Дискусія

Українські науковці Марія Титаренко, Тарас Лютий, Сергій Пролеєв і Андрій Дахній розмірковують над окремістю й традицією спорідненості цих сфер, впливами письменників на філософів і навпаки, особливостями існування філософії й літератури в сучасному віртуальному світі. Розмова «Естетизовані рефлексії. Чи потрібні філософії літературні форми?» стала однією з центральних дискусій філософського тематичного майданчика під час 23-го Форуму видавців. Читомо законспектувало найголовніші думки.

Про автономію та єдність філософії й літератури

Тарас Лютий: Не варто розставляти пріоритети. Приміром, твори Сартра, Камю, Ніцше часто містять пласт літературного твору або навіть поєднують своєрідний філософський дискурс із літературним, однак це не означає, що ми одразу потрапляємо в ситуацію домінантності літератури. Зрозуміло, що класичні проблеми, які порушуються в межах філософської дисципліни, не можуть бути розв’язані виключно на літературному ґрунті. Це абсолютно автономні сфери.

Мені здається, що філософія є більш точним інструментом, що може й описати, й у деяких випадках навіть вирішити ці проблеми. Письменники й філософи можуть вдаватися до тієї чи іншої сфери, використовуючи знаряддєвий інтелектуальний апарат обох із них. Неабияка майстерність полягає в тому, як можна згадані галузі поєднати. Свого часу Гайдеґґер казав, що істина – це щось таке, що лежить між двох уявних вершин, одна з яких – поезія, інша – філософія.

Сергій Пролеєв: Згоден, що філософія й література мають свою автономію. Визначаючи зміст цієї автономії, дещо спрощено я б зазначив, що література – це творення тексту за законами художньої виразності.

Натомість філософія, яка теж у підсумку текстологічна, є творенням тексту в режимі відкритого пошуку істини

Щодо єдності цих сфер найголовнішим є те, що й філософія, і література є мовними формами, і напруга, виразність, смислова наповненість мови фундаментально визначає їх обох. І в цьому вони дуже близькі, як жодні інші культурні практики. Адже мова в її самостійній осмисленості є тим найбільшим живильним джерелом як для філософії, так і для літератури. Я б сказав, що одна й друга мають щиру зацікавленість у мові.

Від початку філософського дискурсу й до сьогодні філософська мова є у своїй основі метафоричною. Інакше вона просто не може бути. Хоча, безумовно, метафорика в філософії має іншу природу, бо метафора просто конче необхідна їй, щоб досягти автентичного сенсу. Водночас література, теж метафорична у своїй основі, використовує метафору як засіб посилення виразності.

Марія Титаренко: На питання про те, чи потрібні філософії літературні форми й, навпаки, чи потрібна літературним формам філософія, я маю дуже ствердну відповідь: «Так». Чому потрібні та які саме – ті питання, над якими можна думати без кінця. Зображаючи графічно, для мене філософія й література – це дві кулі, що перетинаються. І цей перетин є найцікавішим феноменом, бо поєднує й те, й інше на абсолютно новому синергетичному рівні.

З огляду на цей перетин можемо говорити про багато цікавих жанрів і проявів, починаючи від епосу. Варто згадати, зокрема, про казки, бо це теж певна форма філософії. Так само, очевидно, міфи. Феномен ХІХ століття – філософський роман. І, можливо, пізніше, в ХХ столітті автори філософсько-соціальних романів Анатоль Франц або Томас Манн були нобелівськими лауреатами саме завдяки тому, що перебували на цій міждисциплінарній межі. Також не треба забувати про дитячий філософський роман. «Світ Софії» Юстейна Ґордера – це теж філософія у цікавому варіанті.

Видання  «Світу Софії» Юстейна Ґордера

До речі, Сковорода теж писав свою філософію у притчах і байках, і це ще один формат того, як можна симбіозно поєднувати те й інше. Що цікавіше й несподіваніше поєднуються образ і філософська думка, то більший резонанс ми матимемо в результаті.

Про історичні витоки філософії й літератури

Сергій Пролеєв: Зауважимо, що й філософія, й література – це історичні явища. Розглядаючи, наприклад, європейську літературну традицію, ми побачимо, що література й філософія вийшли з однієї колиски – епосу. І перший текст, звідки ця традиція бере початок, – епос Гомера. Адже початково епос – це не література, попри традиційні уявлення, бо він настільки ж підпорядкований творенню тексту за законами художньої виразності, наскільки в ньому здійснюється пошук істини, покладається нормативність, присутній режим віри тощо. Епос Гомера, який століття існував в усній формі, лише потім стає літературою, але при цьому не втрачає свій статус культурної матриці.

literaturerun.wordpress.com

Андрій Дахній: Достоєвський говорив: «Шваховат я в философии (но не в любви к ней, в любви к ней силен)». Ідеться про те, що письменники роблять дуже серйозний наголос на мистецьких узагальненнях, традиція зв’язку філософії і літератури йде дуже віддавна. Крім Гомера, можна згадати про грецьких трагіків, також про римську традицію. Якщо формально підходити, то так, Есхіл, Софокл і Евріпід є літераторами, але вони зачіпають дуже глибокі філософські проблеми у своїх творах. Водночас Платон, Лукрецій чи Сенека передовсім філософи, але їх годі уявити без літературних компонентів.

У контексті тези про істину й дві вершини, яку згадав Тарас Лютий, теж треба апелювати до античної традиції, а саме до Аристотеля, який вперше помітив неймовірну близькість між поезією і філософією. Зауважу, що говорячи про літературу, більшою мірою треба виокремлювати саме поезію, бо вона претендує на те, що звертається до універсальних речей. Як каже Аристотель, подібно до філософії поезія мовить не про те, що є, а про те, що повинно бути. Водночас проза, ясна річ, може бути філософічною, як-от твори Томаса Манна, Марселя Пруста, однак під тим кутом зору, яким послуговується Аристотель чи Гайдеґґер, більше мається на увазі саме поезія.

Читайте також: Філософи про культуру й пропаганду: конспект найважливіших цитат

Про поетичність

Марія Титаренко: Теж згадаю Гайдеґґера, який говорив, що мислити – значить бути поетом. Як на мене, філософи апріорі є поетами тією чи іншою мірою. Наприклад, поезія, яка репрезентувала трансценденталізм у літературі й філософії, адже Волт Вітмен й Емілі Дікінсон, які не були прямими адептами й представниками трансценденталізму, але «варилися» в цьому колі.

Отож мислити можна в різний спосіб – метафорично, казково, сухо, але філософія з літературою перебувають у дуже цікавому симбіозі

Сергій Пролеєв: Я б уточнив, що в цьому контексті поетичність – це не жанр літератури, а радше в Аристотелівському сенсі – про творчість, поезис. Це означає не вірші, а здатність мови до самовираження, коли мовцем стає не автор, не суб’єкт, а сама мова. Ідеться про глибинну поетичну ситуацію, тож проза з огляду на це може бути значно поетичнішою, ніж деякі погані вірші.

Про зв’язки між філософами й літераторами

Тарас Лютий:  Хочу нагадати цитату Жіля Дельозе про те, що філософія і філософування загалом є створенням концептів. Це спроба вибудовувати такі поняття, що не є застиглими, а живими мислеформами. Часто і література, й філософія можуть слугувати одне для одного певними платформами, від якої можна відштовхнутися для творення таких мислеформ. Як це робить, наприклад, Мераб Мамардашвілі.

Він спирається на художній текст, переважно на творчість Марселя Пруста, щоб побудувати власні рефлексії. Інший приклад – «Феноменологія духу» Геґеля. Здається, що може бути складнішим у філософії, ніж цей твір? Однак інколи дослідники вважають, що він побудований так само, як і «Одіссея» Гомера. Це така епопея, одіссея духу. Тож можемо виснувати, що ця праця Геґеля нагадує класичні європейські сюжети.

Андрій Дахній:  У випадку з Марселем Прустом очевидним є зв’язок із Анрі Берґсоном, одним із ключових концептів для якого є концепт тривалості. Подібно до нього на літературному рівні цю проблему порушував у своєму романі «В пошуках втраченого часу» Пруст.

Так само є дивовижні точки дотику між Гайдеґґером і Томасом Манном, попри те, що останній різко негативно відгукувався про стиль й ідеї Гайдеґґера. У 20-ті роки Гайдеґґер пише по суті філософський епос «Буття і час», й приблизно тоді ж Томас Манн пише роман «Зачарована гора», який в принципі є романом про час. Як на німецькому чи на французькому ґрунті відбувається дуже плідна взаємодія й показ того, наскільки в цьому разі проблематика часу може набути витлумачення й занурюватися як у сферу філософії, так і у сферу літератури.

