Дискусія

На цьогорічному Книжковому Арсеналі пройшла дискусія  «Чи можлива глоссектомія?», у якій взяли участь журналіст Юрій Макаров, літературознавець Михайло Назаренко, письменник Юрій Винничук, поет Борис Херсонський та журналістка Юлія П’ятецька. Модератором розмови виступив літературний критик Юрій Володарський. Термін «глоссектомія» використовують в медицині, він означає хірургічне видалення язика. Читомо занотувало основні тези розмови про російську мову на українському культурному полі.

Юрій Макаров,

журналіст:

«Я хотів би звернути увагу на те, що зараз звертаюсь до вас російською. Це моя перша мова, рідна. Якщо не більшу, то значну частину часу я нею думаю, спілкуюся і не збираюся за це ні перед ким вибачатися.

Що стосується російської культури і її хвороби, частково і моєї, то, на жаль, я змушений констатувати, що російська культура не виконала тієї роботи, як, наприклад, німецька. Навіть такі етапні тексти, що переростають у вчинки, як наприклад «Архіпелаг Гулаг» Олександра Солженіцина, не зіграли тієї ролі, як ті ж «Доктор Фаустус» Томаса Манна або «Бляшаний барабан»  Ґюнтера Ґрасса для того, щоб витравити з себе Гітлера.

Якщо ми говоримо, що російська культура — це культура всесвітньої чуйності, то в цій конкретній ситуації виявляється, що вона не здатна не те що відгукуватися, а навіть адекватно рефлексувати».

Читайте також: Людміла Уліцкая: Боротися з культурою — давня традиція російської влади

Михайло Назаренко,

літературознавець:

«Оскільки я виріс в абсолютно російськомовному середовищі і першою моєю мовою була російська, для мене називати російську мову «мовою ворога» дещо шизофренічно. Ми всі розуміємо, що російська мова — це перша мова, материнська мова, для багатьох людей, що проживають в Україні.

Вже не перший і не десятий раз повторювалось, що Росія не має монополії на російську мову. Я, окрім всього іншого, викладач кафедри історії російської літератури, тому можу сказати, що так, російська культура — імперська. У кожній культурі є свій доктор Джекіл і містер Хайд.

Звісно, як і в повісті Стівенсона, може настати та мить, коли вона позбавиться цього. Але ми маємо бачити, що те, що починається з «Клеветникам России» Алєксандра Пушкіна, через «Білу гвардію» Міхаїла Булгакова, «На Независимость Украины» Йосифа Бродського призводить до Дмітрія Кісельова саме тому, що жоден з цих уроків не засвоєно.

Для мене це та точка вибору, який зробила російська культура. Чи означає це, що ми маємо відмовлятися від матриці російської культури? Коли російська культура для нас буде однією з інших культур, то самого питання, чи треба нам від неї відмовлятися, не буде. Так само як не буде насправді важливим читати «Евгения Онегина» в оригіналі чи в геніальному перекладі Рильського».

Читайте також: Що таке російська література в Україні і з чим її їдять

Юрій Винничук,

письменник:

«Те, що російська — це одна з мов Майдану і мова багатьох українців, не означає, що вона не може бути водночас і «мовою ворога». Але це також не значить, що ставлення до українців, які говорять російською мовою, — вороже.

Російськомовні українці проявили себе патріотами, саме завдяки їм провалився той жах, який хотів створити Путін.

Проте я вважаю, поступово все буде мінятися. Якщо взяти за приклад 20-ті роки, то ми побачимо, сплеск розсинхронізації, коли російськомовні літератори, почали переходити на українську. В той час також було багато неукраїнців, які писали українською мовою, а саме росіян та євреїв.

Читайте також: Промова про мову

Одна з найбільших українських мовознавиць, яка була розстріляна за український буржуазний націоналізм і яка брала участь у реформі українського правопису, Олена Курило, була білоруською єврейкою. При цьому вона створила книгу, якою я зараз користуюся, і вважаю, що це надзвичайно важлива праця для нашого мовознавства.

Я колись писав у фейсбуці, що українізація має відбуватися природнім чином, а не примусом. І, звичайно, це не стосуватиметься культурних діячів, письменників, які вже сформовані на російській культурі».

Борис Херсонський,

поет:

«Я почував себе комфортно до того як почалася війна, коли писав російською мовою, бо писати і говорити — це різні речі. Щоб писати, потрібно знати мову досконало.

Я маю присвятити значну частину свого життя для вивчення української мови, щоб писати нею так, як зараз пишу російською. Але моє ставлення до російської мови змінилося, і я нічого не можу з цим зробити.

Це емоційна, персональна реакція на останні два роки і я маю на це право».

Юлія П’ятецька,

журналістка:

«Язик як орган людського тіла може бути хворим. Мова як засіб спілкування нездоровою бути не може. Не буває ніякої «мови ворога», також як не буває «мови друга».

Мова — це спосіб комунікації, а вона сама сформувався до того, як з’явилася держава з усіма правовими основами.

«Мова ворога» — це частина психопатичного дискурсу, який почав активно формуватися, коли загострилось мовне питання в Україні. Все це розпалюється штучно. Підміняються якісь основні важливі поняття.

Читайте також: Цензура і пропаганда в сучасному книговиданні

У Росії і України спільний катастрофічний досвід — дві культури існували всередині третьої, радянської і я не бачу бажання серед вже сучасної української інтелігенції спробувати цей досвід осмислити і побачити свою провину там, де вона очевидна».

Нагадаємо, дискусія пройшла під час Книжкового Арсеналу. Читайте наш звіт про кураторські проекти і ринкову складову.

Світлини Алекса Заклецького, Віталія Лямічева

Чільна світлина flickr.com/alvarotapia