Новини

На Читомо – фантастичний вівторок. Завдяки літературній майстерні Bartleby & company, що розпочали цикл лекцій, присвячених читанню фантастики, в «Майстер Класі» Михайло Назаренко – літературознавець, критик, перекладач – розповів про те, що шукають фантасти в інших світах, яке бачення людини і Всесвіту пропонує фантастику ХХІ століття та чи потрібна космічна тема українській літературі.

Сучасна українська культура дуже потребує жанрової літератури. Понад 100 років тому Гілберт Честертон написав есей «На захист дешевого чтива» про те, що саме масова література, яку високочолі критики часто не помічають і не визнають, передає певну традицію та моральні настанови. Якщо ми подивимося на фантастику – побачимо, що вона робити усе це та ще дещо. Фантастика ставить питання «А що, якщо..?». Вона дозволяє побачити світ таким, яким його ще не бачив ніхто.

Про наукову фантастику зазвичай говорять як про літературу передбачень або попереджень, як казав Рей Бредбері. Але, мабуть, найбільшу рацію мав Вільям Гібсон, один із батьків кіберпанку, який казав, що кожна наукова фантастика будь-якої доби розповідає лише про цю добу. Навіть, якщо твір оповідає про найвіддаленіше минуле чи майбутнє – він все одно звертається до того, що важливо й цікаво тут і зараз.

Читайте також: Перекладачі про іншомовну фантастику в Україні та Європі

Фантастика до наукової фантастики

Для того, щоб говорити про літературу ХХ століття – треба трохи зазирнути у минуле. Про інші світи вже почали писати у давньому Римі – «Правдива історія» Лукіана буквально змальовує зоряні війни та будує модель, яку потім забули майже на півтора тисячоліття. Згодом усі подорожі на небеса були середньовічними видіннями, які лишаємо осторонь. Прямий стосунок до наукової фантастики має Йоган Кеплер, який у 1634 році написав твір під невибагливою назвою «Сон», де його на Місяць відносять демони повітря. 1638 року виходить «Людина на місяці» Френсіса Годвіна про людину, яка потрапила на Місяць, запрягши гусей, що летять у Вирій, який знаходиться на Місяці. Найцікавішим з цих протонауково фантастичних творів – «Інший світ або держави та імперії Місяця» Сірано де Бержерака (1650). Тут автор пропонує чотири способи, як потрапити на супутник Землі:

1. Як Ілія – на вогняній колісниці.
2. Зробити собі колісницю з заліза. Взяти великий магніт до рук, підкидати його догори. Колісниця від того буде притягуватись та підійматись все вище й вище. Ви – на Місяці!
3. Набрати роси у склянки, закріпити їх навколо себе. Роса почне випаровуватись і підійме людину догори.
4. Ракета з кількома ступенями, які відстрілюються одна за одною.

Минаємо Вольтера, у якого на Землю прилітали аборигени з Сатурна. Минаємо Едгара По, у якого на повітряний кулі можна долетіти до Місяця. Всі ці твори об’єднує те, що вони описують фантастичні, дивовижні пригоди, які мало чим відрізняються одна від одної. Ба більше, для По його фантастичні твори стояли в одному ряду з детективами та жахами. Для Верна неважливо куди й на чому подорожувати – на наутилусі чи на гарматному ядрі. Саме тому можна сказати, що батьками наукової фантастики є не Жуль Верн і не Едгар По.

Читайте також: Фантастика і містика: як поєднати їх з детективом

Наступний крок робить Герберт Веллс, для якого навіть принципова можливість не була важливою, що й дратувало Жуля Верна. В одному інтерв’ю він заявив, що кажуть, ніби Веллс – англійський Жуль Верн, але це неправда, бо коли у Верна в романі стріляють з гармати – там подається три сторінки математичних розрахунків (ті розрахунки були помилкові, але менше з тим). У Веллса ж вигадали антигравітаційний матеріал, за допомогою якого герої літають на Місяць. «Хай він зробить цей матеріал, хай доведе», – казав Верн, але для Веллса це було неважливо.

