Читомо > Література на літо > Що читала редакція «Читомо» цього тижня / 2 – 6 травня

Література на літо

Що читала редакція «Читомо» цього тижня / 2 – 6 травня

06.05.2016 0 Автор:

Цього тижня вихідні подарували чудову можливість проводити більше часу за читанням. Тому залюбки ділимося враженнями від прочитаних книжок у перші дні травня, серед яких філософія стосунків між дорослими і дітьми від Клер Кіґан,  історія Німеччини ХХ століття від Ґюнтера Ґраса, кілька рецептів коктейлів від Владіміра Сорокіна, замальовки з японського містечка  Амагасакі від Тьокіцу Куруматані та поезія від Арсенія Тарасова.

 .

 

Анастасія Трепитьон

trepyton

Клер Кіґан. Виховання / переклад з англійської Івана Непокори (Кричфалушія). ?

Брустурів: Discursus, 2015.

Усього на 79-ти сторінках цього оповідання вмістилася вся філософія стосунків між дорослими і дітьми. Різні дорослі – одна дитина. Одні сповнені зневаги до своїх нащадків, яких «роблять», щоб втамувати свої природні потяги, інші, втративши свою дитину, намагаються принести краплю добра і щастя в життя іншої.

І нібито розповідь ведеться про конкретну сім’ю, проте, читаючи, ловиш себе на думці, що ці всі імена, професії, родинні зв’язки – геть не головне. Ідея поміж усіма цими деталями. Як таке різне ставлення впливає на дитину? Чи може крапля добра перетворити скам’яніле від дорослої байдужості серце дитини?

Невеликий проміжок часу поруч із людьми, які вміють любити, перетворив затуркану дівчинку на «кузину з Англії». Загалом ця трансформація дитячої душі дуже яскраво простежується саме через описи контактів із дорослими. Спершу звичайне причісування зі слів юної героїні звучить, ніби катування: «…відчуваю сталеві зуби гребеня в себе на голові, силу маминих рук, коли вплітала мені стрічки».

Натомість у фіналі «щось глибше міцно» тримає її в Кінселлових обіймах, в обіймах чоловіка, який показав їй, що таке прогулянки ввечері біля моря разом за руку, якою буває радість перемоги й досягнення нових рекордів, як приємно можна проводити час, роблячи покупки у місті, наскільки смачним може бути шоколадне морозиво. В обіймах того, кого, врешті-решт, хочеться називати татом. Саме так народжується почуття вдячності – дитина, як дзеркало, на добро захоче відповісти добром:

«Вона (Една – Авт.) вдягає куртку з капюшоном і йде до корів. Я безпомічно сиджу й думаю: може, і мені піти допомогти їй? Але висновую, що тільки заважатиму. Я сиджу на стільці й дивлюся на мокре світло над колодязем удалині, яке виблискує на цинковому відрі. Я могла би піти по свіжу воду, щоб вона попила чаю, коли повернеться. Це може бути останнім, що я зроблю».

Дитина не народжується злою і байдужою. Її такою роблять старші. Бо любити теж треба навчати. Ось у чому я переконалася, прочитавши цей твір. Але письменниця обірвала оповідь на кульмінації, залишивши відкритим питання, чи можна вилікувати вже травмовану негативним досвідом дитячу душу.

Власне, мені складно сказати, чи зможе дівчинка змиритися з життям у своїй рідній сім’ї після того, як пізнала щастя з чужими людьми. Якщо вона сильна духом – а у мене саме таке враження склалося про неї з розповіді, – вона не піде шляхом своїх батьків, а збереже те, чого навчилася у прийомній сім’ї. І казатиме «так», а не «та».

 

Тетяна Петренко

petrenko

Ґюнтер Ґрас. Бляшаний барабан / переклад Олекси Логвиненка. –

К.: Юніверс, 2005. – 784 с.

Одну річ я точно знаю: якщо у книзі багато географії, ти не можеш її ігнорувати. Бо не прочитувати географію тексту – то так само, як не прочитувати алюзії на інші романи: можна, але текст від цього втрачає щось істотне. Тому, оскільки я мандрувала Польщею і мій шлях пролягав через Гданськ, я не могла не почати читання «Бляшаного барабана» Ґраса (половина дії роману відбувається саме в цьому місті), який до того неодноразово відкладала.

Чому відкладала? З тих самих причин, що й до того Ремарка та Гемінгвея: часто бачила визначення, що це книжки про війну, а в мене глибока неприязнь до можливості такої теми. У результаті, звісно ж, ці книжки зовсім не про війну.

«Бляшаний барабан» – роман про історію Німеччини ХХ століття. І написаний він ніби спеціально для таких, як я: для тих, хто не любить історію, кого верне від героїзму і хто не любить читати новини. Це історія хлопчика Оскара, який у 3 роки вирішив не рости далі і висловлював себе переважно через гру на барабані.

Роман відбувається на тлі важливих історичних подій ХХ століття, проте тут мало історії і багато Оскара, його іронічних і гротескних візій всього того, що трапляється з його родиною чи його сусідами. Це дуже побутовий роман і дуже метафоричний. І саме крізь цей побут, метафори і особисті відчуття чи переживання нарратора тобі вдається теж пережити те, чим було ХХ сторіччя Ґюнтера Ґраса. А було воно, звичайно, не тільки трагічним, а дуже навіть живим, химерним і прекрасним.

«Чи бачили ви коли-небудь трибуну ззаду? Перед тим, як збирати людей перед трибунами, всім їм треба було б показати – це просто така пропозиція, – який вигляд мають трибуни ззаду. Хто хоч один раз погляне – гарненько погляне – на трибуну ззаду, той від цієї самої хвилини стає міченим, і йому вже не страшні жодні чари, що в тій чи тій формі діються на трибунах. Те саме можна сказати й про вигляд церковних вівтарів ззаду. Але це – вже з іншої опери».

 .

Тетяна Калитенко

kalytenko

Владимир Сорокин. Голубое сало // Собрание сочинений в 3 т. –Том 3. – 

М.: Издательство «Ад Маргинем», 2002. – 814 с.

Мої стосунки з Сорокіним тривають вже років з п’ять. На їхньому початку я була переконана, що ця література не для мене, а отже, її можна зневажати. Коли юнацький максималізм минув, а у життя прийшли нові люди і новий читацький досвід – от тоді мої відносини з цим автором стали теплішими (Nota Bene: завжди читати, перед тим як засуджувати).

На Youtube є відео, де вищезгадуваний автор в усій красі і пишноволоссі дегустує 8 марок російської горілки. Ця «акція» була прив’язана до колонки Володимира Сорокіна «Водка» на snob.ru, де він каже, що: «…в России три уже «проклятых» вопроса: «Что делать?», «Кто виноват?» и «Что пить?». І, як не дивно, письменник неодноразово відповідає на останнє питання (часто даючи й гастрономічні поради). До прикладу, в «Блактному салі» є кілька рецептів коктейлів. Один із них:

«1 vodka

1 blue Curacao

1 березовый сок

2 coconut cream

1 Kahlua

1 ложка овечьих сливок

1 Aventinos (оччччччччень темное пиво)

плюс фиолетовый (??) лазер»

І це одна з важливих складових, аби з середини продемонструвати альтернативні світи російські утопії. Навіть якщо доведеться звертатися до теми поглинання, пиття, дефекації та злягання. Навіть якщо читачу буде неприємно, образливо і незрозуміло. Навіть якщо читач мав схожі досвіди.

«Блакитне сало» – один із тих романів, мова якого створює опір. Сорокін уявляє, як вона може змінитися в майбутньому за інакших релігійних, політичних та культурних умов. Проте, якщо читач буде терплячим – то на нього очікуватиме експеримент зі створення прототипів російських класиків, низка стилістичних вивертів, подорожі в часі, інтим між Сталіним та Хрущовим, ну, і, звичайно, пласти блакитного сала – незнищенної, загадкової субстанції, яка здатна наділити абсолютною владою.

Та попри всю фантастичність, абсурдність та вдавання в крайнощі закрадається думка, що ця умовна альтернативність є нічим іншим, як прямою метафорою реальності. Реальність, яка вже давно не є обломовщиною і навіть не достоєвщиною, а яка є мамлеївщиною і, звісно, сорокінщиною.

 

Ганна Гнедкова

ganna gnedkova

Арсеній Тарасов. Листи на Північ: збірка поезій. –

К.: Смолоскип, 2016. – 128 с.

Повернувшись із презентації збірки, я прочитала з неї кілька перших віршів – і відклала з думкою: «Не моє». Зрештою, сам автор у передмові попереджає, що цю книжку знайде тільки той, кого «знайде» вона. Удруге звернулася до неї тільки закордоном, тобто там, де людина відірвана від звичного середовища і починає, порівнюючи, наново визначати, що в цьому світі взагалі притаманне тільки їй, а що – «чуже» або запозичене. А також там, де починає писати листи «своїм».

Написання листів є майже такою ж формою самопізнання, як і ведення щоденника. З виру подій, уривків розмов, прочитаних книжок Я адресанта обирає те, що його конструює в очах Іншого – адресата. Ліричний герой «Листів на Північ», як він зізнається сам, – це «той, хто себе самого карає», адже вир, у який він занурюється, фактично неохопний як за простором, так і за часом: культури Сходу і Заходу, світ потойбічний і поцейбічний, час пам’яті і час вічності.

Тут складно не заблукати серед дзеркал і віддзеркалень. А ще важче – не зневіритися, коли знайдене в Чужому не перетворюється на Своє і відчувається радше як крадіжка, а не як надбання:

всю пилюку збираю з усіх доріг світу.

а йшов би тропою своєю –

не мав би нічого, окрім лиш свого.

та грабіжником став я, розвідником,

що до стану ворожого в ніч пролазить,

в ніч, коли небо горить і всі духи палають

Знак «?» у збірці – наскрізний. Під питання ставляться «самозаспокійливі» істини, кожне раптове прозріння піддається сумніву. А ще більше у збірці тривожних запитань, відповідей на які мовчазний співрозмовник не дає. Поет їх теж не відкриває. Він тільки закликає до пошуку свого читача.

 

Ната Коваль

natakoval

Тёкицу Куруматани. Неудавшееся Двойное самоубийство у Водопадов Акамэ / перевод с японского Ю. Окамото. ?СПб. : Гиперион, 2014. ? 208 с. ? (серия «Terra Nipponica», ХХIХ.)

 

Читається книга напрочуд легко, не дивлячись на її зовсім невеселу назву, а історію й поготів. Тож все в Ікушіми Йоічі було добре: і освіта, і робота, і дівчина. Але в один прекрасний день він усе це кидає і тиняється світом. І дотинявся він до міста Амагасакі (центральне місто Японії у префектурі Хьоґо), в його кімнатці на шість з половиною циновок (~6 м2) була лише раковина, холодильник, стільчик і запах протухлого м’ясного соку.

Його сусіди ? татуювальник із сином, дівчина Ая, кілька жінок середнього віку зі щоночі новими чоловіками, літня пара, яка приходить лише на ніч. А Йоічі обрізає нутрощі, наштрикує їх на шампури і мимовільно слідкує за всім домом.

Головний герой з маніакальною ретельністю та реалістичністю буквально погодинно описує свої дні, страшенно одноманітні, на самому дні життя. Запах загнивання, дзижчання мушок, коров’ячі та свинячі тельбухи, курячі тушки, які потрібно обрізати і нахромлювати на шампури ? все це не викликає відрази. А от нелюбов до себе і самоприниження ще й як викликає! Всю історію герой повторює, що він нікчемний нікчема. Йому більше нічого не потрібно від життя. Та життя робить по-своєму.

«Напоследок я открыл холодильник. На полке ровными рядами лежали шампуры с уже насаженным мясом. Рано или поздно тетушка найдет их. Я вынул завернутые в газеты трусики и положил их в сумку. Закрыл было дверцу холодильника. Но понял, что не прощу себе, если уйду не простившись. Я снова открыл дверцу, наклонился так, что исходящий из нутра холод коснулся моих губ, и хрипло проговорил: «Простите меня, тетушка. И спасибо вам за все». Потом быстро закрыл дверцу – так, чтобы слова остались внутри. И выбежал из дома».

 

Чільна світлина flickr.com/alex_tedford
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe