Новини

Їржі Гаїчек. Риб’яча кров / переклад з чеської Ірини Забіяки. – К.: Комора, 2017. – 352 с.

На тлі загального пожвавлення ринку перекладної літератури в Україні в останні роки помітно побільшало перекладів українською і дальших, і ближчих європейських літературних «сусідів». Така тенденція не може не тішити, адже це дає шанс українській літературі включитися до загального європейського «полілогу» і до його західнослов’янської гілки – а в перспективі й отримати в них свій повноцінний голос. Зокрема, зростає цікавість і перекладачів, і читачів до чеської літератури. Так, цьогорічний Книжковий арсенал відвідав Їржі Гаїчек, один із найпомітніших сучасних чеських прозаїків.

Письменник провів у межах Арсеналу два заходи – показ екранізації своєї повісті «Крадії зелених коней», а також презентацію перекладу роману «Риб’яча кров», який вийшов у видавництві «Комора». Те, що цей роман став доступним українським читачам – важлива подія, не лише з огляду на художню цінність книжки, а й на те, як вона парадоксальним чином надає індивідуальній, десь навіть глибоко інтимній історії універсальних і загальнолюдських сенсів. Це стосується і звертання до українського контексту – так, воно тут теж є, і доволі пряме.

В інтерв’ю, зокрема і українським виданням, Їржі Гаїчек неодноразово характеризував свій творчий метод як «реалістичний». З цього погляду «Риб’яча кров» є доволі репрезентативним твором – сюжет роману базовано на реальних подіях (будівництво АЕС «Темелін» на півдні Чехії, затоплення кількох сіл та виселення звідти людей до найближчих міст). А для його написання автор опрацював чимало документальних джерел, спілкувався з очевидцями тих подій і – так, звертався до власного досвіду, оскільки описані в романі події є частиною особистої історії для Гаїчека.

 Читайте також свіже інтерв’ю з автором

«Риб’яча кров», утім, не стала ні документалістикою, ні хронікою, ні щоденником чи мемуарами. Вона стала романом-переживанням, романом – вихованням почуттів і романом-пошуком у найбільш філософському сенсі. Пошуком себе і власного місця в світі, пізнанням ціни вибору і примирення з історією, часом та самим (чи самою) собою.

Автобіографізм у Гаїчека набирає доволі цікавих форм: в романі присутня іпостась оповідача. Проте це – жінка, яка стає і центральною персонажкою в книзі. Після п’ятнадцяти років постійних змін місця проживання, видів діяльності й способу життя Гана знаходить у собі сили повернутися на батьківщину. У неї в руках список на дванадцять позицій, який вона порівнює із списком товарів перед походом у супермаркет (а такого списку вона ніколи не робила). Але в ньому – дванадцять імен людей, які колись мали важливе значення для її життя і через яких не в останню чергу вона прийняла рішення покинути Чехію назавжди.

Не радість від зустрічі через стільки років, не повернення старих образ, переживань і емоцій, а системність і холоднокровність, власне «риб’ячекровність» – те, чим мусить тепер керуватися Гана, викреслюючи кожну з позицій у своєму списку. Проте це не так уже й просто. Бо навіть у супермаркеті кожен товар має свою ціну – й іноді ця ціна може виявитися несподіванкою.

Майже одразу після моменту повернення Гани додому на читача чекає тривала ретроспекція. Персонажка подумки повертається до подій майже двадцятирічної давнини, де ще немає образ і недосказаностей. Тут – бурхливі вісімдесяті, молодість, дискотеки і втечі з дому на мотоциклі старшого брата, перші «виварені» джинси й перше випите пиво, щире спілкування з найближчими подругами – Міладою, Анною й Оліною, перше кохання – чи кохання то було?..

Посеред калейдоскопу яскравих переживань і відкриттів юності останнім, що мусило б цікавити цих молодих людей, мала б стати загроза, яка нависла над їхнім і ще кількома ближніми селами (які «не мають у цьому романі назв, але вони існували насправді») – загроза затоплення, знищення, виселення. Бо й справді – що може вдіяти зграйка безтурботних дівчат і хлопців супроти того, з чим уже змирилися і що прийняли їхні батьки?

