ще й досі поспівують родичі. Дитиною я часто бував допущений до дорослих столів під час святкувань і бавився, разом із ними відкривав рота, ніби я теж співаю.

— Наскільки мені відомо, ви не маєте музичної освіти і не граєте на жодному музичному інструменті. А хтось із родини пов’язаний з музикою?

— Ні, не маю. І в родині, думаю, ніхто не має музичної освіти. Батьки точно ні. Й інструментів вдома не було ніяких.

— А чи хотіли навчитися грати на музичному інструменті?

— Так, але, напевно, це було пов’язано з першими підлітковими захопленнями. Звісно, можливості відвідувати музичну школу були, вистачало би мого бажання. Але бажання такого я не висловлював, тому що моїх однокласників приблизно половина ходила до музичної школи, і всі були дуже нещасні з цього приводу. Я їм не заздрив.

Був невеличкий вибір інструментів: вони ходили на баян або фортепіано. І мені ані одне, ані друге зовсім не подобалося. Мені гітара подобається. Гітара і тільки гітара, і нічого іншого, крім неї. Можна було ще видавити з батьків на день народження гітару, якусь найдешевшу, — не склалося. Тому музична школа пройшла повз мене.

Я був радий, що в 9 класі магнітофон отримав на день народження. Уже міг собі самостійно формувати власну фонотеку, записувати музику, яка мені подобалася.

— І що ви записували?

— Я почав записувати переважно сусідів чи однокласників копіювати. Це не було ваганням чи сумнівом, що саме я хочу слухати і збирати. Власне, західну рок-музику.

Читайте також: Андрухович про богемні кав’ярні та ресторації Франківська

— Павел Чепулковський у Karbido — це перкусія, тобто, ударні музичні інструменти. А в медицині цей термін означає «метод дослідження внутрішніх органів». Думаю, багато меломанів під час драйвового концерту точно вистукують руками ритми концерту, наприклад, ногами. Як ви думаєте, це дозволяє слухачам під час концерту досліджувати себе, власні вподобання у музиці?

— Можливо, але це все відбувається спонтанно. Це такий відрух, коли твоє тіло починає відтворювати той самий ритм, який задає, у нашому випадку, Павел.

Взагалі дуже цікаво стежити за визвучкою перед концертом 

Цей процес триває найдовше. Потім всі інші інструменти — це хвилинна справа, а в нього це може забрати годину і навіть більше.

Це ми так вважаємо, що ударна установка — один інструмент, а це певна кількість тарілок, барабанів, усього іншого. Він серед нас грає на найбільшій кількості інструментів, фактично. І потрібна гармонійність. Тому що це зовсім різні тембри, місцями це барабани, але це також мідь, тарілки, це нижня бас-бочка (у них це називають stopa).

Думаю, що це уже сам в собі оркестр, ця ударна установка. Тим більше, така, як у нього. Здається, він не те що дуже рідко, він ніколи не погоджується зіграти на чужій.

— В одному з інтерв’ю сказали, що навчилися разом з Karbido «бути єдиним музичним організмом». Що це означає?

— Я вже чую партію кожного з них. Це, може, складно зрозуміти людині, що сидить у залі. Але насправді, на перших етапах усе виглядало так, що я свої партії, — коли мені вступити чи коли мені вийти, — прив’язував лише до одного звукового подразника.

 Юрій Андрухович і гурт Karbido

Я на музику, її логіку реагував, на певний звуковий сигнал — от, з цього місця, наприклад, вже маю вступити. Тепер же чую себе одним із виконавців, який водночас чує кожного з гурту і все разом. Тут найкраще слово, — «чути». Чути, що у нас усіх разом виходить, що в нас відбувається. І при цьому страшенно дивуюся… Ну, на концерті нема коли дивуватися, це на репетиціях треба… Дивуюся, як насправді все логічно і досконало збудовано. Як усе виростає і з’являється на своєму місці.

— Якою мовою вам краще виступати — польською чи українською? Адже мова і мелодійність впливає і на виконавця, і на слухача.

— Якщо брати «Самогон» і «Цинамон» (музичні альбоми — Читомо), то є українська і польська повні версії. Хоча, в польській теж дві речі українською звучать. «Абсент» (музичний альбом — Читомо) майже весь український. Якщо ми виступаємо в Польщі, то я виконую все польською, якщо виступаємо тут, то українською. Ну, є один кримінальний сонет «Мафія», де мені дуже подобається побудова польського перекладу, і навіть виступаючи в Україні, виконую його польською.