Якщо говоримо про Веллса – то як не згадати його славетних марсіан? Твір Велса загальновідомий, але варто підкреслити кілька речей, які були раніше більш очевидними, ніж нині. Головна тема «Війни світів» взята з книжки Роберта Бьортона «Анатомія меланхолії», яка підіймала наступні питання: Хто живе у тих світах, якщо вони населені? Ми чи вони є володарями всесвіту? Чи все призначено для людини? Власне, Герберт Веллс вбудовує свій твір у традицію англійської філософської літератури – це навіть розуміли сучасники, коли казали, що він занадто талановитий письменник, аби писати фантастику. Також Веллс висловив те, що сформулювали літературні критики лише після Другої світової війни – наукова фантастика дуже тісно пов’язана із колоніалізмом. З ким автор порівнює марсіан? З англійцями, які колонізували інші народи.

Після Веллса чи водночас із ним з’явилось ще кілька творів про зоряні війни. Чим ближчою була Друга світова війна – тим більшою була кількість таких творів. І саме в цей час, коли виокремлюється перша наукова фантастика всі дивовижні пригоди починають поділятися на 2-3 напрями:

1. У космос і космічні світи.
2. Світ чистої уяви, який призведе до появи фентезі.
3. Сюрреалістичні світи.

А саме тоді, коли для читачів та авторів стає важливим «А куди саме спрямований шлях героя?» з’являється космічна наукова фантастика.

Опери у космосі

У 1900 році Роберт Коул видає роман із показовою назвою «Боротьба за імперію» про війну земної імперії з мешканцями Сіріусу. Там досить багато елементів, які ми звикли бачити у пізнішій фантастиці: і антигравітація, і міжпланетне радіо, і телебачення і т.д. Текст слабкий у порівнянні з Веллсом, але з цього почалось те, що пізніше у 1941 році Вілсон Таккер назве Космічною оперою. Чому опера? Тому що погані вестерни називали «horse opera». Відповідно вестерн, дія якого відбувається у космосі почали називати космічною оперою, проти якої виступав головний редактор журналу Galaxy кажучи, що не можна перевдягнути ковбоя у скафандр і робити з цього наукову фантастику. Проте Урсула Ле Гуїн у цьому контексті говорила про свій перший роман «Планета Роканнона», де вона одягла в скафандр не ковбоя, а скандинавського Одіна. А пізніше Джордж Мартін скаже, що антураж зовсім неважливий – ми можемо писати вестерни, наукову фантастику, фентезі, але важливим буде те, що відбувається з людьми. Антураж має лише відповідати тій історії, яку ми хочемо розказати.

Всі космічні опери поступово розширювались, охоплюючи не лише Сонячну систему, а й інші галактики. Свого часу королем космічних опер був Едвард «Док» Сміт. Два найбільш відомих романи були «Космічний жайворонок» і «Трипланетність», які робили найголовніше – пробуджували уяву. І це було важливо, якщо згадати, що перший твір Рея Бредбері – продовження роману Едгара Берровза. Він не міг взяти наступну книжку в бібліотеці та написав її сам.

Яке місце посідала космічна опера у зальному фантастичному та літературному контексті? Про це найточніше написав Станіслав Лем, який космічну оперу та більшу частину космічної фантастики терпіти не міг. Він вважав, що людина не може приймати світ як байдужий, вона його сприймає як ворожий або лагідний. А в ХХ ст. людство опиняється у байдужому Всесвіті, коли нема кому молитися, нема кого звинувачувати. Відповідно наукова фантастика має або прийняти цю модель, або перетворитись на казку, у якій структура світу так чи інакше налаштована на до людини.

Читайте також: Дилеми Лема: дискусія навколо біографії польського фантаста

Фантастика під наглядом

Джон Вуд Кемпбелл – славетний редактор часопису «Astounding» – з його шинелі вийшли чи не всі письменники-фантасти середини ХХ ст. Простіше назвати тих, хто не був причетний – Саймак і Бредбері. У редакційній політиці Кемпбелла було кілька засад. Деякі актуальні й досі, а якісь, на щастя, віджили своє. У творах не мало бути сексу, релігійних тем, образів іншопланетян, які більш просунуті, ніж люди.

