Література на літо

Цього тижня наша редакція зацікавилася романом «Час зірки» бразильської письменниці Кларісе Ліспектор, книжкою про вомбатів російського літературознавця Дмітрія Бикова, дослідженням доісторичних витоків сучасної сексуальності психологом Кристоферером Раєном та психіатром Касільдою Джетою й історією, що поєднує в собі немислиме різноманіття звичаїв, міфів, мов і людей «Опівнічні діти» британського письменника Салмана Рушді.

Анастасія Герасимова

Кларісе Ліспектор. Час зірки / переклад Ярослава Губарева. –

К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. – 108 с.

Кілька днів тому прочитала «Час зірки» Кларісе Ліспектор. Цікавий твір, гідний роздумів і досліджень з боку не стільки літературознавства, як психоаналізу. Те, що написано про роман Ліспектор у вітчизняних оглядах, у переважній більшості є рерайтом анотації видавництва, але ще гірше з відгуками на, скажімо, російських літературних форумах, де нарікання на безхребетність персонажа постійно перемежовуються зі звинуваченнями авторки у надуманості.

Саме тому «Час зірки» треба читати цілком самостійно, за бажанням, готуючись до того, що за простотою буде ховатися трагедія, за плетінням слів – тривога:

«Я пишу про мінімум фактів, прикрашаючи свій скромний матеріал пурпуром, коштовностями та яскравим сяйвом. Хіба так пишуть? Ні, це не прикрашання, це оголення. Але я остерігаюся наготи, бо це останнє слово»

Ліспектор змусить читача переконатися, що іноді варто ототожнювати автора з оповідачем, особливо коли той так часто повторює, що живе, поки пише.

Тетяна Петренко

Дмитрий Быков. Я вомбат / серия «Занимательная зоология». –

М.: Альпина Паблишер, 2016. – 32 с.

Книжка – це не тільки її зміст. Це також річ. А наше бажання мати великі бібліотеки – це форма фетишизму. Зазвичай я намагаюсь купувати електронні книжки і не накопичувати паперові без особливої в тому потреби. Але книжковий фетишизм все одно проступає.

У мене є велика тваринна любов – вомбати. Це такі сумчасті тварини, схожі на маленьких ведмедів, які водяться тільки в Австралії. Я отримую справжнє задоволення від володіння книжками про вомбатів. Переважно це дитячі книжки, написані англійською, а єдина причина, чому я не маю їх усіх, – «англійська» вартість. На купування їх усіх знадобилися б півтори зарплатні, тож я «розтягую» задоволення.

З цієї любові в мене з’явилася книжка «Я вомбат», текст якої написав письменник і літературознавець Дмітрій Биков. Перегляд книжки – 30-хвилинне задоволення, яке можна влаштовувати собі раз на тиждень чи місяць, проглядаючи обіграні факти про життя і звички вомбатів і подумки чухаючи намальованих тварин (вомбатів треба чухати – це велике вомбатське правило). Обігруються тут, звісно, не тільки факти, а й певні етичні норми. Наприклад, вомбати товсті, але їх не варто ображати і обзивати за це, бо вони розумні й милі істоти.

«У давнину всі були такими розумними і добрими, як ми, а зараз тільки ми і залишились. Бережіть нас, діти, і пам’ятайте, що ми любимо моркву. Моркви багато, а нас мало»

(переклад Тетяни Петренко)

Андрій Мартиненко

Крістофер Раєн, Касільда Джета. Світанок сексу. Доісторичні витоки сучасної сексуальності / переклад Вікторії Наріжної. – К.: Темпора, 2012. – 506 с.

На свій превеликий жаль, чомусь вкрай рідко беруся читати щось із розряду наук-попу. А ця книжка і взагалі стала в моєму читацькому досвіді першою, присвяченою антропології. Коли почав читати, навіть трохи засмутився, що взявся за неї лише через пару років після того, як вона з’явилася в мене на полиці. Однак далі зрозумів, що так вийшло навіть краще, адже далеко не факт, що тоді мені б вдалося належним чином сприйняти й оцінити всю подану в цій книзі інформацію.

З певною сміливістю можна припустити, що для «поборників» «традиційних» «цінностей» (так, воно все не даремно в лапках), яких насправді значно більше, ніж може здаватися, ідеї, викладені в цій праці, можуть викликати десь таку ж запальну реакцію, як свого часу роботи Джордано Бруно у ревних прибічників християнського світобачення. І так, про згубний вплив на розвиток людей самого християнства там також є. Хоча цей згубний вплив – «заслуга» не лише християнства, а й взагалі багатьох аспектів західної цивілізації.

Але ця тема згубності – не те, що є головною ідеєю книги. Скоріше, авторам йдеться про те, щоб показати, які механізми сексуальності (а відтак і значної частини життя) закладені в нас природою, і як вони йдуть у розріз із традиційними поглядами на цю тему. Найбільше, мабуть, дістається ідеї моногамії, проти якої працює буквально все – від розмірів та форми чоловічих геніталій до «жіночої копуляторної вокалізації» (стогонів, якщо простіше).

Ще однією наскрізною темою є викриття безглуздості обмеження жіночої сексуальності протягом багатьох століть. Хоча взагалі тем, які порушує ця книга, настільки багато, що тільки на їхній перелік пішла б не одна сторінка. І подано все це надзвичайно лаконічно (навіть попри обсяг у 500 сторінок), при цьому жодне з тверджень не лишається без аргументації. Основою для неї зазвичай слугують дослідження поведінки наших найближчих родичів-приматів, а також культур, які розвинулися, не зазнаючи впливу західної цивілізації, а, отже, є ближчими до істинної людської природи.

Ну, і на додачу цей текст просто легкий для читання, ще й приправлений хорошим гумором. А на виході маємо такий собі симбіоз із тексту-задоволення і тексту-насолоди про ті ж таки задоволення і насолоду.

«Як і шимпанзе та бонобо, ми — хтиві нащадки гіперсексуальних пращурів. На сторінках цієї праці ми пояснимо, як сейсмічні культурні зсуви, що сталися десять тисяч років тому, виставили справжню історію людської сексуальності в такому підривному та загрозливому світлі, що довгі століття її замовчували церкви, розглядали як патологію медики, ігнорували в дослідженнях науковці та приховували психотерапевти-моралізатори»

Алла Костовська

Салман Рушді. Опівнічні діти /

переклад Наталі Трохим. – К.: Юніверс, 2007. – 704 с.

Вирушаючи на певний час в Індію, я вирішила, що це ідеальна нагода нарешті познайомитись із творчістю Салмана Рушді, покладаючи надію на те, що індійські реалії допоможуть краще осягнути книги, а ті, у свою чергу, стануть ще одним джерелом знань про країну контрастів. «Опівнічні діти» з цього погляду стали просто ідеальною книгою, що зачарувала мене і нагадала своїм викладом і монументальністю «Сто років самотності» Маркеса.

«Опівнічні діти» – це історія, що поєднує в собі немислиме різноманіття звичаїв, міфів, мов (навіть зараз в Індії функціонує зо два десятки мов, які мають статус офіційних, і сотні неофіційних), людей різних соціальних прошарків та різних національностей, мусульман, що вірять в єдиного Бога, й прибічників індуїзму з тисячами богів і величним різноманіттям храмів.

Це книжка, що знайомить з історією Індії, найважливішими фактами, історичними постатями, як-от Джавахарлал Неру та Індіра Ганді, та їхньою політикою, а також пояснює природу індо-пакистанських конфліктів, стосунки з республікою Бангладеш та незгасні суперечки навколо Кашміру. І водночас це книжка про історію однієї сім’ї та однієї дитини, дуже незвичайної, яка й виступає спільним знаменником всього цього. Селім Сінай, народжений опівночі 15 серпня 1947 року, в мить, коли Індія здобула незалежність; хлопчина, згодом прозваний Шмарком, Плямолицим, Лисим, Нюхачем, Буддою і навіть Окрайцем Місяця, доля якого міцно переплелася з долею його країни.

Саме він голосом й інтонаціями фахового казкаря розділ за розділом звіряє нам історію своєї сім’ї і свою власну, розкриває таємниці, бере відповідальність чи не за всі події на себе і, додаючи ароматні спеції, намагається замаринувати спогади, закорковувати пам’ять в банки, немов яскраво-зелене чатні.

«Насправді на всій території нової Індії усі ми снили одним сном, народжувалися діти, які тільки частково були нащадками своїх батьків – опівнічні діти були заразом і дітьми часу: започаткованими, слід розуміти, історією. Таке трапляється. Особливо в країні, що сама до певної міри схожа на сон»

Недарма Салман Рушді отримав Букер Букерів за цю книжку, вона справді того варта. Захопливо було мандрувати хитросплетіннями книги після довгих мандрівок вуличками чергового індійського міста. Радісно було святкувати 15 серпня в Індії, уже знаючи історію цього свята. І ще радісніше було напередодні 24 серпня повертатись в Україну, де історію творять інші опівнічні діти.

Що читала редакція Читомо минулого тижня, а що на початку липня. 

І звісно, у червні ми теж читали.

Так-так, і 23 – 28 травня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в квітні.

Чільне зображення shutterstock.com