uncategorized

Срджан Срдич. Саторі – К. : КОМОРА, 2015. – 144 с.

Заплющую очі й бачу рої автомобільних фар на широких дорогах. Розплющую очі – і все ще тут. Нічого. Час вирушати (с)

Серед нових перекладів сучасної балканської літератури на цьогорічному Книжковому Арсеналі свій роман «Саторі» в перекладі Алли Татаренко презентував сербський письменник Срджан Срдич. Це не перший виданий в Україні текст Срдича, попередньо у видавництві «Літопис» виходила його книжка «Espirando», проте новий роман істотно відрізняється від того, з чим мали вже нагоду ознайомитись українські читачі.

Читання «Саторі» навіює паралелі з Камю, Керуаком і Кормаком Маккарті через закинутість героя в цей світ, екзистенційну порожнечу та образ дороги, який є наскрізним у книзі.

«Саторі» – доволі складний текст. Його зміст неможливо переказати двома словами, оскільки роман не сюжетний. Єдина річ, що дозволяє наблизитись до розуміння того, чим є цей текст, – це музика, адже «Саторі» обрамлює цитування пост-рокової композиції «The Dead Flag Blues» канадця Ефрима Менюка, зі слів якої починається роман і цитатою з якої він закінчується. Тож для того, щоб зрозуміти, чого чекати від роману Срдича, варто спочатку послухати цю музику.

Можна сказати, що «Саторі» – це книжка про дорогу в різних її проявах. Це і реальна мандрівка, в яку вирушає головний герой, і подорож спогадами, дорога в сенсі дороги людського життя, і, зрештою, шлях до істини та персонального просвітлення. Головний герой не має імені, але його звуть Водієм. Щоправда він не водить автівку і не має пасажирів, натомість виявляється провідником музичним світом для нічних слухачів радіо. Можна також припустити, що Водій – це не так ім’я, як функція: оскільки роман описує сходження вглиб себе, в ньому потрібен той, хто вестиме, свій Вергілій або ж свій Водій, який вказуватиме напрямок руху й виведе читачів роману зі складного лабіринту подій і рефлексій.

«Саторі» – роман без чіткої фабули. Це 140 сторінок потоку свідомості, сплетеного з розрізнених сюжетів, споглядань, музики й книжок. При цьому читач ніколи точно не знає, що з описаного реальність, а що елемент постмодерної інтертекстуальної гри. Зокрема шлях, який проходить герой є досить архетипним і нагадує багато інших шляхів в літературі. Можна стверджувати, що це дорога Данте, який пройшов половину земного життя і спускається в пекло, щоб осягнути та описати потойбіччя, а тоді піднятися через чистилище до раю (принаймні в тексті натрапляємо на характерний опис сходження Водія назад, у темряву спогадів та ландшафтів своєї свідомості, завдяки проходженню яких він має осягнути істину).

Ми можемо думати про персонажа, як про душу, що перетинає підземну річку Стікс і прямує до царства мертвих із давньогрецьких міфів (на цю паралель наштовхує епізод, в якому перевізник на річці відмовляє герою перевезти його на інший бік і аргументує це тим, що його човен може витримати лише двох: його, перевізника, й одну мертву душу, а двох живих човен везти не зможе). Можна порівнювати шлях Водія з «Дорогою» Кормака Маккарті, оскільки вони обидва рухаються постапокаліптичним світом без будь-яких орієнтирів і не знають, яка остаточна мета їхнього руху.

Принагідно зазначимо, що «Саторі» – дуже не сербський роман. Ми не знайдемо в ньому нічого, що вказувало б на національну приналежність автор: ані реалій, ані культурних особливостей, ані власних назв. Видається, автором роману міг стати будь-який письменник-постмодерніст, занурений в західну культуру, людина, яка рефлексує над станом сучасного світу.

Читайте також: Сучасна балканська література:

Пантич, Айдачич, Проданович

Попри те, що в назву книжки винесено буддистський термін на позначення внутрішнього стану осягнення істинної природи людини, це точно не медитативна книжка і навряд вона допоможе досягнути просвітлення. Це роман про персонажеве (й можливо, авторове) саторі, яке спостерігає читач. Можна сказати, що все описане в цій книзі – одна важка медитація, яка триває від моменту, коли герой роману заплющує очі, вслухається в музику й намагається дійти до суті речей через весь свій досвід (особистий та культурний), і дійшовши до розуміння розплющує очі знов для того, щоб продовжити свій реальний шлях, яким би він не виявився.

• любителям складних постмодерних текстів;
• тим, хто вміє споглядати;
• читачам Камю, Керуака та Кормака Маккарті;
• хіпстерам.

• у дорозі;
• налаштованим на особисте просвітлення від роману;
• без музики, зазначеної в тексті;
• читачам сюжетної прози.

Чільна картинка – фрагмент кліпу з композиції «The Dead Flag Blues»