Також він не хотів, щоб наукова фантастика просто популяризувала науку – він пропонував узяти якусь ситуацію та уявити, що з нею можна зробити. Найбільш відома історія про те, як Айзек Азімов завітав до Кемпбела, який саме читав Емерсона та цитував його: «Як би людина бачила зорі лише раз на тисячу років – то як би вона поштиво ставилася до такої Божої милості». Запитавши у Азімова, що було би з людиною у такій ситуації – він відповів, що вона би збожеволіла. «Напишіть про це оповідання!» – сказав Кемпбелл. Після чого Азімов написав «Прихід ночі».

1938 році Клайв Льюїс, який відомий не лише «Нарнією» та релігійними трактатами, а й науковою фантастикою. «Поза мовчазною планетою» висловлює те, що ми убиваючи свою планету – те саме хочемо зробити з іншими.

Читайте також: Як писав Рей Бредбері: про себе, оптимістично, по тисячу слів на день

Зняття табу

У 50-ті роки Кемпбелівські настанови заходять у глухий кут. Стало зрозуміло, що нейтральний стиль вже всім приївся. Виявилось, що відчуття чогось незвичного можна досягти стилем і композицією. Альфред Бестер відомий такими романами як «Знищена людина» і «Тигр! Тигр!». Цікаво, що автор у «Тигр! Тигр!» зробив римейк роману «Граф Монте-Крісто» в умовах більш-менш віддаленого майбутньому. Головна мета героя цього роману окрім помсти – це допомога людству здолати межу Землі. Людство, яке могло силою думки телепортуватись по Землі тепер мають відкритий Космос.

І тут постає питання – що нас чекає у цьому Космосі? Марсіанські принцеси, веллсівські марсіани чи щось зовсім невідоме? І переважно американська проза запропонувала кілька варіантів. По-перше, варто згадати Роберта Гайнлайна, який переніс Бальзаківську «Людську комедію» у «Історії майбутнього». Американський фантаст Семюел Ділені – чорношкірий гей, представник двох меншин – згадував, як його буквально вдарило по голові єдине речення із «Зоряного десанту» Гайнлайна. Один із героїв згадує, що він народився на Філіпінах –, а отже, він темношкірий. До цього схожих випадків не бувало. Гайнлайн створив у своєму романі фактично простір расової рівності.

Очевидно, що однією з вершин наукової фантастики стали «Марсіанські хроніки» Бредбері. Це був не просто перший, а єдиний твір, який був сприйнятий поза жанром. Тут головною метою людства стає виживання, а марсіани зображуються як інша культура, яку автор зображує за допомогою дрібних деталей, які не мають бути правдоподібними.

Філіп Фармер зачіпає дражливу тему сексу та разом з тим знімає важливе. Його роман «Коханці» (1952) зображує кохання як тілесне, так і духовне, а також нетрадиційні стосунки людей та іншопланетян.

Читайте також: 10 передбачень фантастів, які от-от можуть стати реальністю

Наприкінці 70-х років американська фантастика шукає щось інше, чого їй не вистачало. Джеймс Бліш видає перший роман про релігію. Він був написаний за два роки до Другого Ватиканського собору, на якому визнали еволюцію. Герой Бліша – священник – потрапляє на планету, де є прямі докази еволюції, через що він робить висновок, що ця планета створена сатаною – це спокуса, насправді ніякої еволюції немає.

«2001: Космічна Одіссея» – новелізація фільму, яку написав Артур Кларк, який не був задоволений фільмом, а Кубрік в свою не був задоволений сценарієм і зокрема фіналом, який говорить про те, що людством керують, що воно не може самостійно йти вперед. Для цього потрібно, щоб її вели та направляли. У будь-якому випадку фінал запрограмований – ми стаємо чимось іншим, ніж людьми.

Планетарні романи – це твори, у яких планети мають більше індивідуальності, ніж будь-то з героїв. Планета і є справжнім персонажем. Цікаво, що він майже завжди стоїть на межі фентезі, чере те, що головний герой – ландшафт, обов’язковою стає мапа. Роман Джека Ленса «Велика планета» це про велику кількість культур в межах однієї планети. Мине яких-небудь 13 років і ми отримаємо найбільший планетарний роман Френка Герберта «Дюна».

Перші твори, які прославили Роджера Желязни – твори про Марс і Венеру, які є казковими, які є героями космічної опери, які є Марсом і Венерою Бредбері, а не космічної науки. Фантастика стає для цього автора можливістю творити міфологію. Наукова фантастика вийшла з міфології для того, щоб знову повернутися до неї у 60-х роках.

У 70-х роках виявилось, що широкий читач любить стару-добру фантастику «Самі боги» Азімова, «Побачення з Рамою» Кларка і т.д. Але з’являлось щось нове й незвичне. Майбутнє Джорджа Мартіна і традиційне, й революційне. Згадати лише твір «Пісню для Лії», у якому паразит із дивним ім’ям Грішка дарує насправді божественну любов. «Світло помирає» – можливо, найкращий його роман. Це історія кохання, яке непотрібне, що розгортається на тлі планети, яка святкує фестиваль. Але що типово для Мартіна, він зображує фестиваль, який закінчився, коли світло, почуття, відчуття й тепло помирають.

Варто також вернути увагу на феміністичну фантастику. Джеймс Тіптрі-молодший, справжнє ім’я якої – Еліс Шелдон. Це ЦРУ-шниця, яка втекла від начальства, змінила ім’я та документи. Власне, ЦРУ її не викрило, але її викрили фани. Її повість «Миттєвий смак буття» говорить про те, що людство не просто так хоче потрапити у космос. Людство – це сперматозоїд, що має запліднити Всесвіт. Після цього воно має загинути– на чому, власне, й закінчується повість. Відтак авторка ставить під сумнів систему чоловічих цінностей. Завоювання, колонізація, перемога – може виявитись так, що ці всі речі є лише інстинктом.

«Гіперіон» Дена Сіммонса – це не просто цікавий роман, це фактично епілог до 60-ти років розвитку комічної фантастики. Космічна війна на планеті Гіперіон біля загадкових гробниць часу, де чатує істота на ім’я Шрайк. До нього йдуть сім паломників, шість з яких він уб’є, а для сьомого виконає бажання. Кожна історія цих паломників і складає весь роман та завершується відкритим фіналом. Важливо, що кожна історія дорівнює одному десятиліттю американської фантастики: Лавкрафт, Гайнлайн, Нова Хвиля, Мартін, кіберпанк і сам Ден Сіммонс як завершення.

«Цикл про культуру» Ієна Бенкса – цикл самостійних романів, які оповідають про те, як космічна культура зустрічає людство. Важливо, що ця культура є суто ліберальним суспільством, а далі автор досліджує, що з ним буде, коли воно стикнеться з такими недорозвинутими істотами як люди.

Про українську фантастику

На завершення хочеться поставити риторичне питання – чому в українській фантастиці так мало наукової та космічної фантастики? Це пов’язано з тим, що кожна фантастика, кожна наукова фантастика розповідає про теперішнє, про те, що актуально зараз. Коли у ХХ столітті в Україні міг бути актуальний космос? В 60-70-і в часи радянського космічного проекту. Але від 10-х років до нашого часу основні питання, основні проблеми пов’язані з українською культурою – це проблеми, які можна втілити у фантастиці, але не у космічній. Це проблема традиції, тяглості, історичної пам’яті, співвідношення фольклору, історії літератури і т.д.

Питання «А для чого нам космос?» – не риторичне, але виявляється, що те що важливе для економіки та престижу країни не є актуальним для культури. Для того, щоб космічна фантастика стала можливою в українській літературі – треба ознайомитися принаймні з цим корпусом текстів, який був названий.

У нас неможливий «Гіперіон», бо у нас немає шістдесяти років фантастики. Але зараз є унікальна можливість – доторкнутись до тих унікальних текстів, які ми не могли бачити українською за радянського часу. І коли ми перейдемо від минулого часу до майбутнього – тоді у нас з’явиться свій «Гіперіон», несхожий на все інше.

Читайте також: Український видавець нарешті звернув увагу на питомо українську фантастику