Ще один приклад зв’язку філософії й літератури з доволі несподіваного боку – історія присудження Нобелівської премії. Ми добре знаємо, що жоден філософ не має шансів отримати премію в галузі фізики чи хімії, але ми знаємо, що є філософи, які отримали премію в галузі літератури. Той же Берґсон, Бертран Рассел чи Жан-Поль Сартр, який від неї відмовився.

Читайте також: Як писав Сартр: відповідально, ідеологічно і так, «щоб усім було боляче»

Про особливості існування філософії й літератури в сучасному інформаційному просторі

Сергій Пролеєв:  Особливістю сучасної культурної й інтелектуальної ситуації є те, що як філософія, так і література у своєму автентичному сенсі – реалії, які зникають. Це розкладання спричинене сучасним віртуальним інформаційним середовищем. Воно є дуже їдким й унеможливлює існування філософії й літератури у звичних режимах. Усе уніфікується, продукується у виродженому форматі кліпової свідомості. Цей дуже обмежений локус, я б навіть назвав це гетто кліпу, не позбавляє можливості художньої виразності й пошуку істини взагалі, але надзвичайно їх обмежує, спрощує, часто профанує.

Література й філософія в цій новій ситуації переходять у режим загального мовлення

Відбувається процес, який я окреслив риторизацією і філософії, і літератури. І риторика як практика і стратегія успішного публічного мовлення замінює і філософію, і літературу в їхньому власному покликанні.

Андрій Дахній: Щодо кліпового мислення й втрати уваги я наважуся звернутися до прикладу Германа Гессе та його знаменитого роману «Гра в бісер», на початку якого він детально говорить про так звану фейлетонну епоху. Тобто ще в середині ХХ століття літератори добре вловлювали ці тенденції.

Марія Титаренко: Погоджуюся з тим, що кліпова культура зараз домінує. Джовані Сарторі у праці Homo Videns говорив, що глядач керується виключно тим, що демонструє телебачення. А показати складні філософські речі нереально, над цим більше працює вже кінематографія, а не телебачення. Також Пєлєвін говорив про перехід від Homo Sapiens до Homo Zapien (від zapping – перемикання каналів). Так-от, Homo Zapien – це вже не людина, навіть не ерзац і не симулякр, це відсутність як такої людини, і перемикають уже нею.

Я точно не погоджуюся з тезою про гетто кліпу, бо веб дає нові можливості виходу з цього гетто: той же інтерактив, нові інструменти комунікації, яких раніше не мала, зокрема, філософія. Тепер же вона може дуже легко бути донесена до того споживача інформації, до якого раніше не доходила, і це важливо.

Як на мене, філософія проникає в сфери, у яких раніше вона не почувалася добре, або взагалі не проникала до цього. Зокрема, в медіакомунікації, де тепер є медіафілософія, медіаантропологія. Окрім того, що відбувається певна цікава конвергенція, симбіоз, також наголошу на тому, що відбувається синергетика, де маємо той надлишковий ефект.

Читайте також: 12 філософів і письменників Єрмоленка

Про антиметафізичний тренд у літературі

Сергій Пролеєв:  У філософському дискурсі присутні постійні спроби самозаперечення, антиметафізичні налаштування. Чи є щось подібне в літературі, приміром, повстання проти певних літературних форм, скажімо, проти романної форми? Так, і, власне, все ХХ століття переповнене такими спробами. У філософському дискурсі ці антиметафізичні настанови розгортаються після геґельської доби, а в 20-х роках ХХ століття спостерігаємо ще й нову хвилю цього антиметафізичного повороту. У літературі ми бачимо приблизно теж саме, й усе ХХ століття є антилітературним, якщо за літературу вважати класичну романну форму ХІХ століття.

Тарас Лютий: Стосовно літератури ми можемо говорити про заперечення форми, бо вона набуває якоїсь метафізичної форми. Ролан Барт говорив про те, що французька мова часів класицизму є формою письма, мислення, комунікації, за межі якої вже мало хто наважувався виходити. І клас буржуазії, як його називає Ролан Барт, творить зовсім інший тип дискурсу й, відповідно, виникає зовсім інший тип літератури. Авангардистські рухи в літературі: від футуризму, який намагається зруйнувати класичний спосіб побудови модернізм, до дадаїзму, який взагалі намагається знищити сам мовний дискурс. Ця антиметафізична тенденція приводить до питання, яке ставив свого часу Гайдеґґер: «Що таке метафізика?»

Андрій Дахній: Антиметафізична акція, яка відбувається у ХІХ столітті, мала б бути доповнена з огляду на наше обговорення філософії і літератури також у контексті узалежнення від мови. Йдеться про процес, які відбувся вже в ХХ столітті, – лінгвістичний поворот, що має значення і для філософії, і для літератури. Ми розуміємо, що мова має ставати іншою, вона враховує серйозні, радикальні зміни в людському співжитті. Варто орієнтуватися на переоцінку сприйняття мови й того, як вона функціонує, адже вона існує паралельно: як знеоособлювальна стандартна мова ЗМК, і мова поезії, яка на думку Гайдеґґера здатна повертати нас до буття.

wearabledynamics.com

Марія Титаренко: Рух «анти» був дуже серйозним у літературі, це була боротьба з формою, проти якої виступали футуристи, дадаїсти, а пізніше постмодерністи. Водночас апогеєм є течія французького антироману. Особливо у пізній поезії Пауля Целяна помітно, що через конфлікт його рідної мови й мови тих, хто розстрілював його рідних, відбулася певна деструкція змісту самої мови. Його вірші починають розкришуватися, розгортається якийсь антиконтекст, що складно насправді читати.

Ще один цікавий приклад: у Михайла Епштейна є такий піджанр есею, як каталог. Із тим каталогом мої студенти постійно борються й не розуміють, що воно таке. По суті, це той же есей, який має вертикальну й горизонтальну форми, вони нумеруються послідовно, де думка горизонтальна – це образ, думка вертикальна – це типологія, яку він розгортає. Отже, це і не художній текст як такий, а з іншого боку це певна філософема. Можливо, це теж прояв чогось «анти». Ї

Є такі явища, що неокреслені поки як жанри, я б поки назвала їх антивіршами. Можливо, ви бачили, коли рядки вірша написані з використанням функції закреслення у текстовому редакторі. Цей шматок ніби викреслений, але ми все одно бачимо його присутність. Це теж рух «анти».

Читайте також: 5 сучасних філософських праць в українському перекладі

Про драматичність у філософії

Сергій Пролеєв:  Це переносить нас із літератури в театр, оскільки п’єса – це приблизно теж саме, що й кіносценарій, вихідний формат, що досягне властивої йому виразності лише на сцені. П’єса в режимі читання – це напівп’єса, чвертьп’єса, несправжня п’єса. А щодо драматургії філософії, то сценою для неї є публічний простір. У нашій традиції ми звикли до академічного гетто як місця існування філософії. Але це радше показник непевності філософського дискурсу, тоді як потужне філософське мислення існує у відкритому просторі публічності. Потроху режим інтелектуального театру починає оживати й у нашому вітчизняному контексті. Ця дискусія – дуже скромний приклад, але це теж якийсь формат публічності, й він, безумовно, буде розвиватися, і йому треба приділяти увагу, адже філософія таки має вийти з академічного гетто.

Марія Титаренко: Як на мене, п’єси-гіперболи й параболи Бертольда Брехта – це філософія чистої води. Він навіть вимагав від аудиторії, від стенографів, втановлювачів світла до речення дотримуватися його порад. І моменти відчуження, які він часто використовував, – це методики з арсеналу філософів.

Я викладаю дисципліну, що називається драматургія науки. Насправді це великий виклик, тому що драматизму там не бракує, але знайти однодумців, валідні, хороші кейси складно.

Філософія драматична апріорі, іманентно, тому що збіг і розбіг думок, притягування того, що не притягується, взаємовідштовхування. Як на мене, філософія – одна з найбільш драматичних наук. І те, що відбувається на полі думки, – це ще ті баталії і ще ті катарсиси. Хоча знову ж таки, Бертольд Брехт намагався уникати катарсису й не давати катарсичного виходу енергії читачам і глядачам його п’єс, які потім мали це перенести в інтелектуальне поле. Це теж цікавий філософський прийом.

Читайте також: Абсурд театру: Брехт, Беккет, Арто