Проте Гана, якій саме до речі подарували справжню друкарську машинку, не збирається здаватися. Протягом кількох наступних років вона і її друзі борються всіма доступними їм засобами проти побудови електростанції, поява якої мала б стерти їхні домівки з лиця землі. І чи варто говорити, що ця боротьба зазнала краху?

Попри всі зусилля, «Темелін» побудовано, селян виселено в нові квартири в Чеському Будєйовіце, а Гана, покинута і зраджена навіть тим, хто запалив її цією ідеєю спротиву і підтримував, здавалося, до останнього, пориває зв’язки з Чехією й усіма близькими і вирушає – байдуже, куди, аби «подалі від». І найцікавішим тут видається те, як через цю, на перший погляд, локальну «сантабарбару» Гаїчеку вдається проговорити значно більш універсальні ідеї, роблячи узагальнення навіть не лише на індивідуальному, а й на кількох вищих рівнях оповіді.

Джерело: ekolist.cz

Перший «подієвий» рівень «Риб’ячої крові» – особистісна історія – виписаний яскраво і в найкращому сенсі слова життєподібно. Драма не лише Гани, а й усіх інших персонажів, починаючи від «ближчих» за списком брата, батька, колишніх подруг та коханих і закінчуючи сусідами й родичами, прописана чітко й зрозуміло, проте без надмірного пафосу.

Роман схожий на полотна Пітера Брейгеля: при всьому персонажному «багатстві» й строкатості, кожен із них має свій характер.

Хтозна, що тут найбільше стало в пригоді автору – власний досвід, реальні історії очевидців чи те, що в інтерв’ю він назвав «вчуванням» і письменницькою інтуїцією – проте психологізм «Риб’ячої крові» різнобічний і переконливий зовсім не в реалістичному, а таки в постмодерністському сенсі.

Другий – рівень національної історії й, у якомусь сенсі, національної травми – теж виявляється позбавленим ознак посттравматичної зацикленості на власному болючому досвіді чи будь-яких інших форм фрустрації. Чехія 2008 року – саме на цій хронологічній «сходинці» локалізується «теперішнє» в романі – як і головна персонажка «Риб’ячої крові», пропрацьовує свій біль і, що ще важливіше, знаходить слова і способи вписати його у наратив Великої Історії.

Звідси й важливість номерів та цифр для внутрішньої хронології роману: назва кожного розділу відповідає року, коли відбувалися події, а назви частин дають об’єктивний погляд на події, в них описані. Так, перша частина має назву «Висота 370,5» – і це «451 за Фаренгейтом» для роману Гаїчека. Саме такою мала стати висота води у новоствореному водосховищі, цьому водяному кладовищі для сіл навколо електростанції.

Утім, хронологія «національно-історична» тут виявляється невіддільною від особистісної, й не лише завдяки тому, що хронологічні маркери роману є насамперед етапами життя персонажки-оповідачки Гани. Одним із «номерів» у її списку виявляється пан Тушл, сільський хронікер, якого Гана насправді вже навіть не сподівається застати серед живих. Цей персонаж, історіограф одного крихітного шматочка часу і простору, стає, очікувано, одним із тих, хто до останнього бореться за його виживання.

Крім того, він виявляється ще одним живим свідком і водночас свідченням реальності всього того, що пережила Гана та її односельці, ще одним безсумнівним доказом того, що все це насправді існувало і заслуговує на те, щоби стати повноцінною частиною історії. І хай навіть пан Тушл ховається від сторонніх очей і веде свою хроніку безіменного і затопленого села за закритими дверима квартири в панельному будинку, – це все ще історія. Гаїчек вкотре підважує тут уявлення про достовірність лише великого історичного наративу цілком у термінах «нового історизму»: що такий наратив об’ємніший, що більше контекстів він залучає – то більше він може претендувати на правдивість.

Нарешті, третій рівень оповіді – вписування національної історії в ширший культурно-історичний контекст – за рахунок таких акцентів теж вдається Гаїчеку природно і легко. І тут теж досвід Гани виявляється своєрідною метафорою історії самоусвідомлення сучасної їй Чехії: тікаючи від самої себе, персонажка ніде не зупиняється надовго й ні в чому не може знайти себе, закорінитися і заспокоїтися. Проте, об’їздивши півсвіту і перепробувавши всі можливі види діяльності й стилі життя, вона таки повертається додому. Гана не шукає замирення з батьківщиною й її «недосконалою», «нерівною» порівняно з успішною й ситою Західною Європою історією – насправді вона вже замирилася з нею і вже прийняла її.

Читайте також про сучасну чеську літературу

Важливим задля досягнення цієї самої мети є ще один момент. Це поява в романі згадки про Чорнобильську аварію. За новину про те, що сталося в Україні, зневірена й знесилена група боротьби за безіменні чеські села на чолі з Ганою, хапається, як за рятівну соломинку. Зокрема, транспарант із написом «Чорнобиль-ІІ» стає одним із головних «меседжів» демонстраціЇ, в якій бере участь група. Про цю демонстрацію Гана також згадує, і в цій згадці традиційна чеська образність змішалась із сучасними медіа, а відчайдушний крик про допомогу – із пафосно-урочистим нальотом «першотравня»: «Групки людей вигукували гасла. За купкою старших у спортив­них костюмах ішов гурт дівчат у білих футболках із на­писом СТОП АТОМ.

Увесь гепенінг завершували якісь молодики, що били палицямиу великі бубни. Навколо цього всього крутилися репортери з фотоапаратами й телевізійники з Праги й Австрії. Якийсь час мені зда­валося, що я на першотравневій демонстрації, із алего­ричними возами й сіялками, іще потім я бачила перед собою танці на М’ясопуст зі старих часів, як їх описував пан Тушл у своїй хроніці — арап, єврей і баба з кошиком, гусар, ведмідь на мотузці й поліцай».

Читайте також конспект лекції про постчорнобильські рефлексії української культури

Віднаходження Ганою та її однодумцями правди про те, що сталося в Україні, витягування її по клаптиках із пропагандистських комуністичних газет та вслухання в уривчасті повідомлення «Голосу Америки», теж додає об’ємності й усеохопності уявленню про історію й історіографію, яке акумулює «Риб’яча кров». Саме тому українському читачеві чимось дуже знайомим відлунюють описи прощання Ганиних односельців із хатами, де їхні родини жили з діда-прадіда, саме тому їхня відчайдушна боротьба йому близька і зрозуміла. Ясна річ, Гаїчек цілком свідомо й дуже ретельно в фактологічному сенсі залучає цю історичну деталь. Проте таким прямим зв’язком із українським контекстом не вичерпується універсальність ідеї «нової історії», яку реалізує «Риб’яча кров».

Для цієї історії все стає однаково важливими й цінними документами: уривок газетної статті й записи старенького сільського хронікера, спогади за келихом пива і зім’ятий список на дні гаманця. Особиста драма не може існувати ізольовано від загальнонаціональної, національна ж – не може не залишити сліду в світовій історії.

Джерело: Богдана Давидюк, фото

В цьому історичному наративі, цій клаптиковій ковдрі з розрізнених елементів, немає місця поділу на «велику» й «малу» історії – як і демаркаційній лінії між «своїм» і «чужим». Щоб співпереживати, розуміти і приймати, не обов’язково бути «там», і те, що ти «там» був, зовсім не стає синонімом прийняття і розуміння. Роман Гаїчека робить ближчою і зрозумілішою історію одного маленького клаптика землі на одному незначному порівняно з Тисячоліттями Людської Історії часовому проміжку – і цим робить її чимось більшим, аніж одна особиста драма в одній невеликій європейській країні. Десь дуже далеко. Десь, де нас нема і ніколи не буде.

• тим, хто любить розумні й пропрацьовані до деталей романи;
• тим, хто думає, що автор-чоловік не може писати від імені жінки;
• поціновувачам “нового історизму” і загалом усім прихильникам ідеї неоднозначності й багатобічності ідеї правди – як історичної, так і художньої.

• тим, кого дратують сцени “любові під час холери”;
• тим, кому здається, що родинні саги й реалістичні романи мають лишитися в ХІХ столітті.