Новини

12 лютого у приміщенні Київського національного університету відбулася п’ята лекція з циклу «Історія літератури в авторах і текстах», розпочатого «Культурним проектом». Присвячена вона постаті та творчості поета Грицька Чубая, а лектором виступив Юрій Андрухович. Пропонуємо те найцікавіше, що прозвучало під час лекції.

Для початку хочу сказати, що книжка, на яку я сьогодні спиратимусь – «П’ятикнижжя» Грицька Чубая, яка нещодавно здобула перше місце на Форумі видавців у Львові. Це перше видання, де на обкладинці він вказаний саме як Грицько – так, як його називали друзі, і так, як він сам волів себе називати. У попередніх виданнях він зазначений як Григорій Чубай.

Моє перше знайомство з Чубаєм запізніле, я б сказав навіть трагічно запізніле. Я вперше почув про нього у вересні 1982 року, а помер він у травні цього ж року. Тоді ж, у травні, приблизно у той час, як Грицько відходив, з’явився друком мій власний поетичний дебют, а я тоді ще не знав про його існування. Коли до мене потрапила течка з його творами, там був вірш «Наша осінь з маленькими деревами», а кілька місяців потому я почув його як пісню у виконанні Віктора Морозова. Я й досі вважаю це музичним шедевром.

Грицько прожив лише 33 роки. Він народився у простій селянській родині, і писати почав дуже рано. Цікаво, що свого часу йому не вдалося вступити до Київського університету, де ми зараз знаходимось, бо потрапив у несприятливу політичну ситуацію – виступав біля пам’ятника Шевченку, й у своїй промові характеризував його вірші не так, як це робила офіційна пропаганда. Сімнадцятирічний юнак щойно приїхав до Києва – і одразу відчув потребу промовляти до оточуючих, причому мовою бунту.

Пізніше Грицько переїхав до Львова, де влаштувався робітником сцени у театр імені Марії Заньковецької. Тут він зав’язує перші знайомства, а також починає писати вірші, що в майбутньому утворять «П’ятикнижжя». Це відкриває йому всі двері, його починають сприймати як зірку. Він входить у середовище «шістдесятників», дисидентів, що плекають позицію, альтернативну комуністичній ідеології. Там же Чубай знайомиться з В’ячеславом Чорноволом, після чого він не міг не потрапити під нагляд КДБ – невдовзі у його житті з’являються доноси й обшуки.

Грицько одружився дуже рано, у 20 років, зустрівши львів’янку на ім’я Галина, а у 21 вже став батьком – до речі, його сина Тараса нам дуже не вистачає, але він обіцяв бути з нами он-лайн. Завдяки одруженню він стає «легалізованим» львів’янином, починає «обростати» цим містом. Він часто виїздив на заробітки десь до Сибіру, щоб решту часу присвячувати творчості. Мабуть, його найближчою до мистецтва роботою була робота працівником сцени у театрі.

У 1972 році, у так званий «період великих посадок», КДБ влаштовує обшук у домі дружини Грицька Чубая. Після цього він був заарештований, і провів кілька діб у в’язниці – на вулиці, що тепер символічно носить ім’я Степана Бандери. Це фатально відбилося на його здоров’ї і душевному стані. Його не засудили, але варіант розправи, який система обрала щодо нього, виявився жорстокіший. Далі в його житті настає смуга, коли про цю людину немає чого розповідати. Він перестає писати – остання поема, написана ним після перерви, виходить у 1975 році. Волосся стає дибки, коли усвідомлюєш, що фактично вся творчість Грицька Чубая належить перу 19-21-літньої людини.

У 1979 році Чубай вступає до Московського інституту. Це був феномен: українські письменники, яких переслідували, деякі навіть відсиділи, потім їхали до Москви і спокійно займалися там творчістю. Через це існувала думка, нібито в Москві дуже ліберально, ходив навіть вислів, що «за те, за що в Москві відстригають нігті, у Києві відрізають пальці». Чубай навчався заочно, тоді в інституті він побував на поетичному семінарі Анатолія Жигуліна (пізніше на його ж семінарах навчався Сашко Ірванець). Він називав Чубая найсильнішим поетом на потоці… але 16 травня 1982 року Чубай відійшов. Стара хвороба.

