uncategorized

Якщо літо – час для легкого читання, то з настанням осені випадає братися за більш серйозну літератури. Читомо підготувало добірку філософських видань 2016 року, які пропонують звернутися до питань етики, свободи, задоволення та інших актуальних сьогодні аспектів життя. 

Ален Бадью. Етика. Нарис про розуміння зла

/ переклад Володимира Артюха та Андрія Рєпи. — К.: Комубук, 2016. — 192 с.

Сучасного французького філософа Алена Бадью українські читачі вже знають завдяки перекладу книжки «Століття». Його «Етика» — невелика і не проста для розуміння праця, тож видання також містить розлогу передмову Пітера Голлворда, дослідника Бадью, і післямову Павла Шведа.

Свою книжку Бадью починає з того, що жодна загальна етика неможлива. Толерантність, ставлення до Іншого, моральні норми для всіх — це не про етику Бадью. Ба більше, його дуже сильно дратує, коли хтось говорить про рівне ставлення людей одне до одного, етику прав людини і дотримання цих прав. Бо в таких випадках слово етика вживається на місці, яке колись посідала «релігія», етика маскує ідеологію і т.д. Всю сучасну європейську толерантність і допомогу країнам третього світу Бадью посилає копняком куди подалі.

Питання етики, як і питання добра, починається в Бадью лише в індивідуальному випадку людини, яка за філософом постає двоякою істотою: це тварина, з якою може трапитись частка Безсмерного (у момент, коли крізь неї проходить істина). Таких істин є чотири: кохання, мистецтво, наука, політика. І от в оцьому механізмі й полягає як добро, так і етика. Індивідуальна суб’єктна етика істини.

Кілька слів про добро і зло в «Етиці». Бадью каже, що зазвичай добро виводиться через зло. Добро — це те, що не зло. Він же пропонує спочатку визначити добро, і вже тоді розбиратися зі злом. Якщо коротко, добро – це істина, а зло – симулякр істини, катастрофа істини. Зло не універсальне і не всеохопне.

Коли порівнюють діяльність Сталіна та Гітлера і прирівнюють їх між собою, зараховуючи до категорії зла абсолютного, Бадью незадоволено супиться. Також він пише, що добро припиняє бути добром, коли претендує на те, щоб зробити весь світ добрим. Тож певно краще кілька разів подумати, перед тим як запропонувати план із перетворення світу/країни/спільноти на однаково добре для всіх місце. Бадью такі ваші наміри однозначно не сподобаються.

Читайте також: 5 сучасних філософських праць в українському перекладі

Вахтанґ Кебуладзе. Чарунки долі

Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. — 160 с.

Вахтанґ Кебуладзе — український філософ, який досліджує феноменологію і, зокрема, філософію Едмунда Гуссерля (сподіваємось, слова «феноменологія» і «Гуссерль» вас не лякають). Час від часу Кебуладзе виходить за межі університетського простору і читає лекції для широкого загалу. Ці відкриті лекції, як і книжку його філософських есеїв, можна назвати спробою вести філософський діалог поза термінами і без обов’язкового відсилання до різних філософських концепцій. Таке собі загравання з масовим реципієнтом, якого цікавлять питання історії культури і який має певні знання у цій галузі, але якому далеко хоча б до бакалавра філософії.

160 сторінок есеїв Кебуладзе – це приємний діалог на кілька вечорів з автором, який, окрім Канта, Гуссерля & Co, ділиться своїми улюбленими чи нещодавно читаними книжками та фільмами, своїми враженнями і спогадами. Кебуладзе торкається різних тем (пам’ять, інтелектуали та інтелігенція, масова культура, любов і секс). Це легкі, але не спонтанні роздуми, — за ними можна відчитати широке теоретичне підґрунтя, відсилання до різних постатей, дискусій та ідей. Але автор не обтяжує читача теорією. Наприклад, в есеї «Завмерле життя» філософ розмірковує про мистецтво і його репродукування, про наше ставлення до оригінальних творів. Читач, ознайомлений з поглядами Вальтера Беньяміна, відчитає його присутність у тексті, хоча Беньямін тут згаданий лише мимохідь, радше як підказка, а не як ключ до самого есею.

Водночас «Чарунки долі» — не до кінця завершені «програмові» роздуми. Обраний автором жанр есею дозволяє залишати порушені питання відкритими, а текстам — доповнювати та інколи перетікають один в одного. Тож у читачів таким чином виникає простір для дискусії з автором. Для діалогу за Бахтіним. Чи без Бахтіна, це вже хто як знає і хоче.

Читайте також: Кебуладзе: Інтелектуальна культура – результат історичного становлення

Мішель Онфре. Сила життя. Гедоністичний маніфест

/ переклад  Андрія Рєпи. — К.: Ніка-Центр, 2016. — 192 с.

Мішель Онфре — французький філософ, автор і дослідник контрісторії філософії. «Сила життя. Гедоністичний маніфест» є стислим викладом його поглядів, висловлених у попередніх працях. Почнімо з того, що не варто покладати великих сподівань на присутнє у назві слово «гедонізм». Він в Онфре вельми епікурейський (тобто задоволення полягає не в пошуках насолод, а у відсутності страждань і незадоволень) і стосується потреби відійти від ідеалістичності й повернути на своє місце тілесність і матеріальність.

Контрісторія філософії Онфре полягає в потребі перегляду канонічних праць та ідей, оскільки в осерді філософського канону стоїть постать Платона, який шанує Ідею і нівелює чуттєвий матеріальний світ. Коротка історія філософії — це платонівські ідеї, християнська доба і німецький романтизм, тобто домінування ідеального над матеріальним. Онфре пропонує повернути філософії тілесність, розглядати погляди різних філософів через їхню біографію, завдяки чому філософія постає дуже матеріальною і життєвою. До речі, саме це робить український філософ Володимир Єрмоленко — пропонує поглянути на філософію й літературу через призму особистого досвіду авторів (їхніх хвороб, страхів, ключових переживань).

Повертати зі світу ідей на землю треба не тільки філософію, а й мистецтво. Воно за Онфре не вічно зрозуміла й актуальна. Мистецтво прочитується завжди через призму своєї доби, тож для його розуміння потрібен контекст. Це чудове обґрунтування для всіх, хто засмучується через нерозуміння і нелюбов до якогось класичного тексту, яким всі навколо вважають за потрібне захоплюватись.

І наостанок про еротику. Сьогодні, коли ми знаємо розвідки феміністок чи праці Фуко про контроль над сексуальним життям, погляди Онфре не звучать революційно, проте дещо в його тексті є дуже влучним. Він пише, що ерос існує лише у культурі. І описувана ним різниця між просто сексом і еросом як надбанням цивілізації у тексті має бути до смаку гедоністам.

Читайте також: 12 філософів і письменників Єрмоленка

Ларс Свендсен. Філософія свободи

/ переклад Софії Волковецької. — К.: Видавництво Анетти Антоненко, Ніка-Центр, 2016. — 336 с.

Ларс Свендсен — норвезький філософ, який написав ряд розвідок про філософію страху, зла, моди. Його «Філософія свободи» складається з трьох розділів: онтологія, політика та етика свободи, де автор розглядає різні підходи і погляди всеможлививих філософів на це питання. Будь-які труднощі в розумінні свободи за Свендсеном полягають у тому, що ми змішуємо політичне поняття свободи і особисте. Тож ця книжка – не стільки виклад думок автора, скільки спроба розтлумачити, що, хто, коли і як мав на увазі під цим поняттям. І, судячи з 16-сторінкового списку літератури наприкінці книжки, підійшов він до цього питання ґрунтовно.

Якщо коротко резюмувати погляди самого Свендсена на свободу, то це виглядатиме таким чином. Людина — істота моральна, а питання свободи — це питання морального вибору. Свендсен відкидає погляди детерміністів про напередвизначеність наших дій внаслідок виховання, впливу культури, обставин тощо, бо детермінізм означає відсутність відповідальності за вчинки, а отже, відсутність свободи.

Автор легко уникає розмови про тиск культури і суспільства і, можливо, переменшує їхній вплив на поведінку людини, не залишаючи нагоди звинувачувати у своїх діях тиск середовища. Людина сильніша, вважає Свендсен, якщо вона кориться тиску середовища і культури, то лише тому, що сама це обирає. Тягар відповідальності завжди на людині. Такі погляди близькі тим, хто сповідує філософію екзистенціалізму і погоджується із тезою Сартра про те, що «людина приречена на свободу». А от детерміністи й фаталісти матимуть з чим посперечатися.

Що однозначно добре у книзі, так це те, що різні погляди на свободу обов’язково ілюструються простенькими прикладами. Тобто шансу не зрозуміти якоїсь з думок у вас не лишається.

Читайте також: Філософи про культуру й пропаганду: конспект найважливіших цитат

Луцій Анней Сенека. Діалоги

/ переклад Андрія Содомори. — Львів: Апріорі, 2016. — 320 с.

Діалоги римського стоїка Сенеки в добу споживання звучать особливо цікаво й доречно. Хто ще скаже книголюбам і книгоманам, що величезна бібліотека – це надмір, а користь і задоволення від такої бібліотеки – вельми посередні. Або від кого ще ми почули б, що любити свою роботу і присвячувати їй весь час — ганебно (заклик Івана Франка «Працювати і в праці сконати» Сенеці навряд би сподобався).

Книжка містить 5 діалогів філософа, де він розмірковує про те, як прожити життя гідно і добре. А гідне життя за Сенекою — це життя без надміру. І не лише чуттєвих задоволень чи речей – марних знань чи задля розваги прочитаних книжок це теж стосується. При цьому Сенека жодним чином не заперечує потрібність дозвілля. Навпаки, дозвілля як час на споглядання для нього є дуже важливим елементом.

Тема часу і швидкоплинності людського життя стає у філософа центральною. Він стверджує, що люди, які постійно клопочуться чужими справами і не розпоряджаються собою, — намарне витрачають життя. Тобто якщо у вас восьмигодинний (чи навіть більше) робочий день, Сенека радить задуматись і проаналізувати потрібність для вас самих такої діяльності (гроші й подібні аргументи Сенека не приймає). Можливо ви дарма витрачаєте час.

Виклад думок Сенеки дуже простий для сприйняття – його стиль походить від моральних бесід вуличних філософів, які розраховували на широку аудиторію. Сьогодні з пришвидшенням темпу життя, збільшенням кількості й доступності матеріальних благ порушені Сенекою питання (уникання різного ґатунку надмірностей, витрачання часу на справи інших, а не на себе) прочитуються по-новому. І подекуди видаються навіть більш важливими, ніж це було за часів філософа.

Читайте також: Українські науковці про те, чи потрібні філософії літературні форми

 Для чільного зображення використано фрагмент обкладинки

книжки Вахтанґа Кебуладзе «Чарунки долі»