Читомо > Видане > «Чигиринський сотник» Кононовича: національне як фантастичне

Видане

«Чигиринський сотник» Кононовича: національне як фантастичне

03.04.2017 0 Автор:

Леонід Кононович. Чигиринський сотник. – Харків: Фабула, 2016. – 528с.

Історична тема в національній літературі, переважно, актуалізується в моменти суспільно-політичних потрясінь. Але воно й зрозуміло: давня приказка про необхідність знання минулого чіпко закріпилась в колективному (не)свідомому, відтак потреба писати про історичне диктується гострим відчуттям небезпеки. Що й пак маємо сьогодні — у час перманентної гібридної війни.

Традиційно, письменники вдаються до історичних маніпуляцій, відчуваючи необхідність артикулювати можливі причини катастроф, а вони, як відомо, коріняться в позірних «помилках», які, піддаючись осмисленню, стають ближчими й зрозумілішими. Особливо, якщо художнє втілення саме собою є привабливим і захопливим. Бо хто ж нині витрачатиме час на нудне чтиво?

.

Леонід Кононович добре відомий українському читачеві передовсім як «батько українського кримінального детективу», проте з часу видання його «Теми для медитацій» минуло більше десятиріччя. Цей факт спричиняє інтерес до свіженького роману «Чигиринський сотник», однак зразу варто обмовитись, що зайва справа поки що — ставити цей твій в якийсь український контекст. Адже «Чигиринський сотник» є яскравим зразком сучасного українського козацького роману, точніше — козацького фентезі. А втім, книжка — це ще й історичний екшн, містичний бойовик, лицарська меніппея, істерн-тревелог, інфернальний трилер. І навіть авторський варіант альтернативної історії, що ре-конструює національний міт.

Варто віддати Кононовичу належне — роман читається на одному подихові. Однак — матерія твору або вимагає філологічної підготовки чи принаймні закоріненості в стихію української живої (не «книжної» і не «літературної») мови. Для читача ж непідготовленого твір буде не з легких саме через мовленнєву канву: грішним ділом видається, що автор придумує «усі ті словечка», аби осягнути пишність барокового орнаментування, штучно прикрасити чи надати колориту. Та потуги письменника не йдуть на шкоду, навпаки — апетит з’являється в процесі, а оповідь буквально затягує.

3e703873215ac76ad93cf1618e5b7516

Читайте також: Відьми, чорти, вовкулаки: що наука знає про лихих персонажів казок і фентезі

В цьому випадку заслугою Кононовича є дотримання жанрово-стильового дрес-коду: згадаймо Толкіна, наприклад, з його штучними мовами, на яких навіть пишуться вірші. Мовна реконструкція — абсолютно виграшна стратегія, адже це козацьке фентезі назагал писане шаблонно в сюжетному плані. Це — шлях Героя, захоплива історія з рядом випробувань, фантастичними перипетіями, з яких правдами й неправдами і не без божої помочі, той Герой, як качур з води, виходить сухим і чистим.

Герой — Михась, мале хлоп’я, що навіть при самому кінці доростає лишень до десятка років. Має непростий родовід і наставника — козака-характерника Обуха. Свої переваги над пр?стими смертними і надзвичайні здібності малий усвідомлює по ходу діла: він — хранитель Ключа Троянового, що має велику чудодійну силу і прийшов на цю землю з того світу. Пекельне зло, слуги Чорнобогові змагаються за цей Ключ із лицарями світла, Дажбожими дітьми. Урешті-решт, пройшовши всі несусвітні випробування і здолавши перешкоди, Михась «замикає Коло». Проте на цьому не перепиняється ріка сюжетної історії: ключ спричиняється до великого повстання, виконуючи свою напророчену роль.

Чи можемо цю шаблоновість ставити авторові в мінус? Видається, що ні, адже вона дає читачеві впізнаваність і певну зону комфорту. І цей особливий game – як у відеоіграх, читач відчуває власну участь через зацікавленість, проходячи level after level, step by step.

У степу — дещо про топографію — чигають татари і всяка нечисть, інакша нечисть — з лісу йде. Хоча й там є клаптики прихистку для героя в особливо небезпечних ситуаціях: саме в лісі Михась рятується од чергової нечистої прояви і зустрічає чарівну бісурканю, в яку закохується. Маршрути Михася й Обуха, що тікають з Січі, вирушаючи реалізовувати місію малого, так чи інак концентруються навколо Дніпра, локалізуючись від нижніх порогів до Києва і околиць, завершуються в Чигрині (сучасний Чигирин).

Читайте також: Думаємо, що технологічні й прогресивні, та в нас лишається міфологічна свідомість

Топологія географічна невіддільна від мітологічної: Дніпро-Славутич, правобережжя-лівобережжя між Навою-Правою-Явою; персонажі-прототипи реальних історичних осіб (Ярема Вишневецький, Богун та ін.) взаємодіють з інфернальними сутностями: мавками, дівами-обидами, зміями, росалками, чортами тощо; душі хрещені ходять до церкви та вірять в Дажбога…Час дії — Україна часів занепаду Запорізької Січі. Історичні паралелі можливі, а, може, й бажані.

 

line_yellow (1)

Загалом за такою жанрово виправданою веремією можна виявити деяку незугарну алогічність, розхристану довільність, яку Кононович собі дозволяє, особливо — у мікшуванні світоглядно-релігійних аспектів

line_yellow (1)

 

Трапляється в тексті й чергове наївне розшифровування назви «Україна» та «українці». І про богообраність також є. І про соціально-класові та релігійні конфлікти теж. Зрештою, роман «Чигиринський сотник» написаний так, що прекрасно уживається сьогодні з умонастроями людей, хоча з перших сторінок видається достоту екзотичним.

У пост-історії, як писав колись Іздрик, сприйняття часу має ще й мітологічний аспект, себто відбувається радше в категоріях мітичного, а не суто історичного. Тому спокуса переосмислення і акцентування на силових точках певного історичного дискурсу завжди залежить і від координат його сприйняття. Мітичне сьогодні — це частково й іронічне, часто під личиною наївного.

 

Читайте також: Які книжки з історії України потрібні дітям

Модус наївного у цьому творі кшталтує текст таким чином, що авторові постійно доводиться втручатись у хід подій, відкриваючись як автор-історична особа. Це відверто помітно і може шкодити враженню, особливо, коли письменник вдається до оціночних суджень. Хоча жанрово «Чигиринський сотник» є аплікацією козацького фентезі з різноманітними стильовими елементами, прекрасним потенціалом до екранізації і інтенцією до продовження.

 

line_yellow (1)

Складається враження, що це лише перша частина більшої історії, і невідь-як буде далі, якщо автор задумає продовжити — це як із «Зоряними війнами»…

line_yellow (1)

 

Звичайно, тема козаччини як бадьорого, проте з ретроспективи історії програшного в результаті державотворчого проекту, постійно проситься до інтерпретацій на новий лад. Манить особливий колорит явища: топоси вольности, волі, (національної) (само)свідомости, патріотизму, українськости — далеко неоднозначні, адже є конструктами культури. Леонід Кононович використовує козацький міт, однак наснажує його власним звучанням.

Ідентифікація національного відбувається й через заперечення, тобто від супротивного: козак ретранслює відмінності від — вживаючи лексику роману — татар, ляхів, жидів, москалів. Хоча про останніх у романі на диво мало, видається, що автор свідомо оминає північних сусідів, нібито керуючись етичною настановою свого непрямого попередника в історичній секції Загребельного — «ніщо не існує, поки воно не назване».

Варта окремої згадки і назва, однак чому саме так озаглавлено твір — цю інтригу лишимо читачеві, бо сливе до самих останніх сторінок це питання є відкритим. Щоправда, на деякі підказки таки варто вказати. Чигрин (Чигирин) — перша гетьманська столиця, а недавно у фейсбук трапився коментар про те, що місто і є першою столицею України. До слова, Київ у романі маргіналізовано, він є лиш однією із зупинок на шляху Михася з Обухом, хоч і на магістралі Великої Ріки.

Читайте також: Позолочений маг: бойове фентезі і червона ручка

Якщо іти до контексту: вірш Шевченка «Чигрине, Чигрине… » є фактично роздумом про минуле і майбутнє України (ще один плюсик до карми національного мітотворення). А от ім’я головного персонажа «Чигиринського сотника» таке ж, як і у батька того, ким замикається Коло — того, для кого власне і проходить увесь шлях випробувань хранитель Троянового Ключа. Того, хто став великим гетьманом і, згуртувавши козаків та простий люд, підняв їх на повстання.

Зайве й казати, що магії в романі стільки, що аж пре, а без заклинань, примовок, чарів і словес-чарунок — і взагалі нецікаво. Ну і добротна містика, від якої деколи аж мурашки згурджуються. А поза тим, «Чигринський сотник» — енциклопедія козацької душі, музейник етно-експонатів і ціла скриня різного добра, так що нудно точно не буде, вже повірте.

napys1

  • тим, хто любить фентезі і кому цікава українська езотерика;
  • тим, хто подужав «Тему для медитацій»;
  • тим, хто прагне знати максимальну кількість синонімів до слів «мартопляс», «ґерелиця» та «люрити».

napys2

  • лобузам, лобурякам, чокалкам та іншим урвителям;
  •  затятим феміністкам;
  • автохтонам, схильним розглядати літературу як істину незаперечну.
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe