Новини

«Визначна письменниця, одна з моїх улюблених авторок, одна з моїх улюблених росіянок, одна з моїх улюблених жінок», – так літературний критик Юрій Володарський представив письменницю Людмилу Уліцкую, спеціальну гостю цьогорічного Форуму видавців у Львові.  Людміла Уліцкая – представниця тієї російської меншості, що підтримує Україну. Навесні вона побувала в Києві, зокрема і на Майдані, а тепер завітала на Форум. Уперше в такому масштабі й обстановці побачила Львів, який виявився для неї «несподіваним подарунком, містом величної культури». Хоча письменниця зізнається: коли летіла, не була впевнена, чи не зупинять її на кордоні, перевіряючи паспорт. Читомо записало розмову письменниці з її українськими шанувальниками

Про Україну, Росію, владу і культуру

Моя робота – обслуговувати культурний простір. Нині він залежний від політичної ситуації і потрохи стискається. Тому й приїхала у Львів – щоб це відбувалося повільніше. Проблем, пов’язаних з культурою, сьогодні дуже багато.
Радянська і пострадянська влада завжди були ворогами культури, винищували її, деформували, підкорювали. Підкорена культура — слабка культура, адже головний імпульс будь-якої творчості — свобода. Мало свободи — мало культури. Хоча вона попри все існує, переходить у підпілля, андерграунд.

Надзвичайно цікавий сюжет, що демонструє нинішню культурну обстановку в Росії, – відкриття Сочинської Олімпіади. Дуже пишна обстановка і головний посил — показати, яка Росія культурна країна. Однак усі культурні діячі, окрім хіба Нікіти Михалкова і його батька, зазнавали тиску з боку влади. За останні сто років Росію покинули 600 культурних діячів, науковців, істориків. Дивлячись на це пишне представлення, розмірковувала про постійну боротьбу влади з культурою. Це не радянський винахід – це така давня російська традиція. Пушкін зазнавав цензури, Достоєвський сидів у тюрмі, Толстому досі не зняли анафему.

На всіх, хто більшу частину життя провів у Радянському Союзі, залишився великий відбиток — відбиток страху. Іноді він відходить на другий план, іноді прокидається. Але це важка хвороба – треба кілька поколінь, щоб вилікуватися. Україна ближча на шляху до цього звільнення, ніж Росія.

Велике враження справило відкриття Форуму у Соборі Петра і Павла. Переконана, що культура не повинна бути під п’ятою влади і церкви, але урочистість сподобалася. Видно, у Львові особливі відносини культури й релігії. Незалежно, віруючі ми чи ні, живемо в християнській культурі. Відтак жоден російський твір — ні класичний, ні сучасний – не може бути адекватно відчитаний людиною, яка не прочитала Євангеліє. Тому попри мою стривоженість (а чому в церкві?) опісля церемонії не залишилося неприємних відчуттів. Цікаве відкриття, яке ще належить осмислити. Можливо, ці сирі міркування згодом вдасться вилити на папір.

Побачена картинка, ясна річ, не відповідає тому, про що говорить російське телебачення. Брешуть усюди, не тільки в нас. Мас-медіа у руках держави завжди виконують замовну функцію. Незалежні ЗМІ відчувають страшенний тиск. У Росії їх майже не залишилося: або переходять на сайти, або закриваються. Але виживаємо.

Російську міфологічну свідомість можна тільки вивчати. Багато хто готовий потерпіти зростання цін, катастрофу в медицині, якісь побутові незручності. Зате Крим наш.

Україна набагато ближча до європейських цінностей, до оновлення, до очищення від корупції. Те, що відбулося на Майдані, дуже налякало нашу владу. Гадаю, всі її подальші дії значною мірою будуть продиктовані страхом перед подіями, які весь світ спостерігав на Майдані.

Росія, на відміну від України, не має шансу, що все стане добре. Тобто я не впевнена, що вам удасться його використати і країна цілком очиститься. У владі сидять ті самі люди, але є надія на тих, хто зможе розвернути корабель у бік Європи. Якщо це станеться, то адекватна російська меншість, яку представляю і я, зрадіє.

Росія переживає сьогодні небачений розкол. Понад 80 відсотків населення – за агресивну політику нашого уряду. Відтак розкол пройшов через кожен дім, кожну сім’ю, двір, офіс. І хоча більшість підтримує «Крим наш» та іншу бридкість, суспільство все-таки не монолітне.

Не люблю владу: ні ту, ні іншу, ні третю, ні п’яту (зал аплодує – Я.Т.). Не подобається чинна влада в Росії. Якби жила в Україні, теж, напевно, не захоплювалася би нею. Ніколи не могла сказати: ця влада — моя. Навіть коли друзі пішли до Білого дому, я сиділа вдома — зізнаюся, партійний функціонер Єльцин зупинив. Сказала: доки не буде люстрації, на площу не піду. Як знаєте, її так і не провели. Гадаю, звідси всі подальші біди нашої країни. Вона потрапила не тільки до рук колишніх партійних керівників, а й до найшкідливішої в світі організації – КДБ. У результаті — маємо, що маємо. Особисто я не можу простити цього Єльцину.

Говорю те, що думаю. У Росії все те саме говорю.

Готую себе до того, що, ймовірно, доведеться поїхати. Не хотілося б робити це тоді, коли обставини змусять. Але проблема дуже актуальна. Тепер у нас є нове слово: «валізм» – від «валити». 12 моїх знайомих за минулий місяць подали документи на виїзд. А дехто просто поїхав і не повернувся.

Розкол торкнувся і російських інтелектуалів. Було написано два листи: один — проти агресивної мілітарної політики, який підтримали мої однодумці, інший – підписаний тими, кого називаємо діячами культури. Серед них — також друзі, люди, з якими спілкуєшся. Це моральний виклик для підписантів першого послання — як із ними далі бути. Після гірких міркувань вирішила для себе: не буду не подавати руки. Половина цих людей — керівники театрів, оркестрів, музеїв – мають у своєму підпорядкуванні творчі колективи і годують їх. Влада дає фінансування, грамоти. (Їх ще називають кріпосними артистами — репліка Юрія Володарського). Це дуже сумно, але принаймні зрозуміло. Підписувати такий лист змушені задля виживання. Звичайно, є люди, які роблять це з задоволенням, бо звикли піднімати руку за владою (так і вигнали колись Пастернака зі Спілки письменників). Така форма поведінки радянської людини. Страх перемагає.

Тиждень тому на відкритті виставки зустріла свого приятеля, досить відомого режисера. Він стояв у куточку і вичікував: підійду чи ні. Припускав, що у відповідь на привітання я відвернуся і скажу: «Пішов геть». Я цього не зробила. Інші роблять. Дуже важкий розкол. Не знаю, скільки поколінь знадобиться, аби цей шрам зажив. Може, так ніколи й не загоїться.

Про книжки, їхніх героїв і читачів

Збірник статей, есе та інтерв’ю «Священный мусор» задумувався як остання книжка. Якраз захворіла і вирішила, що пора помирати. Але після того написала ще багато таких «останніх» книжок. Одна з них – «Детство 45–53. А завтра будет счастье». Уклала видання на основі спогадів людей, чиє дитинство припало на післявоєнні роки. Вразив загальний настрій тисячі перечитаних листів. Багато шокуючих деталей: їли котів і мишей, діти по черзі до школи ходили, бо одні валянки на 5 людей. А в кінці пишуть: «Який то був прекрасний час! А завтра буде щастя!». Розлите в післявоєнному суспільстві чекання було надзвичайно сильним.

На противагу цьому піднесенню – розповіді мого вітчима, тоді рядового солдата. Під час війни він 4 роки провів у полоні, 5 разів утікав. Перейшов лінію фронту, потрапив у штрафбат. Якби був офіцером, то посадили б у табори. У кінці 1944 року він ходить три місяці щодня на допити в СМЕРШ. Якось знову питають його: де і коли сидів, хто був справа, а хто зліва? Він із ніг падав, бо не спав зовсім. Нарешті не витримав – 23 роки було хлопчикові – і сказав своєму капітанові: «Якщо вважаєш мене ворогом народу – можеш вистрілити мені в потилицю». Повернувся і пішов. Згадував, що поки йшов, потилиця горіла. Але капітан не вистрілив. Ось той самий щасливий післявоєнний час. Ці історії у кожного різні, одна і та ж подія відображається в різних осколках дзеркала.

Пройшло якихось 70 років — і Росія живе незрівнянно ліпше: відмінили картки, у магазинах є що завгодно — тільки зароби. Москва геть по-іншому виглядає: ресторани, розкішні авта. А настрій такий, наче завтра чекають не щастя, а апокаліпсису.

Заходиш часом в інтернет, а звідти на тебе ллється ріка помиїв: п’ята колона, забирайся в Ізраїль. Виходжу на вулицю, а люди підходять і дякують, хочуть руку потиснути.

У світі працює велика центрифуга, що ділить людей за верствами. Куди б не приїхала – всюди зустрічаю своїх людей. Якщо мене читають, значить, розуміють життя так, як я.

Найщасливіший момент – година перед сном уночі, коли знаєш, що всі справи завершені і можна почитати книжку.

5 років тому перейшла з одного видавництва в інше, тому довелося все перевидати. За короткий час перечитала все, що написала. Виявилося, що половину забула. Але пораділа: ні за що не було соромно. Трохи відредагувала, але не викреслювала нічого.

Не вважаю себе інтелектуалкою – трохи нижче себе розташовую.

Ніколи не засідаю в журі. Якщо змушена буду вибирати між дуже талановитим негідником і менш талановитим порядною людиною, не впевнена, що вчиню професійно. Віддаю перевагу порядним людям.

Про війну і літературу

На тему чеченської війни є чудовий роман Владіміра Маканіна «Асан». Автор не був на тій війні і молоді чоловіки, приміром, Прілєпін, котрий воював, не любить його за це. Мовляв, не воював, звідки йому знати? Але це не має значення. Про війну 1812 року найліпше написав Толстой, який теж не воював. Коли опублікував «Війну і мир», то історики йому пред’явили список із 83 неточностей. Це несуттєво — він залишив пам’ятник тим подіям, а не людина, котра точно знала, в якому селі і в котрій годині відбувалася та чи інша битва.

Терпіти не можу виголошувати промови з трибуни. Але іноді життя змушує. Не думаю, що творчість може тепер впливати на ситуацію. Витрачаю нерви й час, не будучи впевненою, що це допоможе. Просто моя зона впливу як письменниці досить велика. Не маю права не використовувати її.

Ніякого безстрашшя в мене нема. Недавно записувала ролик – звернення прийти 21 вересня на Марш миру в Москві. Я сказала: «Йду не тому, що мужня і смілива, а тому що слабка і боягузлива. Ми всі – слабкі й боягузливі – маємо зупинити цю війну».

Про жінок без чоловіків

У Росії жінки звикли жити без чоловіків. Ця країна з 1904 року воює. Коли ходила до школи, то в третини дітей не було батьків – загинули на фронті. Сьогодні – та сама картина. Як колишній генетик, можу засвідчити: у Росії жінки набагато ліпші, ніж чоловіки.

У тюрмах сидить понад 600 тисяч чоловіків, а раніше таких було мільйон. Додайте сюди чоловічий алкоголізм – ось вам і дефіцит. Народжується найсильніший жіночий тип – вони обіймають високі посади в офісах, самі виховують дітей, кермують і автомобілем, і власним життям. Це далеко не ті самотні матері з Радянського Союзу, що працювали на заводах. Мені дуже подобаються такі сучасні жінки. Хоча невідомо, чи вони щасливіші, ніж наші мами, яким розповіли про правильне заміжжя як про життєвий ідеал.