Читомо > Інтерв’ю > Клінов: Білорусомовних тепер вважають «просунутими»

Інтерв’ю

Клінов: Білорусомовних тепер вважають «просунутими»

31.03.2015 0 Автор:

27 березня в рамках проекту “Культура. Завтра”, яку проводить CSM (Фундація Центр Сучасного Мистецтва) відбулася зустріч з Артуром Кліновим – художником, письменником та головним редактором білоруського журналу про сучасну культуру “pARTisan”. Бесіду провела Тетяна Огаркова – літературознавець, доктор філософії та викладач Києво-Могилянської академії. Цікава деталь: у рамках експерименту питання гостеві задавалися українською мовою, відповідав він на них білоруською, при цьому ніхто з присутніх не відчув дискомфорту через «мовний бар’єр». «Читомо» також побувало на зустрічі і записало для вас найцікавіше.  

– Як люди вашого середовища – художники, письменники, артисти Білорусі – відреагували на наші останні події? Ми знаємо офіційну позицію білоруської влади, але переконані, що це не відображає тих реакцій, які існують всередині.

– Я більше року, можна сказати, живу Україною. Прокидаюся, п’ю каву і одразу читаю вісті з фронтів. Закінчується день так само – Україною. І я в цьому сенсі – не унікальний, так само вже більше року живуть сотні тисяч людей, як моїх друзів, так і просто людей політично активного класу. Всі розуміють, що в Україні зараз вирішується доля не лише України, а й усієї пострадянської Східної Європи. Бо якщо Україна програє – орда не спиниться. Свідомі люди розуміють, що загроза для Білорусі є дуже великою, і ми живемо у передчутті війни. Мушу сказати, що особисто я, як і багато моїх приятелів, у захопленні від України і вважаємо, що ви – дійсно велика нація.

 

pattisan2

Світлина Німецька хвиля

– У одному з ваших інтерв’ю ви говорили про війну культур. Для багатьох українців події Майдану і все, що було після – це боротьба за європейські цінності. Як відчувають себе білоруси стосовно цієї боротьби?

– Я все життя займався мистецтвом – спочатку художнім, потім пішов у кіно, і зрештою відчув у собі бажання писати. Коли розпочалася драма України, я зрозумів, що просто не знаю, про що писати. Світ за цей рік настільки змінився, настільки змінилася його парадигма, що від неймовірності того, що відбувається, просто не знав, що сказати. Немає слів – є лише емоції, і якщо ти спробуєш передати їх словами, то вийде вельми брутальний і нецензурний текст. Тому зараз я знову повернувся до художнього мистецтва, бо воно дозволяє виразити цю емоцію.

Те, що ми бачимо, на мій погляд, – це крах комуністичної доктрини світу. Вона перетворюється у музей, за нею більше немає того наповнення, яке рухає процес, це просто порожня форма. Путін – це якась крайня її квінтесенція, але щось подібне ми бачимо і у Європі – я розчарований Європою та її позицією. Не всією, звичайно, – північна частина, що відчуває на собі російську погрозу, активно підтримує Україну, але от якщо я почну говорити про південну Європу, це знову буде одна нецензурна лайка. Зараз Україна бореться за ті демократичні принципи, які Європа формально ще декларує, але реально їх у неї вже не залишилося.

– Для вас у вашій творчості дуже важливою є міфологема партизан. Чому саме вони і що означає цей концепт?

– Думаю, що кожен народ має свій концепт партизана. Для нас, білорусів, партизан – це дуже серйозна міфологема, яка практично дала можливість цьому народові вижити. Згідно всіх історичних обставин, білорусів вже не мало би існувати, бо більш ніж 500 років Білорусь була територією війни, і мабуть, ми є однією з найбільш історично потерпілих націй. Для виживання на території постійного театру воєнних дій людям було потрібно знайти якусь форму самозбереження, і нею стала партизанська парадигма. Я не кажу про класичний образ партизана як «людини з рушницею», бо його головним завданням було – вижити на окупованій території, не пішовши на колаборацію. Менталітет білорусів формувався у цій парадигмі, і тому я вирішив: партизан, що мусить не тільки вижити, а й зберегти свій культурний код – це ментальне тіло білоруса.

Vokladka_23-53-340x452

– В який спосіб партизанська парадигма стосується мистецтва, зокрема – протистояння між вільним мистецтвом і владою? І якою є практика протистояння у цій ситуації?   

– Якщо звернутися до сучасної ситуації, можна сказати, що формально нашу країну не окуповано іншою державою, але окуповано пострадянською культурою. Фактично сучасні білоруські автори перебувають на ворожій території, де, безумовно, домінує ця культура, довгий час підтримувана владою. Щоб вижити, нашому авторові треба застосовувати партизанські стратегії, він мусить бути абсолютно автономною бойовою одиницею. Він розуміє, що за ним не стоїть ні держава, ні приватні спонсори, і все, що він може, це робити лише самотужки. Автор сам мусить бути і митцем, і куратором, і критиком, і менеджером, і тому люди, що свідомо йдуть на таке – це реальні культурні герої.

– Коли ми говоримо про мистецтво та владу, ми маємо на увазі якусь позицію сили, тоталітарність. Які теми є забороненими у Білорусі?

– За великим рахунком, цензури у Білорусі сьогодні нема. Якщо ти письменник, можеш друкувати що завгодно – ніхто не вимагатиме рукопису на звірку, якщо ти маєш гроші на те, щоб видатися власним коштом, – можеш друкувати будь-яку крамолу. Але слід розуміти, що потім за цю крамолу тебе можуть посадити. У нас так само формально немає політв’язнів – бо всі політв’язні сидять за кримінальними статтями. Отже, цензури у нас формально нема –  але існує самоцензура. Це в принципі нормальне для багатьох країн явище, хоч зватися може по-різному: у Штатах, наприклад, слово «афроамериканець» бажано вживати з тих же міркувань самоцензури.

– Чи існує офіційна культура, на яку держава виділяє кошти?

– Звичайно, існує, і останнім часом вона отримує досить серйозні дотації. Якщо говорити про книгодрукування, то мова йде про близько 100 млн доларів, виділених на цю сферу. Але тут ситуація теж міняється – якщо раніше кошти виділялися на відвертий пострадянський непотріб, то зараз вже розуміють, що цей непотріб не цікавий вже нікому. Держава почала організовувати центри сучасного мистецтва і часом робить доволі прогресивні проекти.

Доки існувала офіційна пострадянська культура, наша, «партизанська» культура змогла вибудувати свою альтернативну систему координат. Якщо тоді це було якесь підпільне маргінальне явище, то зараз я розумію, що ми збудували свою систему, і вона стала реально впливати на громадськість, викликати у неї резонанс.

culture2

– Ви часто говорите про поняття колективної дії у розвитку неофіційної культури – скажімо, так організовувалася підтримка якогось контркультурного продукту 80-х. Чому цього зараз немає і чому колективна дія поступилася індивідуалізму?

– Справа в тому, що фігура партизана сама по собі не є колективною. Виживання – процес індивідуальний. Воно може бути колективним, якщо мова йде про, скажімо, стихійне лихо, але коли йдеться про виживання під окупацією, то на самоті зробити це простіше. Достоєвський свого часу описав феномен «підпільної людини», і мені здається, що зараз кожен білорус має подолати її у собі, подолати свою замкненість та відстороненість. Психотип білоруської людини – це людина, чий інтерес обмежений власним кавалком землі, на якому вона збирає свій урожай, і знати не бажає ніякої там влади, за яку при цьому може ходити голосувати. Тому культурне суспільство також роздроблене на дрібні групи, у межах яких часто відбувається щось цікаве, але воно не виходить за межі своїх малих територій.

– Ви часто згадуєте також про феномен пострадянської людини і про постколоніальний синдром. Яким чином ці речі пов’язані і як ви оцінюєте рух білоруського суспільства у напрямку громадянського суспільства?

– Звісно, пострадянське покоління зникає і зрештою остаточно зникне. Але, на жаль, цей процес повільний. Пострадянська людина – це «людина телевізора», і в контексті того, що відбувається в Україні, я все більше переконуюсь, що телевізор – це зло. Покоління телевізора мусить замінити собою покоління інтернету, бо там все ж на порядок менше простору для маніпуляції та зомбування, але зараз пострадянська людина ще досить міцно тримає позиції. Найгірше, що ці позиції тримаються саме у тій сфері, де приймаються рішення – тобто, у владі, бо у владу йдуть люди, сформовані у пострадянській парадигмі, а час потребує зовсім іншого. Ось наш мінкульт – це така «овочева база», що я часом дивуюся: здається, там сидять марсіани з якогось зовсім іншого космосу. Але все не так фатально – змінюються покоління, і навіть на «овочевій базі» з’являються нові високотехнологічні кадри, які здатні щось робити.

10346616_623677427724101_1215724873795758182_n

– Повернемося до вашого роману 2011 року під назвою «Шалом». Це роман про війну, головний персонаж якого ходить у касці, а у назві присутня гра слів, тому що єврейською «шалом» – це мир, а білоруською – «шолом, каска». Розкажіть про цей роман і про війну, про яку там йдеться.

– У білоруській версії книжка називається «Шалом. Воєнний роман», чого не вказано у російській. Він з’явився після того як президент нашої держави сказав щось на кшталт «Дайте нам «Війну і мир»! Дайте такий роман як «Війна і мир!». Я сказав – ну ось, тримайте. Людина, що весь час ходить у антикварній касці – це метафора Білорусі, і коли головний герой їде з цією каскою з Німеччини до Могильова, він фактично повторює той шлях, яким війна йшла на Білорусь. Сам роман частково – фікшн, частково – реальна історія, якій я був свідком, що розповідаю про митця, котрий оголосив війну усьому світу. Не через те, що він його не любить – а через те, що сам світ оголосив війну йому. Митець має якусь свою ідею-фікс – і він має право за неї боротися, якою б вона не видавалася абсурдною для інших. Білорусь у цьому сенсі така сама – вона виробила свою ідею-фікс, вийшла на свій шлях між Заходом і Сходом, і через цей її пошук певного «третього шляху» людина у шоломі видається мені алегорією Білорусі.

– Ви кожного разу обираєте для себе писати білоруською, знаючи, що це дуже суттєво зменшує кількість ваших читачів. Що вас мотивує?

– З одного боку – так, це принциповий і свідомий вибір. Я думаю, що білоруський письменник має бути письменником європейським – тобто, писати білоруською і перекладатися іншими мовами. Книжка «Шалом» теж потім перекладалася іншими мовами, таким чином виходячи з нашого «гетто». За минулі роки ставлення до білоруської мови дещо змінилося. При Радянському союзі її формально було більше – у тих же школах – проте вона вважалася мовою, якою розмовляють мешканці сіл. Людина, що говорила білоруською, сприймалася як селянин, що «понаїхав» у місто, і це викликало негатив ще 20-30 років тому. Зараз ситуація змінилася кардинально, бо у селах замість чистої мови лишився суржик, а сама білоруська перетворилася  на мову еліт: якщо говориш білоруською, тебе сприймають як людину передову, «просунуту». Ставлення радикально змінилося. Стаються зрушення і на державному рівні – у владному апараті з’являються люди, що розмовляють білоруською, частина реклами також почала вироблятися білоруською мовою.

pattisan3

– Два роки тому вийшов ваш останній роман – «Шклатара» («Склотара» – укр.). Це не фікшн. Розкажіть, будь ласка, що це за новий жанр, яким ви займаєтесь.

– Це документальна історія, яка розповідає про вельми драматичний період в історії Білорусі – 2010-11 роки, коли було жорстоко розігнано білоруський Майдан і загалом рух країни у напрямку Заходу зупинили. Історія вельми подібна до української, хоча і має менший масштаб. На той час, коли я писав цю книжку, був налаштований набагато песимістичніше, мабуть навіть – фаталістично, бо йшла мова про втрату незалежності, а процеси йшли такі, що одне за іншим могла справді статися здача країни. Ці події я й описував у романі, хоча політика – це лише один з вимірів, бо у романі описується особиста історія героя, яка відбувається на тлі драми Білорусі.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe