Новини

22 листопада у Київі у Центрі візуальної культури відбулася зустріч з німецькою публіцисткою та видавцем Катаріною Раабе. Катаріна очолює одне з найбільших німецьких видавництв «Suhrkamp». У 2007 році вона отримала німецький Орден Пошани за поширення літератури зі Східної Європи, зокрема, творів українських письменників. Як редактор Катаріна Раабе працювала з Юрієм Андруховичем, згодом разом з Клаудією Дате сприяла видавництву збірки Сергія Жадана. Зараз багато в чому завдяки Раабе і в Андруховича, і в Жадана в Німеччині є своя читацька аудиторія – здебільшого прогресивна молодь. Останньою книжкою Раабе є збірка «Євромайдан: що поставлено на карту в Україні». Зараз редакторка працює над книгою «Україна, Росія та Європа». За словами модератора зустрічі Василя Черепаніна, саме Катаріна Рабе відкрила український культурний дискурс Німеччині: «Катаріна є своєрідним адвокатом України у Німеччині. А сьогодні завдяки їй ми можемо побачити себе ззовні».

«Читомо» побувало на зустрічі з пані Раабе і ділиться з читачами найцікавішим з почутого.

Про українську культуру як палімпсест

Без Юрія Андруховича українська література лишилися б для Німеччини невідомою, оскільки, у нас, на жаль, майже ніхто не знає української. Більшість німців у 90-і роки була абсолютно впевнена, що Україна є частиною Росії. Навіть зараз існує лише два чи три університети, де можна вивчити українську мову. Основне джерело знань про вашу літературу для нас – польська культура. В мене є польський друг, який захоплюється Андруховичем, саме так я вперше про Юрія і дізналася. Як на мене, українська культура виявилося неймовірно цікавим культурним палімпсестом. Хороший приклад цього – Львів, про який пише зокрема і Андрухович. Різні частини ­­­­України були під Австрією, Галіцією, Росією, тут була поширеною єврейська культура, однак тут також існувало і німецькомовне культурне середовище. Тому забуваючи українську культуру, ми забуваємо частину власної, німецької культури. Головна причина такої ситуації – відсутність україно-німецьких перекладачів, і наше теперішнє завдання полягає у тому, аби виховати і навчити нове покоління перекладачів.

Про презентацію України у Німеччині у часи двох революцій

Саме Андрухович показав Німеччині перший Майдан, можна сказати, що ми бачили революцію його очима. Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Любко Дереш – ось які голоси лунали з України у 2004 році. Однак зараз ситуація відмінна від 2004 року, нам досі дуже бракує перекладачів, проте існує багато російськомовних публіцистів, які критикують політику Росії, це одне з джерел інформації у Німеччині. У нас була популярною думка, що Революція Гідності – це продовження «Осені народів» 1989 року, німецькі інтелектуали бачили певне наступництво цих процесів, зокрема, Другий Майдан зараз у Німеччині часто порівнюють з польським рухом «Солідарність». Першою звісткою про вашу другу революцію була книжка, видана під редакцією Клаудії Дате. Це збірка постів з фейсбуку і невеликих нарисів, написаних нашвидкуруч, вона з’явилася ще у березні. Згодом написав чудову статтю Юрко Прохаська, це був перший погляд на українську ситуацію зсередини.

Про симпатиків Росії у Німеччині

Існує велика кількість німецьких медіа, для яких у фокусі перебуває не Україна, а протистояння США та Росії – саме так вони висвітлювали зимові події в Україні. Ви навіть не можете собі уявити, якими впертими є такі голоси. Переконати таких людей – велика проблема і завдання для кожного з нас. Проблема полягає у тому, що Україна ще 15 років тому була для Німеччини terra incognita, тому останні події були для більшості своєрідним землетрусом. Звичайно, Росія також має великий вплив, особливо в економічному плані. Однак, на жаль, образ російської культури досі виразно домінує над українським, тому існує потужна тенденція дивитися на теперішню ситуацію з точки зори російської культури. Досі є громадяни, які вірять, що тут панують нацисти, Майдан спонсорувало США, а євреї на території України не можуть почувати себе у безпеці. Як не дивно, цю інформацію німці отримують з книжок про Майдан, які часом з’являються у невеликих видавництвах. Всі ми знаємо, що Кремль платить за троллинг в інтернеті, це також впливає на сприйняття пересічних німців. Люди, які вірять російській пропаганді – це ті, хто не бажає вийти за межі своїх звичних уявлень, своєї зони комфорту. Однак, на щастя, зараз 70 % німців все ж не підтримують політику Путіна.

Про Київ як місто-притулок

У мене є друзі, які мріють про Київ – український, однак є і російськомовний Київ Булгакова. І справді саме Київ може стати притулком для тих росіян, які постраждали від режиму Путіна.

Про основні уроки Майдану

Основний урок  полягає у тому, що Україна – це Європа, насамперед у сенсі європейських цінностей. Насправді це ми, стара Європа, забули про деякі європейські цінності, зокрема про ідею свободи. Ми забули про те, що люди мають жити в атмосфері взаємного інтелектуального та культурного збагачення. Інший урок Майдану – демонстрація того, як нація може віднайти себе, після стількох років корупції і панування криміналу, як створити нові політичні і соціальні інституції. Вчора хтось на Майдані сказав: «Ми – не народ, ми – нація», – і це головне.

Про неофіційного посла України у Німеччині

На жаль, українська література була невідомою у Німеччині. У 90-х роках з’явилося невелике видавництво Анни-Галі Горбач, де було опубліковано всю українську класику ХХ століття, однак про це ніхто не знав. Навіть Андруховича почали перекладати досить пізно. Про Андруховича, наприклад, деякі мої друзі досі кажуть: «О, це ж неможливо читати, це заскладно, аби це перекласти – насамперед через постійну гру з діалектами та неологізмами». Перша книжка Андруховича, яка з’явилася у нас – «Моя остання територія». Це книжка про «Європу» і «щось інше». Оце «щось інше» – невідома Україна. Отже, простір поступово відкривається, Юрій став неофіційним «послом України» у Німеччині. Зараз не менш важливою є роль Сергія Жадана, насамперед тому, що це голос Східної України. Останні його статті, щоправда, все більш песимістичні, і це дуже непокоїть. Нам боляче бачити, що ваша держава не може захистити такі великі міста, як Донецьк чи Луганськ.

Читайте також: «Вигадані поети» Андруховича і його студентів

Про «київську хунту»

Чомусь часто забувають, що фашизм – не синонім поняття націоналізм. Відомо, що деякі медіа використовують риторику «фашистські сили Майдану» винятково для того, аби звинуватити якісь крайні сили. Однак ні «Правий сектор», ні «Свобода» не є хунтою, як про них кажуть. Для Німеччини нацизм – це взагалі особливо тема, тому що це нагадує нам, німцям, про наш комплекс провини, який досі існує і відіграє велику роль у культурі та політиці. Однак, не зважаючи на це, зараз у Німеччині існує потужний національний рух проти Європейського союзу. Його симпатики бажають повернути німецьку марку та звільнитися від економічного впливу решти Європи.

Про стару Європу

Європа – це фортеця, яка намагається захиститися від бідніших країн. Однак ви маєте розуміти, що більшість німецьких громадян не цікавить ситуація в Україні, їх більше непокоїть перспективна загальносвітової війни. Однак у нашому середовищі є думки, що нам є чого повчитися в України. Те, що відбувається в Донецьку, нас насправді стосується безпосередньо, однак ми відчуваємо постійну нестачу інформації. Як казав Тімоті Снайдер, раніше існувала певна невідома територія «Радянський союз». І лише зараз ми починаємо дізнаватися про вас більше. Імпульсом до того є наше зачарування вашою енергією і впертим бажанням змін.

На зустрічі була німецька діаспора, українські студенти, викладачі. Такі різні люди, і всі вони прийшли почути Катаріну Раабе. Ця усміхнена елегантна жінка не може не викликати симпатію, адже вона – наш голос у Європі. 

Світлини Центру візуальної культури