Інтерв’ю

У продовження циклу інтерв’ю від учасників школи «Контекст-2» публікуємо розмову з поетесою, прозаїком і критиком Людмилою Таран, що розповідає про читання та препарацію текстів, осінню хандру та методи її подолання.

– Добрий дня, пані Людмило. Розкажіть про Ваш перший Форум та, якщо можна, порівняйте, як було тоді, і як є зараз.

– Звичайно, я пам’ятаю свій перший приїзд. Це був не перший, а, напевно, вже третій Форум. І знаєте, коли я вперше почула, що у Львові відбувається така культурна подія, це було для мене відкриттям. Я розуміла, що це не просто продаж книжок. Ці зустрічі, ця шалена насиченість подіями, коли хочеш водночас бути на кількох акціях… Усе це було справді таким, що додало спогадів на весь наступний рік. А відтоді я відвідувала Форум майже щороку. Без перебільшення скажу, що для мене це справді подія, це свято моєї душі, і я рада побувати тут ювілейного року.

– Ви і письменниця, і критик. Часто говорять про те, що критик повинен бути відстороненим від автора, коли пише свої рецензії чи огляди. Чи Вам це вдається? Адже Ви, як письменник, постійно перебуваєте у творчому середовищі.

– Звичайно, відповідь буде неоднозначною, бо в самому запитанні закладена неоднозначна ситуація. Справді, іноді важко буває абстрагуватися від автора, якого знаєш особисто і текст якого ти читаєш. Це начебто заважає. Але водночас я зрозуміла, що таки можна намагатися бути максимально об’єктивним. Один з давніших моїх критичних оглядів – це книжка «Жіноча роль», де я намагалася подати своє бачення автобіографізму в жіночій прозі.

І мені здається, що я там знайшла те, чого не помітили інші. І саме тому ця річ дорога, бо вона мені ще раз показала: можна завжди знайти у начебто загальновідомі явищах свої моменти – тоді, коли ти справді дуже уважно прочитуєш сам текст. А отже, і абстрагуватися від знання конкретного автора як людини зі своїми плюсами і мінусами. Це можливо. І момент певного відсторонення, об’єктивності, звичайно, необхідний, коли пишеш якийсь критичний, аналітичний опус.

– Але ж повинні бути певні критерії, за якими критик оцінює книжку, незважаючи на свої вподобання чи інтереси. Які це критерії для Людмили Таран як критика?

– Звичайно, одним із загальних, глобальних критеріїв має бути рівень, якість художнього твору. І, безперечно, до цього критерію мушу вдаватися. Проте, коли я спершу просто читаю той чи інший текст, сприймаю його як читачка. І є тексти, хочу я цього чи ні, мої і не мої. І з-поміж них трапляються такі, що викликають бажання їх проаналізувати. Як це зроблено, навіщо, що означає і, врешті-решт, які тенденції цей твір виявляє, можливо, й не декларуючи цього.

Коли я писала про жіночу прозу, автобіографізм, не всі твори були одного рівня. Тоді я керувалася критерієм новизни у нашій українській літературі, зокрема щодо оформлення цього «жіночого голосу», жіночого протесту, жіночого проговорення тих проблем, які тривалий час замовчувались. Отже, тут дозволила собі певну поблажливість щодо художності, але мені хотілося підтримати і проаналізувати тенденцію. І мені здається, що в певному сенсі саме дослідження вийшло більш-менш збалансованим.

– Але ж ви читаєте і як читач. Чи завжди спрацьовує професійний рефлекс? Наскільки він заважає?

– Спрацьовує. Я філолог за фахом, тож елементарна грамотність чи словесна вправність зачіпає. І ти рефлексуєш і коли превалює захоплення. Коли я читаю не бібліотечні, а власні книжки, то обов’язково роблю це з олівцем: ставлю знаки оклику, нотабене на берегах, можу поставити знак запитання. Тобто така конкретна емоційна реакція йде разом з аналізом.

Та водночас ти ж хочеш сприймати твір як цілісність, не хочеться його тут же препарувати. Ти підсвідомо обіцяєш собі повернутися до нього на іншому рівні читання. Мені здається, тут є певна поліфонія, і, скоріше, цей рефлекс не заважає. Розум не превалює над емоційним сприйняттям тексту. Це вже залежить від практики, коли ти намагаєшся існувати одночасно в кількох іпостасях.

– Пані Людмило, ще б хотілося поговорити з вами про книжки. Як Ви обираєте, як от зараз, на Форумі, книжки для себе? У Вас є певні авторитети (друзі чи колеги), до чиїх порад дослухаєтеся? Чи, можливо, у Вас є сформований список авторів і книжок, за яким Ви слідуєте?

– Ну, по-перше, навколо певних імен уже існує аура, яка, хочеш чи ні, а притягує. В такій ситуації ти і мусиш, і хочеш знати, що ж нового вони написали, ці автори-з-іменами. Зараз я не хочу їх називати, але це така своєрідна обойма, яка переходить із огляду в огляд, ці імена загальновідомі. Іноді, наче з протесту, не хочеться на них реагувати через надмірну кількість шуму, та все-таки це мені погано вдається. Але скажу вам щиро: ось у мене є блокнот, і я ще з Києва їхала зі списком книжок у ньому, які я обов’язково маю придбати, що я і зробила.

Видавництва і авторів треба підтримувати та купувати їхні книжки, але особливо приємно, коли деякі автори дарують свої твори. От, скажімо, Любомир Медвідь, що відомий як чудовий художник і абсолютно унікальний, як на мене, прозаїк, подарував мені свій альбом «Ремінісценції», а також книжку своєї прози «Ремінісценції – 2». Це те, що я обіцяла собі придбати, а він мені подарував! Це така додаткова розкіш, особливий подарунок мені від Форуму, не тільки від пана Любомира. Тому так, я приїхала зі списком, купила з нього все і навіть більше.

– Можливо, було щось таке, що вас здивувало на Форумі? Тобто книжка, яку ви не планували придбати, але випадково побачили на стенді, і вона вас настільки вразила, що Ви не втрималися.

– От, наприклад, невеличка книжечка видавництва університету «Львівська політехніка» про площу Ринок, де є оповідь про кожен будинок з певним ракурсом бачення цього архітектурного комплексу. Попри те, що в мене дома вже зібралося чимало літератури про Львів, його архітектуру, я все одно купила, тому що це новинка, і мені порекомендували на стенді видавництва звернути увагу на цю книжку. Але зі мною трапився казус: купила книжку одного автора, якого знала як дуже цікавого прозаїка-модерніста, символіста, навіть неосимволіста. А той роман виявився соціальним фентезі, а це – не моя література. Я таких речей не можу читати, і тому книжку передарувала. Не хотілося про це казати авторові, але я буду чекати тих його книжок, тих текстів, які мені імпонують.

– Чи є якісь автори – українські або зарубіжні, – які мали на вас певний вплив? Чи є ті автори, до яких хочеться повертатися, книжки яких перечитувати?

– Справді, відразу пригадую як мінімум двох своїх улюблених німецькомовних авторів – це Герман Гессе і Томас Манн. І це справді ті книжки, які хочу мати дома, які хочу перечитувати, навіть знаю, який мій настрій викликає потребу взяти ту чи ту книжку. Скажімо, коли починається осіння хандра, такий, як каже теперішня молодь, «депресняк», я обов’язково читаю «Степового вовка» Гессе. Це додає мені такого оптимізму, керунку до того, що маєш сприймати життя завжди з огляду на позитив, на те, що все є багатством, навіть страждання, навіть втрати також є здобутком життя.

– Це дуже хороша порада з огляду на осінню пору для тих, хто хоче позбутися меланхолії і ще не читав «Степового вовка». А з українських авторів?

– Люблю перечитувати Коцюбинського, який для мене є зразком справжньої класики. Це та постать, до якої можеш повертатися і щоразу справді вичитувати щось нове. Блискучий стиліст, людина, яка відкрила нові горизонти для нашої прози. Також Кобилянська, ювілей якої ми відзначаємо цього року. І навіть без жодного огляду на визначні дати, я час від часу перечитую її. Це мої улюблені новели «Природа», «Некультурна». Перечитувала недавно її роман «Землю» і навіть з’їздила цього року в Димку, село під Чернівцями, де його було написано на основі реальних подій. Це коло можна ще розширювати. Наприклад, драматургія Лесі Українки, яка постійно вимагає перечитування, переосмислення. У нас насправді є багато скарбів, що потребують актуалізації. Тому нам треба постійно читати і перечитувати.

– Наостанок хотілося б попросити у Вас декілька порад чи просто загальних слів для молодих критиків, які навчаються у школі «Контекст-2».

– Завжди легше писати про те, чим захоплений. Спочатку йде саме захоплення, а потім хочеш проаналізувати, чому цей твір його викликав. Щодо порад, то я ніколи не була критиком у тому сенсі, що людина, яка справді критикує, робить це з позицій, сказати б, злостивих. Мені ніколи не хотілося привносити роздратування у свої тексти. Якщо мені не подобався твір, я просто про нього мовчала.

Але це не означає, що таке правило для всіх. Якщо книга тебе розчарувала, і ти бачиш у цьому якісь тенденції ширшого кола, то треба про це написати професійно, і сказати, чому ця книга не є хорошою. Сказати так, аби там була не примітивна людська злість, а насамперед аналітика. І, звичайно, вітається вболівання за те, щоб література була високоякісною – чи це жанр масової літератури, чи це так звана середня полиця, чи це інтелектуальна проза. Отже, просто намагайтеся бути професіоналами, а для цього треба багато читати й думати.

Ірина Осадчук, проект Контекст-2: Школа літературної критики і книжкової журналістики