Інтерв’ю

Розмовляти з Андрієм Дроздою – особлива розвага, ніби пошук виходу з лабіринту, який він як професійсний критик будує довкола тебе, читача чи співрозмовника. Він – літературознавець, критик, літературу вивчав як студент і аспірант Львівського національного університету ім. Івана Франка. Народився у Кам’янці-Подільському, виріс у Львові, одружений, виховує двоє дітей. Працює редактором на телебаченні, у вільний від роботи час слухає музику для душі. Халамидник часом, а часом впертий професіонал.

– Сьогодні відчуваю, що відчиняються двері до нової літератури, ніби там, за тими дверима, трохи свіжості та заспокійливої майстерності, без прикрої боротьби талантів, а з милуванням досконалими стилями, або ж я просто втомився від суєтності та погруз у ній, і хочу, щось свіже повітря увійшло до кімнати сучасної української літератури. Що тобі відчувається, чи багато оптимізму назбирується в тебе з читанням тих книжок, якими заповнені полиці книгарень?

– Не маю аж такого однозначного враження. Видавництва розвиваються, незважаючи навіть на економічні труднощі. Тішить, що постійно з’являються якісні книжкові новинки. Але щодо рівня наших рідних текстів, то тут тон задають все ті ж імена. Я не бачу сильних молодих авторів в прозі, хоча вже два чи три роки існує загальне зацікавлення коротким оповіданням чи репортажем. З поезією, звісно, кращі справи. Ми взагалі емоційний народ, швидко запалюємось, швидко вистигаємо. І наша література така сама.

– Яка небезпека ховається в хащах критики сучасної поезії?

– Єдина небезпека – загрузнути в кілометрах претензійних графоманських текстів. Поетів у нас багато, але це не значить, що всіх варто читати. Як писав класик: «Поэзия должна быть глуповата». Я маю свою версію: «Поэзия должна быть стекловата». Означає те саме. Бачиш позу, надрив – до побачення!

Читайте також: Костянтин Мільчин:

Як стати літкритиком і не зненавидіти читання?

– Чи важко розуміти сучасну поезію? І що треба мати читачеві в кишені, аби він міг адекватно оцінювати поетичний текст свого сучасника?

– Коли є в кишені пачка сигарет… І далі за текстом. Сучасні українські поети не пишуть складних текстів. Ну, може, Завадський місцями. Читачів, яким подобається розгадувати ребуси герметичних метафор менше, ніж тих, хто любить яскраві, хоч і безглузді афоризми у віршах. До прикладу: «несказане лишилось несказанним». Пронизливі і «прозорі» поетичні рядки пишуть на стінах під трафарети. Такою істинно народна поезія, мабуть, і має бути – щемливою і сентиментальною. Герметика, інтелектуалізм, експеримент залишаються гурманам. Але ж сам розумієш, що подібними прийомами нерідко маскують порожнечу. За показною складністю може нічого не бути.

–  Ти думав, якою українська література мала би стати, аби бути успішною? І що це таке, «успішна» література?

– Колись більше думав. Може, часу більше мав на подібні роздуми. Не маю готових рецептів. Треба перекладати і видавати добру світову літературу, популяризувати культуру читання. У нас же більше слухають, а менше читають і думають над прочитаним. Віктор Неборак висловив версію, яка в принципі лежить на поверхні, що письменник нагадує священика, який володіє ексклюзивним правом на читання книги.

А читачі – це паства, які слухняно кивають і хрестяться в потрібних місцях. У нас досі, починаючи зі шкільної літературної освіти, переважає «православний» підхід, коли письменник – це ретранслятор істини. А письменники ж зовсім інакші. Як Віктор Єрофєєв писав у «Хорошому Сталіні»: «Рідко який письменник мені видається розумним». Отож уроки літератури мають виглядати, як розмова десяти зацікавлених учнів із компетентним вчителем.

– Ти читаєш популярну літературу?

– Так. Ось на днях засів за «Марсіянина» американця Енді Вейра. Мені порадив цю книгу знайомий зі США, і виявилося, що мені не вистачало science fiction. На фільм я не ходив, до речі.

У підлітковому віці я прочитав із двадцять книг Стівена Кінґа і досі залишаюся його прихильником, хоч не читав нічого з його новіших текстів. Читав Айру Левіна, Джона Грішема, детективи Агати Крісті, історичні романи Васілія Яна, пропаганду про радянських партизанів. Коротше кажучи, я – всеїдний читач.

Упродовж останніх двох років на українському ринку з’явилося багато масовово «жіночого» чтива – Світлана Талан, Дара Корній, Наталка Доляк, всіх і не згадаєш. Такі книги, що з обкладинки кричать, що далі сльози, нерви і високовольтні лінії електропередач.

З’явився Мирослав Дочинець – цілком закономірний феномен. На вершині популярності Василь Шкляр, до якого на Форумі видавців півкілометрова черга за автографами стояла. І для видавництв, для ринку – це чудово. Живі гроші, живий інтерес читача, кров циркулює артеріями. Планктон має вагу.