У «святая святих» Чубая було безліч різноманітних платівок та книжок, а також висіло три портрети. Це були Езра Луміс Паунд і Томас Стернз Еліот, американські поети, причетні до такого напрямку модерної поезії як імажизм. А третім портретом був… сам Чубай – за його словами, «це тому, що ці троє – найкращі поети». Не дивно, адже переклади Паунда та Еліота ставали доступними під час «відлиги» 60-х років, у період становлення самого Грицька як поета.

«П’ятикнижжя» – це назва, яку вибрав сам Чубай. Він писав вірші й сам їх впорядковував у блискавичний проміжок часу, якихось два роки. Це алюзія на біблійне П’ятикнижжя: прямих відсилок нема, але є принцип того, що ці п’ять книг утворюють певний «канон». Кожна з цих збірок дуже чиста стилістично. «Аномалія» Чубая номер один – це надзвичайна зрілість цього поета.

Перша збірка, що входить у «П’ятикнижжя», називається «Постать голосу». Я починаю її читати – і ми зразу бачимо, що перед нами блискучий поет. Сюди входить вірш «Коли до губ твоїх лишається півподиху», яку ми знаємо як пісню, музику для якої створив син Грицька, Тарас Чубай. На мій погляд, будь-яка світова антологія любовної лірики мала б обов’язково включати цей твір.

Перейдімо до збірки «Вертеп». Це феноменальна річ, яку я назвав би терміном «естрадна», бо її дуже хочеться читати вголос. Завдяки цій поемі перед Чубаєм було відчинено двері всіх салонів, поки це ще було хоч ризиковано, але безпечно. Це поема про те, як нас губить щось, що ми вважаємо прогресом. Є думка, що тут Чубай критикує будь-яку систему взагалі, але найбільше дістається комунізмові.

Третя книга – «Відшукування причетного», – теж, як і попередня, складається з однієї поеми. Попри всю кількість інтерпретацій, особисто для мене – це те, що могло бути навіяно Еліотом (а може, й ні, але в будь-якому разі портрет на стіні висів). По суті це поема про пошук сенсу існування. Тут є поворот до релігійності, в чому теж можна побачити вплив Еліота, який був католицьким поетом, що після навернення прагнув послідовно декларувати свій католицизм в антирелігійну добу. Рядки «розминутися з хрестом на власній могилі» мають пророчий характер – на похороні Грицька КДБ не лише нахабно фотографувало присутніх людей, а й засипало могилу, приготовану для його труни, заздалегідь.

Четверта книга називається «Плач Єремії» – гурт Тараса Чубая зветься так не випадково. Це вже пряма алюзія на пророка Єремію. Тут Чубай засвідчує себе великим майстром саме вірша, тут ми бачимо його розквіт як поета-лірика.

Заключна книга «П’ятикнижжя» – «Світло і сповідь». Першу її частину присвячено Валентину Морозову, історику, дисиденту та політв’язню, якого було заарештовано у церкві прямо під час пасхальної служби Божої. Друга частина складається з ліричних мініатюр, присвячених дружині поета, Галині Чубай; вони існують також у формі музичної сюїти, що її написав Тарас Чубай.

Окрім «П’ятикнижжя» у Грицька є центральний твір – поема, що виникла після чотирьох років мовчання, вона називається «Говорити, мовчати, і знову говорити». Це інший Чубай – і водночас той самий, немов відродився поет. Перед тим, як остаточно померти. Ми зараз пустимо на екран цю поему, і завершимо лекцію її мовчазним читанням, бо вона того варта. Дещо, правда, я коментуватиму.

Питання із залу: На Вашу думку, що б писав Грицько Чубай, якби дожив до нашої революції 2013-2014 року?
Ю. А.: Я не знаю. Але гадаю, що сама його присутність була б важливою. Ми говоримо про щось фізичне – аби дожив, мав би 65 років… Але коли на сцену Майдану виходить його син Тарас з піснями на його вірші… гадаю, він якось так присутній серед нас.

Питання із залу: Що б одне ви спитали у Чубая, якби отримали можливість?
Ю. А.: Я спитав би про ті «темні віки» у його житті, про які ми нічого не знаємо. Як йому було не писати вірші?

Питання із залу: Чи збереглися записи голосу Грицька Чубая?
Ю. А.: Так, збереглися в його сина, ми якось півночі слухали…Причому там були не лише його вірші, а й інші твори – наприклад, Миколи Зерова.

Роздивитися «П’ятикнижжя» можна за лінком

Фото: we-are-europe.org, 2013