Звичайно, мені набагато краще українською виконувати, це ж рідна мова, і артикуляція в мене природна. А в польській версії мені доводиться щоразу окремо пам’ятати про артикуляцію і бути дуже уважним. Плюс, треба ж між піснями щось говорити, розважати публіку, коментувати, і це не можливо підготувати і вивчити на пам’ять. Це мусить бути імпровізація. А імпровізувати рідною мовою набагато легше, ніж польською.

Читайте також: «Вигадані поети» Андруховича і його студентів

— Чи пов’язана любов до рок-музики з тим, що ви перекладали поезію бітників?

— Ні, зацікавлення бітниками виникло як наслідок. Але не так рок, як зріз усієї музики другої половини ХХ століття, бо бітники більше працювали з джазом. Прямого зв’язку тут немає, але є приклад [Аллена] Ґінзберґа (культового американського поета — Читомо), який дуже багато працював з музикантами, зовсім різними, і дуже багато аудіозаписів залишив після себе.

— Ви говорили, що завжди мріяли виступати з рок-гуртами. Звідки з’явилось таке бажання? Були письменники чи виконавці, на яких хотіли бути схожим?

— Мені тоді не до письменників було, коли я це вирішив для себе. У 18-19 років починаєш розуміти, що тексти пісень The Beatles або Джима Моррісона — це також поезія.

Що це не є якісь дві паралельні речі — рок-музика і поезія, які не перетинаються. Мабуть, тоді починаєш розуміти, що це страшенно близьке одне до одного.

— Розкажіть про своє знайомство з Karbido.

— Я вперше їх почув у 2005 році, їдучи на фестиваль «Прот Вроцлав», який організувало «Бюро Літерацке» («Biuro Literackie») (польське видавництво — Читомо). Директор фестивалю Артур Буршта хотів, щоб я приїхав на день раніше і познайомився з музикантами, які будуть супроводжувати мій виступ. Я так і зробив.

Ми спілкувалися і розуміли, що в нас немає можливості приготувати 5-6 моїх віршів, як повноцінні композиції, але принаймні це буде напівімпровізація. Вони знали, про що мова, бо попередньо чули тексти.

Karbido були музичним фоном до всіх поетичних виступів. Ми виступили, нам усім сподобалося, і тоді ми домовилися, що можна подумати про спільне видання альбому.

— То на фестивалі ви уже грали композиції з «Самогону»?

— Ні, єдиною композицією, яка увійшла потім до «Самогону» був «Козак Ямайка». У Karbido уже було реґґі, і тема поєдналася з моїм текстом. Ми виконуємо і нині цю композицію, дуже її любимо.

— А коли ж прийшов момент, що ви вирішили, — все, потрібно співпрацювати?

— Для початку роботи потрібно було знайти менеджера, гроші, студію і все інше. Ми записали перший спільний альбом у січні 2006 року. Натомість назва «Самогон» прийшла вже під час роботи.

Я її запропонував, бо для мене це була стійка асоціація зі словом «карбід». Коли я служив в армії, то іноді вживав самогонку з Гайсинського району Вінницької області, яку виготовляли на карбіді.

Хлопці з гурту не знали про те, що цю речовину використовують для виготовлення дикої, міцнющої і дуже гидкої самогонки. І всім це ніби сподобалось. Я пояснив конотацію, сказав, що «самогон», це насправді хороша назва, бо вона має багато значень. Наприклад, «самогоном» можна назвати автомобіль, так. «Авто» — це «само», а «гон» — «гнати». Тобто, все, що заводиться, виробляє енергію для свого власного руху.

Кілька разів, прямуючи на концерти в одеському напрямку, між Вінницею і Одесою ми проїжджали ці краї, але я тільки розповідав про місцевість. Дуже складно уявити, що ми серед білого дня починаємо десь тими селами ходити в пошуках карбідівки (сміється — Читомо).

— Перші ваші спільні концерти були в Польщі?

— Так, прем’єра була у Вроцлаві, рівно за рік після першого виступу на тому ж таки фестивалі. Польська версія «Самогону» вийшла у квітні 2006 року, а українська — восени 2008 року. Доволі серйозний відрізок.

— А як була ситуація зі студіями?

— У випадку з «Самогоном» ішлося про те, що тільки мені потрібно було переписати свою голосову доріжку. Тому не було необхідності шукати студію.  А кожен наступний альбом — це інша студія.

— На презентації «Самогону» в Києві в Молодому театрі у вас були проблеми з апаратурою. Чи часто трапляється таке?

— Організатори не зрозуміли, вирішили, що буде вечір Андруховича з музикантами, і два-три мікрофони вистачить. Довелося рятувати ситуацію, обдзвонювати київських звукачів, і концерт почався з годинним запізненням… Пам’ятаю, виходили люди, особливо старшого віку, бо вони, певне, очікували, що я вірші буду читати, а тут страшенно голосний звук, багато децибел… Ну, що ж, треба іноді дивувати.

Коли виступаю, мені видно, хто виходить або навпаки приходить. Але вже з 2010-2011 років сформувалася публіка, яка знає, чого їй чекати. 

— Які ще казуси траплялися на концертах, окрім Києва?

— З апаратурою було дуже складно останнього разу в Маріуполі… Мені здавалося, що доведеться скасовувати концерт. Але він все ж таки був незабутній. Там просто такий загальний порив усіх. Це єдиний концерт, де після кількох композицій всі вставали і кричали «Слава Україні!». У залі було багато людей у військовому.

А зіграли ми з нічого, вийшов напівакустичний варіант. І з одним монітором на всіх. Дуже-дуже незабутній виступ.

Ми не належимо до шоу-бізнесу, над нами не стоїть жодна агенція

Нам допомагає АртПоле (агенція з продюсування некомерційних інноваційних арт-проектів — Читомо), але це так, дружньо, бо й вони теж не займаються шоу-бізнесом. Тому у нас систематичні проблеми з технікою, переїздами, усією логістикою. Це все ми маємо самі організувати і вирішити.

І тому у нас є типові ситуації, скажімо, коли до концерту залишається півгодини, а ми не можемо взяти ситуацію під контроль, усе розповзається, хочеться скасовувати концерт.

Але ми ще жодного разу цього не зробили. Знаходимо сили, відбувається якесь чудо і раптом… 

— У «Самогоні» є «Зелена ліщинонька», які ще пісні з народних увійшли до ваших альбомів?

— У «Абсенті» в нас є «Лісоруб», ми її так називаємо. Це лемківська пісня «Не піду я до леса». І все. 

— Коли презентували «Цинамон», то акцентували на тому, що збірка є «поєднанням досконалої стриманості традиційного радіо-спектаклю з енергетикою пост-року». Як це все поєднується у вашій з Karbido творчості?

— Коли виконуєш і записуєш, то це одне. Але коли потім переслуховуєш, з’являється таке відчуття, що місцями, це справді радіопостановка. 

У кожному разі це ретро з тих часів, коли ще на радіостанціях можна було спектакль послухати, де цих персонажів впізнавали за тембром голосу, персонажі мали свої пісеньки і від свого імені їх виконували.

А з пост-роком — як і з постмодернізмом — дуже слизько

Музикознавці, звісно, мають певний набір критеріїв. Можливо, головний з них полягає в тому, що колись у 70-ті роки одним із найпотужніших напрямків був арт-рок. Його ще називали симфо-рок або симфонічний рок.

Це були найбільш креативні виконавці англо-американської сцени, хоч і не обов’язково тільки з Великої Британії чи Америки. Вони дуже збагатили рок-н-рол звучаннями інструментів. 

Я не бачу принципової різниці між пост-роком і арт-роком 70-х, чи симфо-роком. Але останні півтора десятиліття, а може й менше, звучить термін «пост-рок».

Читайте також: Андрухович про Грицька Чубая

— Альбом «Цинамон» складається із 12 звукових картин та 5-частинної сюїти «Індія». Сюїта первісно — цикл танців. Розкажіть, що за танці, можливо, ви бачили, чули, відчували в «Індії»?

— Це хороше запитання для того, хто краще знається на музичній теорії, аніж я. Але при слові «сюїта» у мене, наприклад, немає прямого виходу саме на танці, бо я це слово вивчав за сюїтами Баха.

Традиційно це вже не танці. Сюїта як просто багаточастинний музичний твір, в якому кожна із частин виходить на певний контраст із попередньою і наступною. І все разом створює складнішу музичну структуру.

— «Самогон», «Цинамон», «Абсент» — це триптих, а «Atlas Estremo» — окремий проект. А як щодо V.S.O.P.?

— Спочатку були мої тексти, тобто текстова пропозиція. І Karbido вже починали над цим працювати. Так було з триптихом.

«Atlas Estremo» дуже якось несподівано для всіх нас народився з двох чинників

Один із них — те, що Павел, Марек і Томек почали втрьох збиратись й імпровізувати. І це була тільки музика. У той час у нас відбувався Майдан, у них виникла ідея запросити мене. Слова підбирав Марек з мого «Лексикону інтимних міст», робив певні словесні екстракти з прози.

V.S.O.P. же — це просто ще раз «Самогон». Але його доповнять окремі композиції з усіх подальших трьох альбомів.

— А які відгуки щодо ваших проектів у польських слухачів?

— Польська публіка стриманіша, ніж українська. У нас є симпатики, але польську публіку набагато важче здивувати, вона звична до подібних концертів і формату.

У польському випадку дуже якісні, розгорнуті рецензії, мені їх не вистачає в Україні. У нас немає музичної журналістики. Можливо, і є, але вона не звернула на нас увагу.

Натомість у Польщі це першорядні рецензії, їх пишуть авторитети і гуру музичної критики, які, скажімо, спеціально займаються чи джаз-роком, чи імпро, чи пишуть про пост-рок тощо. Є певна диспропорція в цьому. У нас переважно більше людей приходить і приймають тепліше, іноді просто незаслужено тепло, гаряче приймають…

Натомість не можеш дошукатися якогось сенсовного відгуку, просто «Було круто!». Ну, круто, але в чому це «круто» полягало? В нас, на мій погляд, трохи відстає, мабуть, інтелект… Тому що це передбачає певну аналітичну думку.

— «Музика, від якої мозок перетворюється на статевий орган, — це правильна музика». Чим вам не сенсовний відгук? Це я прочитала цитату з репортажу про один із ваших виступів.

— Метафора мені здається цікавою (сміється — Читомо). Вона ж запам’яталася тобі. Напевно, перебільшено трохи (сміється — Читомо).

— Які композиції найчастіше просять зіграти на біс? Чи у вас є щось про всяк випадок?

— На біс викликають, але ніколи не було реальних побажань. Всі виконавці мають візію, рішення, що буде, якщо вийдуть на біс. Вони повинні мати щось підготовлене. Це просто обов’язково.

— Самогон, абсент — алкогольні напої. Яким чином у цю компанію вписується цинамон? 

— Нам не йшлося про те, щоби наша назва означала щось алкогольне. Наприклад, «Atlas Estremo» теж не має нічого алкогольного… Хіба що у слові «estremo» якийсь натяк закладений, тому що алкоголь теж буває екстремальним.

Тут не було прямої логіки. А цинамон дуже красивий як образ в поєднанні з протагоністом цього проекту, Бруно Шульцом (польським письменником, що народився у Дрогобичі — Читомо).

— Під час концертів або роботи над музичними композиціями ви вживали щось із алкоголю?

— У нас доволі сувора дисципліна. Але ми вживаємо в дорозі. І в Україні, і поза нею нам потрібен певний запас закарпатського коньяку, чи.. Тепер, після виступу в Одесі, у нас домінує бренді «Француз». Тобто міцні алкогольні напої іноді вживаємо, але це не під час роботи.

— У проекті «Карбідаріум» був епізод, де сидить велика компанія, ви з пані Ніною (дружина письменника — Читомо), і чути, що всі співають «Снайпера». Чи часто співаєте в компаніях?

— Ні, не часто, тільки в тому випадку, якщо в цій компанії є [Олександр] Бойченко, і в нього в руках гітара. Він дуже непогано грає на ній і добре вміє співати.

Коли ми в компанії випиваємо з Бойченком, він просить, щоб йому принесли гітару, і тоді починається такий невеличкий концерт (сміється — Читомо).

Читайте також: Письменники та книгарні: історії кохання

— Чи будуть у вас з Karbido ще які проекти, чи це вже завершення?

— Та ні, нічого ж не завершується. Зараз ми відзначаємо десятиріччя «Самогону», а через два роки уже буде десятиріччя «Цинамону», і треба буде знову організовувати «the best тур» з «Цинамоном». І так, у нас будуть нові проекти.

 Світлини Нати Коваль із концерту V.S.O.P. у Києві

Інфографіка Нати Коваль