Читомо > Інтерв’ю > Жадан: Несвобода не пахне, вона – стерильна, як тюремна камера

Інтерв’ю

Жадан: Несвобода не пахне, вона – стерильна, як тюремна камера

19.01.2016 0 Автор:

Однієї теплої грудневої ночі до Львова завітав Сергій Жадан. І в першому нічному ефірі «Рибу чистять» він розповів про дитинство та юність, про дім, особливості мови та важливість порозуміння. Розмову розібрали на цитати і найцікавіші з них записали для Читомо.

 

Запахи несвободи

У мене було здорове радянське сільське дитинство.

Коли ти починаєш читати перші книги, починаєш дивитися перші фільми, коли починаєш розуміти для себе якісь речі, коли усвідомлюєш себе, власне, як людина, тоді, мабуть, якісь речі для тебе і закладаються.

Радянський Cоюз я мало пам’ятаю. Коли він розпався, мені було 17 років, багато речей сприймалися по-дитячому. Ми з друзями активно долучалися до процесу розвалу Союзу ? тоді ще у Ворошиловградській області. Ми вивішували синьо-жовті прапори над сільрадою, для нас це було доволі веселе заняття.

Я не агресивна людина, якщо виникають неоднозначні ситуації, – намагаюся перевести їх у конструктивне річище.

Я постійно відчуваю себе живим. Оскільки у мене дуже великий інтерес, любов до життя, хочеться чіплятися за нього кожною клітиною.

Всі речі, якими я займаюсь, мене підзаряджають, адже я спілкуюсь з великою кількістю відкритих позитивних людей.

Несвобода не пахне, вона – стерильна, як тюремна камера. Тому запахів несвободи я навіть не можу згадати. Натомість коли відбуваються суспільні злами, катаклізми, зрушення ? те, що відбувається у нас ці два роки, ? тоді з’являється багато запахів. Зазвичай, вони не дуже приємні ? запах війни дуже страшний, адже його супроводять кров, дим, розлами, розриви.

11Читайте також: Книжкові перемоги

українців у конкурсах світу-2015

 

Як ми будували свої доми?
Коли стоїш під небесами зими,
і небеса розвертаються й відпливають геть, 
розумієш, що жити потрібно там, де тебе не лякає смерть.

Будуй стіни з водоростей і трави,
рий вовчі ями й рови.
Звикай жити разом з усіма день при дні.
Батьківщина – це там, де тебе розуміють, коли ти говориш вві сні.

Клади камінь при камені, будуй свій дім,
на глині, на чорноземі твердім,
вибирай у землі з кишень вугілля й сіль.
Кожен повинен мати дах для поминків і весіль.

Потрібно мати місце, якого буде шкода.
Вода чогось варта, якщо це питна вода.
Коли справді шукаєш винних, то це не ми.
Все життя ми будували свої доми.

Брила до брили, цвях по цвяху, стіна до стіни.
Якщо можеш мене спинити, ну то спини.
Але якщо хочеш, щоби мене тут не було,
доведеться крім мене забрати й моє житло.

Поближче до сонця, подалі від пустоти.
Дерева будуть рости, діти будуть рости.
На тютюновому листі виступає роса.
Ми будували так, ніби вивершували небеса.

Мов упорядковували висоту.
Ніби словами наповнювали мову пусту. 
Ніби повертали речам імена.
До брили брила, по цвяху цвях, до стіни стіна.

Голос сильним дається для співу, слабким для молитов.
Мова зникає, коли нею не говориться про любов.
Ночі не мають сенсу без темноти.
Світи наді мною, чорне сонце, світи.

Дім і повернення

Влітку ми робили театральний проект, присвячений кримським татарам, з Вірляною Ткач, режисеркою із Нью-Йорка. Головною його темою була тема дому. Дім як місце, де ти народжуєшся, виростаєш, який іноді мусиш залишати, але куди обов’язково хочеш повернутися.

Я люблю повертатись додому. Але якщо говорити про повернення взагалі ? я дуже хочу повернутись в Донецьк і Луганськ.

У мене завжди було відчуття дому, попри те, що не люблю довго перебувати на одному місці. Мені подобається стан подорожі, пересування простором, перетинання простору, але він подобається мені з урахуванням того, що у кінці подорожі обов’язково буде повернення додому.

12

«Ворошиловград» Жадана в аудіоформаті

Перша книжка

Першу свою книжку я надрукував сам. Але це, скоріше, несправжня книжка, адже це був самвидав. Ми з моїм вчителем інформатики надрукували на струйному принтері комп’ютерного класу сто примірників книги «Рожевий дегенерат» влітку 1993 року. Це був наче середньовічний процес друкування, оскільки друкували ми цілий тиждень. Але нам це подобалося.

1995 року вийшла вже «справжня» книжка — «Цитатник» — у видавництві «Смолоскип». Видавництво повернулось на той час з Америки в Україну і оголосило літературний конкурс, за результатами якого мені й надрукували книжку.

Мова і порозуміння

Проблеми з мовою – як проблеми, скажімо, з ходінням чи з іншими травмами загалом: потрібно розробляти свою травму, потрібно говорити. Не говорячи, не дослухаючись, не проговорюючи, не виговорюючись, звужуєш свої можливості порозуміння. Потрібно не боятися бути незрозумілим, не промовчувати там, де виникає така спокуса.

Я зараз читаю книгу «Криваве століття» Мирослава Поповича, яка була видана у «Фоліо» раніше. Але для мене саме вона стала книгою минулого року, оскільки це найцікавіше, найзахоплююче з того, що я читав протягом року. Автор намагається давати культурологічне, філософське бачення ХХ століття, але в дивовижно джазовий спосіб.

11

Світло горіло всю ніч до ранку.
Протяги легко торкали фіранку.
В будинку спали. Спали в місті.
Темрява перекривала мости.
Стиглі яблука в чорному листі
продовжували рости.

Запах дощу на нічній веранді.
Великі дерева такі безпорадні –
стояли сам на сам із повітрям,
мовчали, слухали, входили в тінь,
торкалися темряви мокрим віттям,
кожним із переплетінь.

Будинок спав. У його коридорах
стояла любов, як хвороба в порах,
як звук, що зривається з піднебіння,
як промені, що добиваються дна –
вивітрена, мерехка, осіння,
вона стояла одна.

Сходи, сволоки, книги й меблі:
речі – вимучені і теплі,
назви, з яких починалися ранки,
простір, який формував вечори,
звички, залежності, забаганки –
згадуй і говори.

Вікна вихоплювали прохолоду,
і ніби прапор або свободу,
вперто і віддано, знов і знов
її зберігали, усім на подив,
сюди ніхто давно не приходив,
звідси ніхто не пішов.

Світлі, спраглі, безособові.
Все тримається на любові,
все стосується головного,
все постає з дрібниць,
з незрозумілого і живого,
зі свідчень і таємниць.

Хай стоять непокірні будинки.
З якої не починай сторінки –
час перемотує рвані жили,
перетягує сірі бинти.
Тебе тут надто сильно любили,
щоби звідси піти.

Хай буде так, як було раніше.
Вона чекає, але не пише,
як і завжди восени.
Світло холоне серед кімнати,
і вже коли їй потрібно вставати,
починають снитися сни.

По-моєму, перетин року – це фікція, умовність. Я – сковородинець за своїм світоглядом, а Григорій Сковорода говорив, що хорошій людині кожен день – свято. Потрібно тішитись життю щоденно у всіх його проявах.

Читайте також: Найповніше вибране Жадана «Динамо Харків»

Розмовляла Єва Якубовська

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe