Читомо > Дискусія > Літературна фіксація: що ми знаємо про письменників Львова

Дискусія

Літературна фіксація: що ми знаємо про письменників Львова

13.12.2016 0 Автор:

9 – 10 грудня у Львові пройшов фестиваль «Місто, що надихає» з нагоди першої річниці титулу «Місто літератури ЮНЕСКО». Читомо побувало на дискусії «…без порохів», що стосувалася літературних персоналій Львова і необхідності фіксації культурного життя міста, яку ГО «Місто літератури» організаували спільно з ГО «Форум видавців».

klochko

Діана Клочко, мистецтвознавиця,

про проблеми архівування інформації:

Підходити до архівування інформації варто дуже тверезо й обдумано, але робити це, безперечно, варто. Адже з одного боку, ми всі отримуємо кайф і велику радість, коли щось відбувається тут і зараз, коли ми можемо схопити цей момент, бо ж у цьому відчуття гостроти життя. Коли це перетворюється в постери, фотографії на сайті, медійні статті, воно ніби віддаляється від нас, адже сприймається вже не так яскраво.

Зараз ми осмислюємо досвід ХХ століття, тому, наприклад, та сама «Червона Рута» в контексті уваги до шістдесятництва і народного дискурсу взагалі сприймалася, що культурні фестивалі – найкраще, що було в Україні. А всі інші події, тогочасні фестивалі іншої організації, спрямування, вони вислизають за межі цього дискурсу, сприймаються як щось тенденційне й актуальне, тому, по суті, і не зберігаються в історії.

Це можна порівняти з сюжетами на телебаченні: з’явилися – і прекрасно. А всі телевізійні записи, як правило, не зберігаються більше трьох років. За цей час подія, як і будь-яка згадка про неї (у тому ж телеефірі – може просто зникнути). До прикладу, голос Соломії Павличко – людини публічної, активної – зберігся в одному єдиному записі. Бурхлива, продуктивна діяльності тої чи іншої особистості без фіксації з часом зовсім може зникнути.

Як нам меморіалізувати цю сучасність? Безперечним є те, що матеріали повинні бути збережені у такому стані, аби через деякий час вони залишалися актуальними і корисними для вивчення, але ніяк не позбавлятися об’єктивності у своїх дослідженнях. Наприклад, постать Мазоха завжди асоціювалася з еротизмом, мазохізмом. А у Львові на прикладі кафе «Мазох» цей еротизм поєднали з гастрономією: намацуванням, поїданням, і зараз образ австрійського письменника у місті має чітке прив’язання до закладу і…більше нічого.

Ця прив’язаність уже відбулася: можемо це коментувати, гучно обговорювати, обурюватися, зберігаючи цю гостру прив’язаність до вже наявного образу. А можемо створити нову родзинку – інтелектуальну, додавши нову, так само цікаву інформацію про цю постать.

Читайте також: Література у провінції: 5 книжкових ініціатив українських міст

Line_sun

darmorizoОксана Дарморіз, дослідниця історії і філософії,

про ідентифікацію себе за допомогою минулого:

Архівування важливе насамперед у плані ідентифікації себе і свого коріння, своєї пам’яті, щоб можна було сказати: «Ми – саме такі, бо перед нами був ще хтось такий». Важливим є питання нашої національної пам’яті. Зараз, як ніколи, нам потрібно ідентифіковувати себе… але з чим? Як виявилося, ми дуже погано знаємо власне минуле, а без нього ми не можемо завершити процес самоідентифікації.

Коли я в межах одного проекту розбирала імена літератури Львова, то вирішила протестувати їх знання на своїй дитині – на синові-десятикласнику. На ділі виявилося, що більшість імен, які школярі мали б знати, є просто невідомими для них.

З чого починається будь-яка дослідницька робота? Зі збору матеріалів. У випадку, якщо ти натрапляєш на незнайоме ім’я, то звертаєшся у інтернет, до «гуглу», який начебто знає абсолютно все. І, як виявляється, чимало імен львівської історії не згадуються в українських джерелах, інтернет-ресурсах. Про них може бути інформація польською або ж лише англійською, якщо ми говоримо про видатних львівських євреїв. А насправді збиранням і зберіганням даних мали б займатися львів’яни, бо ж йдеться про людей, які жили не деінде, а у їхньому місті.

Як на мене, важливо не забувати, а навпаки – щоразу принагідно згадувати постаті, які не вважаються до кінця українсько-львівськими. Можливо, тут варто брати приклад із поляків, які вважають польським письменником ледь не кожного, хто написав хоча б речення про їхню країну і їхньою мовою. Вони зберігають пам’ять про те, хто у них жив і творив, чого зараз не робимо ми. До прикладу, Йозеф Рот, який хоч і не дуже позитивно відгукувався про Львів, та прожив тут якийсь час і, вочевидь, щось його тут тримало, чимось він надихався.

Але одна справа – говорити про визначні події та людей, для яких Львів став на якийсь час домівкою, а інша – знати, що саме писати. Вся інформація має бути об’єктивною – зокрема, про значення цього міста у житті творця. До прикладу, зараз львів’яни асоціюють постать Леопольда фон Захер Мазоха із закладом «Мазох» у центрі міста й асоціації ті мають виключно характер еротизму. Але хіба тільки у цьому вся його творчість?

Часто ми створюємо та підтримуємо не зовсім вдалі асоціації не тому, що та чи інша постать мала якісь темні історії з життя, а через власне незнання – ми не знаємо більше про цих людей нічого. Майже ніхто не чув про «Галицькі оповідання» Мазоха, але ж це настільки геніальні твори, які також і демонструють, що письменник був буквально закоханий у наш край. З його розповідей можна робити маршрут, однак ніхто про це не знає – у нас навіть інформації українською мовою нема звідки взяти, дозволяє закріпити за постаттю у місті лише «дешевий» образ розпусника.

Читайте також: Письменники, яких не існувало: 7 українських містифікацій

Line_sun

ilnytskyiДанило Ільницький, літературознавець,

про фіксацію інформації як атрибут теперішнього:

Якщо проглянути наше минуле – не лише історію міста Львова, а й загалом галицьких міст, містечок і сіл, то українське середовище часом робило зовсім антишанувальні речі. Те, про що ми дискутуємо останні 25 років, це все вже було обговорене у міжвоєнний період: культ Шевченка або Франка були актуальними ще за Радянського Союзу, вже після Другої світової війни про них говорили в іншому ракурсі.

Українці дезорієнтовані у плані архівування. Що архівувати, з чого почати, коли не зберігається правильно ні сучасне, ні старе, ні здобутки літературознавства, ані науки? Що робити, за що хапатися? Нічого не зроблено. Якщо берешся за архівування нового, то помічаєш, що бракує знань із минулого. Берешся за старе – а там узагалі нічого немає! Немає жодної інституційної організації архівування. Та, мабуть, у нас є така хвороба: тицяти пальцем і казати, хто це має зробити. Бо, наприклад, якщо організатор фестивалю добре обдумує його програму, то подбає і про фіксацію всій подій і дискусій.

Не треба чекати, щоб хтось звідкись прийшов і за нас зібрав усі дані, поскладав зібране по поличках, а ми чекатимемо поки держава виділятиме на це кошти, поки з’явиться спеціальна програма. Деколи просто треба робити це самостійно, не чекаючи тицяння пальців. Потрібно пам’ятати, що кожен із нас є не лише творцем чогось, а й носієм пам’яті про це.

Зараз ми маємо декілька прикладів, коли люди навколо займаються власним архівуванням і роблять це не в межах якоїсь проблеми, а для майбутнього. До прикладу, Андрій Іздрик, який записував на аудіо-носії зустрічі і читання поезії, що відбувалися свого часу у Львові. Станом на сьогодні ми маємо справжній архів із подкастів, зокрема збереглися записи людей, яких уже немає з нами. Не можна недооцінювати важливість такої роботи! Тоді все здавалося начебто дуже легко і класно: йдемо на літературний вечір до Олега Лишеги, послухаємо його вірші, весело проведемо час… А зараз такої можливості вже немає. І лише завдяки цим записам збереглися до сьогодні фіксовані спогади з таких подій.

Ми живемо в еру потрібності й всезагальної доступності до інформації, тому коли турист приїжджає до Львова, він може не знати нічого про це місто, жодних його особливостей чи культурних традицій – хтозна, чи це його насправді цікавитиме. Але якщо він почує про місто і якусь конкретну, знайому йому постать – нехай це буде, до прикладу, Львів і Станіслав Лем – то він приїде сюди за знаннями про це. І всю інформацію про Лема він повинен отримати, ми маємо йому її надавати. Не треба перебільшувати значення міста у житті автора, інколи достатньо буде меморіальних табличок на фасадах. Але це, безумовно, потрібно робити. Відновлювати, створювати маршрути, робити дослідженні і публікувати всю цю інформацію – адже без цього ми з часом втратимо будь-яку інформацію про це.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe