Читомо > Дискусія > Чого більше в історичній прозі: антуражу чи самоусвідомлення?

Дискусія

Чого більше в історичній прозі: антуражу чи самоусвідомлення?

20.10.2017 0 Автор:

З чим ототожнював історичний твір Алєксандра Дюма? Як змінювалася класифікація історичної прози протягом століть, та все ж таки що важливо в історичному тексті – антураж чи національне усвідомлення? Про це говорили в межах лекції «Історична проза: антураж чи самоусвідомлення», яка відбулася на Форуму Видавців за участі Віктора Разживіна – доцента кафедри української літератури Донбаського педагогічного університету та голови журі Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» 2017 року. Читомо занотувало найважливіше.
.

Що таке історична проза?

Repin_Cossacks-e

Історична проза – явище складне і багатогранне. У будь-якому творі історичної тематики автор звертається до подій минувшини заради сьогодення. Про що б не писали автори, до яких історичних глибин би не зверталися – все одно твір буде занурений у сьогоднішній день. Про це дуже влучно сказала Стефанія Андрусів, яка назвала твори історичної тематики «мостами між часами». Тобто формально це твори, що пов’язують минуле і сучасність.

Історична проза – така, як ми маємо її сьогодні, – з’явилась відносно недавно. Здавалось би, що таке термін 200 років для світової історії, хоча для літератури це все ж достатньо вагомий час. Виникнення історичного роману зазвичай пов’язують із творчістю сера Вальтера Скотта. Звичайно, зародження і розвиток історичного жанру варто розглядати у контексті літератури, що домінувала в той час.

Читайте також: Вахтанг Кіпіані: Історична пам’ять онлайн. Конспект лекції

Насправді сама жанрова класифікація історичної прози також дуже дискутовна. В 50-60 рр. ХХ ст. на вітчизняних теренах виникла дискусія, чи варто розглядати історичну прозу у контексті загальноприйнятих жанрів – роман, повість, оповідання, зазначаючи лише, що вони мають спеціальну, історичну, тематику, чи все ж можна виділяти ці твори в окремий самостійний «історичний жанр».

Першу думку підтримували кілька вчених, такі як Іван Варфоломєєв. Вони стверджували, що історичний роман (а говорили саме про роман, адже він є більш глибоким і має свої визначальні ознаки) – це окремий жанр. Натомість перемогла думка більшості, яку висловив Захар Оскотський: будь-який твір історичної тематики – чи то роман, чи повість, чи оповідання – це перш за все саме роман, повість і оповідання. Жанрові ознаки зберігаються і вони визначальні, а сама тематика, коли мова ведеться про минуле, – це ознака вторинна. Такий погляд зберігся і донині.
.

Яка будова історичного роману?

tmp730457382177472513

Вальтер Скотт запропонував тип побудови того, що ми називаємо історичним романом. У центрі твору вигадана особа – молодий чоловік, який прагне життєвого успіху і зазвичай зв’язаний любовною лінією і, бажано, не з однією жінкою. Як стверджував сам Вальтер Скотт, історія молодого чоловіка, який шукає власне щастя, завжди буде привабливою для будь-якого читача і в будь-який час. Як на мене, він не помилявся.

Та ХІХ ст. цим не обмежилося. Крім моделі Вальтера Скотта, у той час виробилося ще два типи побудови історичного роману. Друга – це лінія Альфреда де Віньї, де він пропонував брати за головного героя конкретну історичну особистість. З однієї сторони правильний хід, бо власне історичний персонаж може вважатися справді історичним.

І третій варіант, про який у нас не люблять говорити, виданий Александром Дюма. Він розумів історичний твір дещо по-іншому. Він говорив: історія – це цвях, на який я вішаю свої твори-картини. Це була хороший метод, бо він зберігав історичний елемент. Десять-п’ятнадцять років тому мені потрапила до рук стаття одного науковця, який досліджував історичну основу в романах Дюма. І він прийшов для себе до неочікуваного висновку – загалом у творах Дюма він не знайшов похибок в описах.

.

green.
Якщо Дюма описує стіл, то можна знайти якийсь документ, де буде схожий опис. Якщо він описує зал, то цей опис збігається з історичними документами чи свідченнями. Він точний в деталях, але його історичні персонажі відходять в сторону.
.
green

.
Як і у Вальтера Скотта, вони на маргінесі, а на передньому плані у нього – не вигаданий герой, а просто інтрига. У Дюма пригода стає основою роману.

Отже, саме на цих трьох моделях – Скотта, де Віньї та Дюма – і будувалося все те, що ми називаємо історичною прозою. З того часу нічого не змінилося, ця побудова зберігається і до сьогодні. Але є певні нюанси, про які ми спробуємо поговорити.

Коли говоримо про історичну прозу, то ледь не головним вважається її дидактична спрямованість. Думаю, що для багатьох, хто читав історичні твори, зрозуміло, навіщо розповідається історія про минуле. Для того, щоб молода людина в сьогоденні зробила висновки з того, що відбувалося з нацією, народом, державою, світом у минулому. Говорять про різний ступінь дидактизму у романі й повісті. Багато дослідників стверджують, що у романі ступінь дидактизму менший, оскільки це більш ґрунтовний твір. Повість – менша за обсягом, більш сконцентрована, тому дидактичні моменти звучать більш переконливо, їх складніше тут приховати.
.

Класифікація історичної прози

860e40f3cd94d911c15c82c704c29247--wwii-modern-warfare

Більш складним питанням є класифікація історичної прози. З 19 ст. була поширена тематична класифікація. Вона усіх задовольняла через простоту викладу. Якщо взяти масив української прози, то головною темою були часи козаччини. З неї бере свій початок те, що ми називаємо сучасною українською історичною прозою. Друга тема, яка була розвинена – княжі часи. Третя група – інтернаціональний культурний простір, але варто сказати, що їх не так багато.

Ще одна група, яку я виділяю умовно, адже вона об’єднує різні теми – Коліївщину, повстанський рух і революційні рухи, які відбувалися на території України. На сьогодні історична українська проза освоює ще одну тему – національно-визвольних змагань 1917-19 рр. із продовженням у революційній повстанській боротьбі до 30-х рр.

Читайте також: Олександр Ірванець: «Харків 1938» буде зрозумілий дуже небагатьом

Є розуміння часової дистанції. Скільки часу потрібно, щоб відділити історичну подію від автора, щоб ця подія стала історією? Засновник історичної прози Вальтер Скотт говорив про 60 років. Ця думка виходила із середньостатистичної фізіологічної тривалості життя людини того часу. На сьогодні серед науковців такої цифри, яка була б абсолютно точно визначеною, немає. Говорять про 70-80. Я схиляюся до 90-100 років.

Поки живі очевидці події, авторська версія практично неможлива. Чому? Бо автор може вибудувати прекрасний роман, працювати з документами, розшукувати, знайти, показати. А що далі? Встає людина і говорить, що вона була учасником цих подій і там все було не так. І після цього, скажіть, будь ласка, на яку авторську версію автор має право? Це достатньо складно. Тому я говорю про 100 років.
.

Історичний роман та історична правда

1482468636138683163

Ми приходимо до досить складного питання, чи можна говорити про історичну правду? Багато науковців заявляють, що історичної правди не існує загалом. Це також достатньо суперечливе твердження. Історики стверджують, що історичною подією є лише факт цієї події. Будь-який коментар, залишений спогад, навіть у літописі чи очевидцем, позначений суб’єктивним баченням автора.

Ви ж пам’ятаєте, що історію пишуть переможці. Тадеуш Бой-Желенський, видатний польський критик, казав: «Правда завжди була в нашій історії несвоєчасним гостем. Ми завжди хотіли від нашої історії чого завгодно, тільки не цього. Вона мала бути запорукою об’єднання, скарбницею, схованкою реліквій – усім, лиш не правдою». Фраза сказана про історію польську, але для української вона також дуже актуальна. Скажіть, як в таких умовах автору виходити з історичною правдою у своїх творах і задовольнити нею читача. Достатньо складно.

Читайте також: «Чигиринський сотник» Кононовича: національне як фантастичне

А тепер повернімося до головного питання нашої лекції: так все ж антураж чи самоусвідомлення? Ще два дні тому я абсолютно чітко продумав собі, що говоритиму про самоусвідомлення. Що самоусвідомлення читача, хай навіть інколи висловлено воно примітивно, і є основним завданням історичної прози. Втім, за ці два дні мої думки змінилися – я сходив у Львові на фільм «Червоний». Коли фільм завершився, зал встав і заспівав «Червону калину». У фільмі мало говорили про самоусвідомлення, мало говорили правильних фраз, але діяв антураж і саме він справив на молодь більше враження, ніж будь-який дидактичний виклад.

Отже, ми повинні усвідомлювати, що, звичайно, в історичному творі повинне бути національне самоусвідомлення, заради цього його зазвичай і пишуть, але без антуражу воно буде мертве, бо для читача це буде нецікаво. А якщо ваші правильні думки не прочитає читач, то для кого ж тоді писався твір.

Читайте також: Думаємо, що технологічні й прогресивні, та в нас лишається міфологічна свідомість

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe