Новини

«Український авангард» крокує. За що спасибі Bartleby & company та Ярині Цимбал – літературознавиці, науковій працівниці Інституту літератури ім. Шевченка НАН України, авторці досліджень з історії української літератури 1920-х років,  літературної урбаністики та побуту. Ще у жовтні відбулась лекція, присвячена Валер’яну Поліщуку – Гомеру революції та першому в Україні співцю еротики.

Валер’ян Поліщук представляє й уособлює інший авангард, який так і називався – Авангард, хоча його енергії вистачило б ще на десятки організацій. На відміну від Семенка і футуристів, у нього було небагато послідовників; серед авторів і прихильників – Леонід Чернов, Раїса Троянкер, Віктор Ярина, Григорій Коляда, Петро Голота. Передовсім поет оспівував революцію, індустріалізацію, машину, технізацію (збірки «Металевий тембр», «Електричні заграви», «Геніальні кристали») та просував такі гасла:

Поліщук і «Золотий гомін»

Народився Валер’ян Поліщук 1 жовтня 1897 року у селянській сім’ї. Поліщук ніколи не забував свого простого походження, яке відлунювало в його творчості та політичних вподобаннях. Важливо, що свій перший вірш Поліщук написав 1913 року української мовою, на відміну від багатьох українських поетів, він ніколи не писав російською.

1918-1919 рр. курсує між Києвом та Катеринославом, знайомиться із багатьма письменниками, зокрема і з Павлом Тичиною. Про це знайомство 1918 року поет напише в щоденнику, характеризуючи Тичину як «тихого, ніжного, мирного» й справжнього поета. Проте тон їх стосунків змінився під час відрядження за кордон 1924 року.

В листах своїй майбутній дружині Тичина скаржився, що Поліщук і Досвітній кооперуються і починають плести навколо нього якісь інтриги, що ці двоє не хочуть із ним розмовляти і нікуди не беруть. В свою чергу Поліщук писав дружині, що Тичина жлоб, який складає копійку до копійки, сидить вдома і не хоче нічого робити.

Зелене коло і червоний зиґзаґ «Української авангардної поезії»

Також Поліщук був одним із тих, хто критикував Тичину. В «Пульсі епохи» він присвятив«Золотому гомону» розділ під назвою «Битий кумир». І це була критика не так політичних поглядів та ухиляння пролетарської тематики, як аналіз поезії та закиди про невідповідність духу нової поезії й авангарду.

СТУПЕНІ

Далека сестро по природі,

Медузо млявих коливань!

Твоя жива, холодна ткань –

Рощина перша животворчих соків.

Як перший гомін рефлекторних рухів,

Ти тихо в заводі пливеш.

Ти перший сон глибокого хотіння

Рухомих сил, енергії землі.

Проходиш в лоні світовому,

Сама породження його.

Які ускладнення рефлексів наростають

На той первісний життєдайний ґрунт,

Щоб аж піднятись до етеру мислів,

До гострих смаків почувань!

Поліщук вірив у своє високе значення творця, якому даний талант, що треба реалізувати. Про це він часто говорив у своїх записах, які за тональністю дуже схожі на записи Пантелеймона Куліша. Це пізніше й стане для критиків темою для глузування. Вступ до Кам’янець-Подільського університету 1920 року дозволив завести чимало знайомств серед літераторів. Це допомогло йому організувати групу «Гроно» (Гео Шкурупій, Вероніка Черняхівська), яку оформлював Георгій Нарбут і його учні.

Титульний аркуш літературно-мистецького збірника «Ґроно», Київ, 1920

Авангард Versus Футуризм

На вірші Поліщука відразу з’явилось кілька рецензій, його знають у Харкові та Києві. Критики звертали увагу на верлібр, який тоді був незвичайним і диким, але для Поліщука це була революція.

Прийшовши в літературу, він вважав, що писати так, як раніше, вже не можна. В маніфесті «Кредо» він визначає напрямом сучасної літератури суміш імпресіонізму та футуризму. Це вперше та востаннє Поліщук себе якимось чином зарахував до футуристів. Надалі він ніколи не погоджувався із Семенком, не вступав у його організації, не друкувався на сторінках футуристських видань. Він об’єднувався із ким-завгодно, крім футуристів та неокласиків.

Це пов’язано із тим, що Панфутуризм декларував деструкцію як основу творчості. Поліщук, починаючи із перших своїх збірок та маніфестів, вважав, що творчість має бути конструктивною. Він пропонував позитивну програму творіння літератури, натомість як Семенко із футуристами хотіли зруйнувати старе, а щось нове мало би виявитись саме по собі. До ідей Поліщука вони прийдуть вже за часів Нової Генерації.

Пан українського футуризму: від семафор до перехресної станції

Гомер революції

Обкладинка збірника «Вир революції», Катеринослав, 1921

1921 року виходить «Вир революції». «Гроно» вело активну діяльність, влаштовувало вечірки, «живі газети» (щось на зразок сучасних поетичних слемів), Поліщука визнали в поетичних колах. Окрім цього в нього розвивається роман із Веронікою Черняхівською.

Тоді ж розпочинається співпраця із українськими авангардними художниками (Нарбут , Тарнавський, Петрицький) і переїзд до Харкова, де вирує літературне життя. Тут він друкується в боротьбістському журналі «Шляхи мистецтва» і знайомиться із Хвильовим, з яким у нього також складуться дещо складні стосунки. Вони пишуть взаємні рецензії одне на одного, видають першу й останню спільну збірку «2» та разом із іншими митцями створюють Всеукраїнську організацію пролетарських письменників. 1922 року в житті Поліщука було багато подій. 31 серпня В Асканії-Новій він запише:

«У 24 роки я досяг того, чого багато письменників не досягали за все своє життя. (…) Про мене пишуть статті, люблять, лають. (…) Вже, здається, опередив Тичину так, що в молодій літературі маю перше майже місце».

На початку 20-х років Володимир Коряк видає книгу «Шість і шість», де метафорично називає Поліщука Гомером революції. І це «ім’я» причепилось до поета на все життя.

Хвильовий в листуванні іронічно використовує це означення, а інші справді вважали його революційним співцем. Cама по собі революція була для нього важливою подією. Хоча протягом визвольних змагань Поліщук був на боці різних політичних сил. Спершу він підтримував Центральну раду, а до більшовиків пристав лише після того, як в Україні побували німці.

ГОЛОДНА МАТИ

Різала носика

Очки виймала,

Ще й ротик порола,

А їх цілувала ж недавно.

– Ой мамо, матусю,

Не ріж –

Страшний твій нагострений ніж!

(…)

«Я люблю обох»

У Харкові 1922 року Поліщук знайомиться із сестрами Конухес – Лідією та Оленою. Вірші цього періоду дуже особисті, тому й трактувались як еротичні, що згодом стало на заваді реабілітації Поліщука як поета.

Коли на початку 90-х Зіновій Суходуб видавав збірки і зокрема щоденник Поліщука – він вказав у передмові, що найбільш відверті та еротичні шматки тексту довелось “повикидати”. Наприклад, коли Поліщук пише про Рону (Вероніку Черняхівську) – згадує як він її «цілував аж мучив». І ці слова Суходуб вирізав, бо вочевидь, мучити можуть тільки більшовики.

Таку ж долю спіткали і вірші періоду стосунків із сестрами Конухес, яких поет любив однаково. Варто згадати, що Лідію та Олену спочатку любив Сосюра. Через це поети побились так, що Сосюра порвав сорочку на Поліщукові, і людям довелось їх розтягувати. Володимир до дівчат більше не ходив, а Валер’ян почав жити з обома в усіх сенсах цього слова. Цей випадок Сосюра згадує в «Третій роті», а Поліщук в щоденниках і в збірці «Радіо в житах». Це один з яскравих прикладів того, що для Поліщука будь-який факт його життя був матеріалом для творчості. Й навіть секс із двома дівчатами відразу. Він писав, що після статевого акту в ньому прокидається така творча потужність, що він встає з ліжка, йде до іншої кімнати і пише поеми.

Перший український поет, що постраждав за «порнографію»

Тож, Поліщук за 1 рік писав і видавав стільки високоякісного матеріалу, скільки сучасні автори за 5 років не можуть створити.

Валер’ян Поліщук з дружиною Оленою та сином Марком, 1927 рік

Юрій Смолич пише в спогадах, що Олена народила Поліщукові сина, а Лідія виїжджає в Москву. Власне, це й врятувало жінок, бо коли Валер’яна арештували і розстріляли – Олена зібрала всі речі і з двома дітьми виїхала до сестри в Москву, де вони й зберегли весь архів.

1923 року долучається до Гарту, виходить «Радіо в житах» і починає співпрацю з Єрміловим. З легкої руки Павла Єфремова – Поліщука вважали послідовником Волта Вітмена, адже верлібр був аж настільки несподіваним для української літератури. Звісно, хтось міг собі дозволити написати білий вірш неримований, але ритмований, але коли поет зробив верлібр основою своєї творчості – такого в українській літературі ще не бувало.

В збірку «15 поем» (1925) була вміщена поема «Онан», на яку ще 1921-го року Йогансен написав у «Жовтні» розгромну рецензію. Там він звинувачує Валер’яна Поліщука і Гната Михайличенка («Блакитний роман») в еротизмі, який не притаманний українській літературі і непотрібний новій пролетарській літературі.

ВОНА

Немов телиця, йде

І коливає звільна пругким задом,

Ступаючи чуть більшими, ніж треба для грації, ногами

А сила м’яс на стегнах

Таїть теплінь і м’якіть,

Що аж просяться: візьми, впірни –

Потонеш і геть усе забудеш.

 (…)

 І заглядав з солодкою цікавістю

У проріз блюзки на грудях,

Де перса білою рощиною униз спадають,

І пригортав до свого тіла

Її все тіло так, щоб ціле відчути

Од голови до ніг.

(…)

Фатальне питання Сталіну

1929 року делегація українських письменників вперше поїхала в Москву в рамках декади української літератури в російській столиці. З групи Авангард нікого не брали, проте Поліщук все одно поїхав.

На зустріч із Кагановичем, що відбувався в Кремлі, прийшов  й товариш Сталін, який хотів поспілкуватись із письменством. Тоді серед низки питань із залу пролунало фатальне: «Коли до України буде приєднана Кубань і Воронежчина?». Це було питання Валер’яна Поліщука. Про нього згадають вже на допиті Костя Буревія. Воно й стане одним із пунктів обвинувачення, що було оголошене Поліщуку.