Читомо > Література на літо > Читомо читає: Ролінґ, Деревінський, Щиґел

Література на літо

Читомо читає: Ролінґ, Деревінський, Щиґел

21.10.2016 0 Автор:

Читомо продовжує ділитися враженнями від прочитаного. Цього тижня ми не оминули нової частини про Гаррі Поттера, прочитали біографію В’ячеслава Чорновола і захопилися документальною прозою польського журналіста Маріуша Щиґела. 

Галина Листвак

lystvak

Ролінґ Дж. К., Тіффані Дж. та Торн Дж. Гаррі Поттер і прокляте дитя : сценарій п’єси / пер. з англ. В. Морозова. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016. – 352 с.

Поки вдома настала моя черга читати «нового Гаррі Поттера», я вже встигла почути і прочитати дуже різні відгуки – від безмежного захоплення (таких вражень було менше) до критичних шпильок і закочування очей (таких було принципово більше). Мовляв, Джоан Ролінґ уже не та, для чого їй було залучати співавторів, це все вони винні, і книжка не про Гаррі Поттера зовсім (а ті сцени, в яких Гаррі таки з’являється, – нудні, бо він і його друзі вже геть старі, тобто дорослі), і Сортувальний Капелюх сам із голови на голову не перестрибує, і…, і…

Найцікавіше, що деякі з цих закидів таки правдиві. У «Проклятому дитяті» на початках справді бракує розкішного оповідного стилю Ролінґ, багатої лексики, дотепних зворотів. Все смачне тут заховане в лаконічних ремарках на зразок «ця сцена сповнена магії» і в подекуди уривчастих репліках. Зовсім не те, до чого ми звикли.

«Перед цим його переховували в міністерстві – невже ти справді віриш, що вони знов його десь там не сховають? Лише ми з тобою на власному досвіді пересвідчились, наскільки це небезпечна штуковина, тож ми удвох і знищимо її. Нікому не можна робити те, що зробили ми, Албусе. Нікому. Ні. (з пафосом) Настала пора, щоб цей часоворот канув у минуле»

Знайомство з будь-яким твором мистецтва означає, що ми приймаємо певні умовності його формату, наприклад, уявляємо, що пишнотіла оперна примадонна – легка й струнка німфа, або що написом «Минуло 5 років» на екрані ми направду переносимося на цей відтинок часу.

Читайте також: 10 фактів про нову книжку «Гаррі Поттер і прокляте дитя»

Іноді це передбачає незначні (а то й значні) зміни оригінального сюжету. І це завжди потребує більшої роботи уяви. Тому так часто, до прикладу, різняться книжка і екранізація, адже не все книжкове можна передати в кінематографічному часі і просторі. Так само і з новою історією про світ Гаррі Поттера, яку втілили на театральній сцені.

Чесно кажучи, я зовсім не фанат читання п’єс. Історія має бути справді неординарною, щоб захопити саме в такому форматі і змусити про цей формат забути, уявити на місці ескізу готову картину. І що якраз точно залишилося від звичної затишної саги про Гаррі Поттера – так це вигадливо заплутаний сюжет із несподіваними поворотами, не до кінця розгадана загадка (хто ж це метафоричне «прокляте дитя»? – можуть бути варіанти) й одвічна тема дружби і любові, стосунків батьків і дітей, всього того, що насправді важить.

Ще одна риса, яка, як на мене, є суттєвим плюсом до проекту – участь у написанні «Проклятого дитяти» професійних сценариста і режисера, які точно знають, який саме текст їм потрібен для вистави. До речі, якщо читатимете, зверніть увагу, як у виданні розписано деталі театральної постановки, включно з іменами освітлювачів і решти допоміжного персоналу на сцені.

Рідко коли трапляється, щоб п’єсу писали одразу «під постановку». Саме тому «остаточний сценарій підлягатиме змінам», бо його творення – це живий динамічний процес, у якому текст драматурга не застиг, ніби висічений на камені. Це частина великого рухливого проекту, великої історії. Уявіть, як воно – побачити її на сцені.

Читайте також рецензію «Прокляте дитя»: Гаррі Поттер і смак розчарування

Микола Петращук

petrashuk

Василь Деревінський. В’ячеслав Чорновіл: дух, що тіло рве до бою. –

Харків: Віват, 2016. – 496 с.

Я завжди любив читати біографії. На жаль, ґрунтовні та якісні біографії видатних українців не часто потрапляють мені до рук. Часом вони доволі невеликі за обсягом, містять мало фактичного матеріалу, зате кон’юнктурні. Приємним винятком стала книжка «В’ячеслав Чорновіл: дух, що тіло рве до бою», написана доктором історичних наук, професором Київського національного університету будівництва і архітектури Василем Деревінським.

Читаючи текст, відчуваєш, що Деревінський прагне об’єктивності, відповідно, Чорновіл на сторінках книжки постає не тільки журналістом, дисидентом, поборником прав людини та політиком, але й звичайною людиною, якій притаманний складний характер, яка може помилятися. З іншого боку, читачеві зрозуміло, що він мав тверді переконання та чітко визначену життєву позицію і прагнув свої вчинки не розмежовувати з ними.

«Мислення В’ячеслава Чорновола не обмежувалося особистісними, родинними, регіональними чи якимись іншими рамками; для нього характерним було вдаватися до загальноукраїнських категорій. Народившись на Черкащині, ідейно сформувавшись під впливом людей із Києва, Галичини, Донеччини, пізнавши особливості українських земель та зрозумівши необхідність їхньої єдності, він став виразником ідеї соборності України»

Помітно, що книжка написана фаховим істориком, який докладно вивчає життєпис Чорновола: розлогий текст насичено фактами, часто зустрічаються зноски, в яких автор посилається на опрацьовані джерела. Попри це, книжка читається доволі легко і цікаво.

Здається, є всі шанси сподіватися, що книжкою зацікавляться не тільки фахові історики, а отже, можна вважати, що, написавши цю книжку, автор наблизив постать Чорновола до пересічного українця.

Читайте також: Романізовані біографії Селінджера, Кеннеді, Гойї та інших

Ната Коваль

koval

Маріуш Щиґел. Ґоттленд: документальна проза . – К.: Грані-Т, 2010. – 240 с. 

 «Ґоттленд» – книжка документальної прози відомого польського журналіста Маріуша Щиґела. Як зазначає Стівен Делбос, викладач Карлового університету і журналіст The Prague Post, у цій книзі «Щиґел вивчає концепти слави та ганьби у Чеській республіці та колишній Чехословаччині». Це серія історій про відомих чеських особистостей ХХ-го та початку ХХІ століття. Репортажі, есеї й мемуари – тексти балансують десь між цим тримежжям, тому книга досить легко читається. «Ґоттленд» здобула усі можливі літературні нагороди Польщі, визнана найкращою книжкою Європи 2009 року, нею зачитуються самі чехи, за нею вже навіть поставлено п’єси і знято фільми. Аби її написати, Щиґел п’ять років їздив до Чехії, і коли друзі кличуть його пірнати десь на різних морях, він каже: «Я теж їду пірнати до Праги. Я пірнаю в історії».

Першим у книзі бачимо Томаша Батю, підприємця з невеликого моравського містечка, що заснував взуттєву імперію під слоганом «Ні кроку без Баті». А потім почав розбудовувати Злін вздовж і впоперек, завдячуючи «Garden City» – підходу до міського планування, яке заснував у 1898 британець Говард Ебенезер, і чеському архітектору Франтішеку Гахуру, учню Ле Корбюзьє, який спланував урбаністичну частину міста, використовуючи лише червону цеглу, скло та бетон. Тепер чехи мають змогу не лише насолоджуватися урбаністичною архітектурою Зліна, а й радо носити взуття з фірмовим значком «Bata».

Ще багато житій можна прочитати у цій книзі, цілих п’ятнадцять, та особливе – про співачку Марту Кубішову. Щиґел уперше поїхав до Чехії випадково, не знаючи жодного слова чеською. Але коли почув звучання чеської мови, то пережив метафізичний оргазм. А поїхав він до Чехії, аби зробити інтерв’ю зі співачкою Хеленою Вондрачковою, котра говорила польською. Хелена розповіла йому про свою подругу-співачку, з якою вона співала в дуеті, Марту Кубішову.

Історія цієї Марти Щиґела дуже зацікавила. Марта була співачкою, набагато популярнішою від Хелени, але, на жаль, комуністичний режим заборонив їй співати 20 років, і вона мусила виконувати різну роботу на кшталт прибиральниці. Так журналіст почав цікавитися чеською історією і вирішив, що хоче написати репортаж про Марту Кубішову до польської газети. Тому почав вивчати мову заради Марти. Вивчав рік, а потім наважився і поїхав робити з Мартою інтерв’ю чеською мовою.

Польський журналіст і дисидент Адам Міхнік назвав цю книгу «першим у світі кубістським репортажем». А й справді, не лише обкладинка книги, яку видало «Грані-Т», складається з кубиків бруківки, самі історії є такими собі квадратовими ящиками, відкривши бодай один із них, знаходиш артефакти, речі людини, згадки про неї і вже сам намагаєшся відтворити в уяві її образ. І в кожному новому ящику ще більш захоплива історія реальної людини.

Читайте також: Історія нас не розсудить, або про українців у Польщі та поляків в Україні

Що читала редакція Читомо минулого тижня, а що на початку липня. 

І звісно, у червні ми теж читали.

Так-так, і 23 – 28 травня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в квітні.

 Чільне зображення ideas.ted.com

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe