Інтерв’ю

Цією розмовою ми починаємо публікацію циклу інтерв’ю, підготованих в рамках проекту «Контекст-2». Олександр Бойченко – публіцист, перекладач, та один із найкращих українських літкритиків. Останнім часом ми теж всерйоз переживали за тему літератури в його творчості, але журналістка та медіавідповідальна за фестиваль «Meridian Czernovitz» Лілія Шутяк розвіяла наші тривоги. А кому забракне сил читати – дивіться відео нижче.

– Олександре, ти є відомим літературним критиком, але протягом останніх років відходиш від критики і починаєш писати саме публіцистику. Як відбувся перехід до публіцистики? Чому з твоїх текстів зникає літературна критика?

– Може, воно не зовсім так. Літературна критика не зникає з текстів, бо якщо текст літературно-критичний, то він літературно-критичний. Інша справа, що останнім часом справді більше пишеться колонок, фейлетонів, щось у такому жанрі. На це може бути кілька причин. Одна з них в тому, що писання – це моя робота, і що просять писати різні видання, те і доводиться робити. Не в значенні так писати, як вони просять. Мається на увазі тематика.

Наприклад, звертається журнал «Країна» і пропонує писати колонки на якісь життєві теми, от я і пишу. А на літературну критику, скажімо прямо, є мало замовлень. Все-таки я думаю, що це не є якась постійна тенденція. Це йде хвилями. Бо з тих літературно-критичних текстів уклалася моя найновіша книжка «Мої серед чужих». Інша справа, що, може, я за довгі роки «об’ївся» літературою і мені цікаво писати про життя і якісь суспільно-політичні проблеми. Але не думаю, що це назавжди. Потиху начитуюся книжок, отже, з часом виникне і якась серія про книжки.

– Дуже часто буває так, що тексти, які ти пишеш про книжки, є цікавішими, ніж самі книжки. Як відбувається відбір?

– Я не думаю, що мої тексти про класичну літературу цікавіші за саму класичну літературу. Відбирається досить просто. Як-не-як, я літературознавець і колишній багатолітній викладач теорії літератури та світової літератури. А про що писати, то вже залежить. Раптом виникає якась ідея, і тобі здається, що те, що ти сьогодні хочеш сказати про Кена Кізі, раніше не говорилося. От і пишеться. Чи цікавіше, то може тобі так здається. Талант, мабуть, чи що.

– Для кого сьогодні літературний критик пише свої тексти? Хто є його читачем?

– Хоч літературно-критичні, хоч всі інші тексти… У цьому випадку відповідь звучить надто зверхньо, бо ти кажеш: «я пишу сам для себе і мав на увазі читача» у поганому або хорошому сенсі слова. Моя правда лежить посередині. Я не знаю, хто їх читає. Я не маю образу читача, для кого я це пишу, але в мене є уявлення про те, який текст є якісним і чи хотів би я прочитати отакий текст, який написав. Я намагаюся писати такі тексти, які хотів би прочитати. Чи це завжди вдається? Не дуже. Може. Не знаю. У мене є дочка, дружина, які першими читають. Є друзі. Але вони, як правило, кажуть: «Класно, старий».

– Дуже цікавою є тема літературного критика і особистих стосунків із письменниками. Як бути об’єктивним, коли сьогодні ви з тим письменником п’єте пиво або є родичами, а завтра в нього виходить книжка і потрібно абстрагуватися від цих стосунків і писати чесно та об’єктивно?

– Найяскравіший приклад – це мої стосунки з Юрком Андруховичем, які стали дуже тісними після того, як ми почали робити «Потяг 76». Зараз він вже не виходить, але тоді це була спільна робота, яка потягнула за собою майже родинні зв’язки. І, звичайно, що тут важко бути об’єктивним. Я вийшов із цієї ситуації так, що просто перестав писати літературно-критичні статті про Юрка. Якщо писав, то суто таке інформативне.

Що про нього, що про Жадана, що про Тараса Прохаська. Це письменники, які мені насправді подобаються в українській літературі. А так вийшло, що з роками ми потоваришували. Тут є два виходи: не писати, або писати щось таке, що не потребує оцінок, щось аналітичне. Тобто, ти показуєш, як зроблений текст, яка його структура, які в ньому приховані сенси. Але при цьому ані свариш, ані хвалиш. І хай читач собі вже вибирає.

– Сьогодні стало дуже модним створювати списки письменників і книжок, які обов’язково потрібно прочитати. Наприклад, це дуже популярно в інтернеті, коли до 25-ти років ви маєте прочитати тих і тих письменників. Чи є твої книжки «Шатокуа», «Шатокуа плюс» тим списком, який людина мусить прочитати?

– «Шатокуа» – не дуже хороший приклад, бо там мішанина. Якщо йдеться про зарубіжну літературу, то, може, якраз «Мої серед чужих» – це збірка текстів про те, що я вважаю, треба було б прочитати. Там обговорюється 73 автори і ще більше текстів. Люди можуть взагалі нічого не читати і стати президентом України. А той, хто читає, якраз ним і не стає. Якщо визначити найважливіші для мене книжки (без градації, яка важливіша, яка ні), то можу точно назвати Біблію, хоч я не є практикуючий віруючий.

Йдеться про набір сюжетів і тип образності, який заклав основу європейської культури поряд із давньогрецькою літературою. А з останньої – бодай Платон. Для мене надзвичайно важливим був Кант, на якому я вчився думати. Дуже цінним був Шпенглер, який показав мені, що культура є цілісним організмом і у всіх своїх проявах має спільний знаменник. Те саме стосується «Вінні Пуха» Алана Мілна. А мій улюблений письменник – Селінджер.

– Окрім літературної критики, ти практикуєш літературне редагування книжок. Зокрема серед них є твори Юрія Андруховича, Андрія Любки. Чи бували ситуації, коли читаючи якийсь текст, розумієш, що книжка потребує редагування? Що там є ляпи, повтори? Як ти виходив з такої ситуації?

– Насправді найбільше редагував переклади з польської. Тоді це дуже легко вирішується. Я просто звіряю, чи переклад відповідає текстові оригіналу. Вся робота полягає в тому, щоби покращити або виправити помилку, яку зробив перекладач. Коли йдеться про редагування текстів оригінальних, то різне буває. Я можу підказувати, можу пропонувати, але все-таки в цих випадках автор є важливіший, і якщо він не хоче дослухатися до поради, значить, книжка має піти так.

– Попри ту політичну ситуацію, яку ми маємо сьогодні в Україні, ти завжди намагаєшся писати про все з гумором. Як тобі це вдається?

– О, ні, я ніколи не намагаюся писати з гумором. Дуже убого виглядають тексти, автор яких намагався писати з гумором. Це не є питання ні настанови, ні світогляду, це питання психології. Те, що Тарас Григорович сформулював як «ти смієшся, а я плачу». На кожну проблему можна подивитися як на трагедію або комедію. Правда в тому, що життя – це трагікомедія. Я не думаю про те, що минув абзац – пора пожартувати. Просто коли підходжу до якоїсь теми, то мені здається, що в ній вже закладений якийсь парадокс і якщо його розкрити, стає трохи смішно. Я не стараюся, це такий спосіб думання, а не спроби жартувати.

– У своїй публіцистиці ти часто пишеш про політику. Як вважаєш, чи може публіцистика якось вплинути на українців і стати каталізатором до змін в нашій державі?

– Дуже в цьому сумніваюся. Наклади в нас мізерні, кількість авторів, які пишуть публіцистичні тексти, не аж така велика, кількість читачів теж невелика. І якщо наші найкращі публіцисти мають по кілька тисяч читачів чи, хай буде, десятки тисяч читачів, якщо додати інтернет, то що можна змінити, коли десять тисяч людей тебе послухають, якщо 46 мільйонів знають собі своє?

via  Контекст-2: Школа літературної критики і книжкової журналістики

Фото: gk-press.if.ua