Критик Михайло Бриних: 

Iноді хочеться простого, душевного і якісного погрому

– Але ж знову таки поширена думка, що масової літератури у нас немає. Наприклад, названі тобою авторки Світлана Талан, Дара Корній, Наталка Доляк, здаються швидше потенційно масовими, а не дійсно масовими. А ніші таких масових жанрів, як фантастика, фентезі чи детективи у нас просто порожніють?

– Я ж назвав порівняно нові імена. А є Марія Матіос, Люко Дашвар. Кокотюха, Дочинець, Шкляр – все це справді масові автори. Якщо десять тисяч розкупили, то це за вітчизняними критеріями масовий успіх. А жанри, які ти назвав, писати складніше. Потрібно вчитися, вправлятися, мати особливий склад розуму. Тому в нас краще йдуть мелодрама та історичний роман – як ми страждаємо сьогодні і боролися в минулому. Ну, а тексти Дочинця про те, як ці незагойні рани вилікувати відваром із цілющих трав.

– Гострою залишається тема повалення авторитетів. Які забронзовілі постаті заважають тобі на літературному обрії?

– Розриваюсь між Ліною Василівною і Сергієм Жаданом. Не можу вибрати.

– І ще дурніше питання: то все ж літературна критика говорить про смаки, чи є підстави вважати її об’єктивною?

– Не існує жодної об’єктивної критики. Можна прагнути до об’єктивності, але для чого? Об’єктивність – це емпірика, наука, виміри, заміри, експерименти в лабораторних умовах. А критика – ще один жанр літературної творчості, який має емоційно переконувати чи провокувати. Критики теж мають свої амбіції, комплекси. Нездорові створіння, і письменники в цьому сенсі нічим не відрізняються.

– Якщо критика – це ще один жанр літературної творчості, то нащо читачеві читати творчість про творчість? Що це йому дасть?

– Ми в своєму житті робимо багато абсурдних вчинків. Наприклад, я ніколи не розумів альпіністів. Для чого дертися на гору, на якій нічого, крім снігу і каміння нема. При тому можна ласти склеїти. І на тій горі купа таких самих вдарених уже раніше побували. Але ні – готуються роками, гроші платять. Щодо читачів критики, то тут можна читати лекцію про психологію писання і читання. Є люди, які взагалі читання художньої літератури вважають витрачанням часу. Часом мені з ними важко не погодитись.

Татьяна Толстая: Видавництва виживають на треш-письменниках

Читачі критики в Україні, як правило, чекають рекомендації – варто читати книжку чи ні. Ще важливим сегментом читачів критики в Україні є самі письменники, яким елементарно бракує уваги нормального читача (бо його в українських лісостепах залищилось катастрофічно мало).

Тому український письменник із трепетом чекає рецензій, відгуків, обговорень своєї нового книги. Я ж намагався своїми рецензіями не давати рекомендації, а провокувати чи розважати. Як буде далі – час покаже.

– Чи були випадки, що до твоєї «творчості» прислухалися письменники і в наступних книгах враховували критику? Чи є такі, з якими ти досі не розмовляєш?

– Відповім казенною фразою дипломата: «Ми відкриті до діалогу зі всіма». Я ж не так багато цих рецензій написав. Якщо ти про Юрія Винничука, то в нас цілком приязні стосунки. Вітаємось, спілкуємось, чарку пили після Форуму видавців. У нього, до речі, вийшов класний, високого рівня роман. Навряд чи це наслідки моєї рецензії на «Танґо смерті», тим паче що сам Юрій Винничук категорично не згоден із моєю критикою. Я поважаю його думку. Щодо інших… Розумієш, я не прагнув бути частиною цього маленького літературного світу, тому я рідко бачу живих письменників. Десь раз на день, але завжди виявляється, що це Віктор Неборак.

Людмила Таран: Завжди легше писати про те, чим захоплений

 – А графомани – вразливі люди? З ними треба по-жосткому чи ніжно критикувати?

– Who cares? Якщо людина видає на публіку свої тексти, то має бути готовою до жорсткої критики.

 – Чи важливо критику не входити в тусівки письменників, бути відстороненим, аби бути чеснішим? Чи це не впливає?

– Важливо, але, як правило, всі з часом входять і перестають бути критиками. Ось цілком можливо, що і я перестаю. Бо це таки впливає – з’являються приятелі, які тебе просять написати для них і про них. Люди, яким ти чимось завдячуєш. Стосунки завжди впливають.

– І наостанок: що рухає літературою, на якому гної найкраще вона росте і що стимулює літературу до поступу?

– Життя і срачі. У щастя людського є рівні два крила.

Світлини з архіву Андрія Дрозди

Читайте думки про літературну критику літературознавця Віри Агеєвої, культурного оглядача Сергія Васильєва, журналіста Юрія Володарського, прозаїка Світлани Пиркало, телеведучої Ольги Герасим’юк і поетки Маріанни Кіяновської.

Юстина Соболевська: Негативні рецензії критикам потрібні для підтримки тонусу