Новини

Чергова дискусія на тему «Політика vs пропаганда», що відбулася у Києві 24 лютого, обіцяла стати однією з найцікавіших. Але, на жаль, дискусії як такої не вийшло – бо такий формат не дуже підходив на означення дійства, що розгорнулося у залі Fedoriv Hub між Олесем Донієм, Катериною Ботановою та Ларисою Денисенко, що мала виступити модератором дискусії. Розмова відбувалася переважно на гострих підвищених тонах, в першу чергу – завдяки Олесеві Донію, чиїми зусиллями захід постійно перетворювався на досить категоричний та агресивний монолог, щедро приправлений рекламою діяльності агенції «Остання барикада» та демонстрацією її продукції. Це викликало відверте невдоволення як у інших учасників дискусії, так і у присутніх в залі глядачів.

Але менше з тим, «Читомо» відвідало подію не дарма. Оскільки діалогу між її учасниками не вийшло, ми просто занотували для вас ключові цікаві тези, які нам вдалося виділити у мові обох спікерів, розподіливши їх за тематикою.

Про культурну політику в Україні

Олесь Доній: все своє свідоме життя я займаюся поширенням української ідеї, української мови і української культури. Чи достатньо для цього робить держава? Ні, недостатньо. Можна було зробити більше. Якби культура підтримувалася системно – можливо, не було б війни. Процес дерусифікації мав йти у кількох напрямках: освітній, культурний, інформаційний, міграційний, демографічний. Але ми як займалися «партизанкою» – так і займаємося. Мистецьке об’єднання «Остання барикада» займалося тим, чим мало б займатися Міністерство культури. Коли я став депутатом, ми розробили законопроект, який я вважав надзвичайно важливим – про повернення кримської топоніміки. Цей проект не пройшов через комітет – рівень ксенофобії, низької культури серед наших політиків настільки захмарний, що вони не усвідомлюють, що історія України – це і мова, і культура, і топоніміка.

На нашу культурну tabula rasa прийшла російська пропаганда, зробила переворот у мізках, що 20 років тому були нейтральними, і у які можна було вкласти і щось інше. Схід – це ті люди, за яких варто було боротися, бо вони самі не знали хто вони: українці чи росіяни.

Катерина Ботанова: мені дивно чути, що міністерство культури має друкувати книжки і футболки. Ні, не має, більше того – Міністерству культури треба категорично заборонити це робити, бо воно має займатися зовсім іншими речами: впроваджувати умови для того, щоб інші об’єднання, такі як «Остання барикада», могли друкувати книжки і футболки.

В українських медіа зараз майже не чути терміну «культурна політика». Мені здається, що тут є дві проблеми: по-перше, всі 23 поняття «політика» в Україні було і є стигматизоване як щось, що не працює для людей і суспільства, і через що можна долучитися до ресурсів – влади, впливу, грошей тощо. Відповідно поняття «культура» і «політика» для багатьох людей несумісні. По-друге, увесь цей час коли держава згадувала про те, що у неї є культурна політика, тоді вона сприймалась і декларувалась назовні не як створення умов для чогось, а як «неросійська» або «антиросійська» політика. Тобто замість створення культури, яка могла б протиставити себе у потрібний момент російській агресії – або навіть не допустити її – ми весь час граємося у щось «антиросійське», і у цьому величезний корінь зла.

У мене є трійка понять на окреслення теперішнього ідеологічного підґрунтя нашої держави – це патерналізм, консерватизм і зарегульованість. Мені здається що будувати будь-що на протиставленні чомусь іншому – це вже програшна позиція. Сьогоднішній зовнішньополітичний вектор України є окреслений, і це прекрасне підґрунтя для нашого розвитку – відповідальна свобода, як написав нещодавно Пасхавер. Більше нічого не потрібно, на цьому вибудовуються сильні і успішні держави.

Не можна гратися у контрпропаганду, тим паче з країною, яка, скажемо так, більш вишукана у цьому. Замість того щоб декларувати наміри інвестувати гроші в телеканал Ukrainian Tomorrow, варто використати той факт, що сьогодні в Україні працює неймовірна кількість іноземних журналістів.

Про українську мову та освіту

Катерина Ботанова: часом складається таке враження, що якби у всіх містах і селах з 1991 року вивчали українську мову, то зараз ми б жили у раю. Але мене беруть сумніви з цього приводу. Натомість у мене є підозра, що якби хоча б з 2005 року дійсно було проведено реформу системи освіти хоча би в ключі того, щоб дітей вчили не лише української мови, а навчали їх критично мислити, розуміти інформацію, яку вони отримують, то всередині нашого суспільства вже почали б зароджуватися інші погляди на світ. Нам потрібна не лише  свобода дії, а й свобода думки, і якщо ми сьогодні не розуміємо, де хочемо опинитися через 10 років, то через 10 років ми будемо там само.

Олесь Доній: безперечно, нам потрібна реформа освіти. Але яка зараз різниця між Донецьким університетом і Хмельницьким університетами? У Донецькому, здається, мав би бути рівень вищий, але чомусь його викладачі пішли стріляти українців, а викладачі Хмельницького – ні. Недооцінювати причетність до національних цінностей, і в тому числі до мови – це помилка. Колись ми українізували Київ, потім почали українізувати інші міста – і саме тому вони зараз на нашому боці. Думка про те, що мова зараз неважлива виходить з нерозуміння причин російської агресії, її дієвості. Зараз без поширення української мови та української культури – різної, і консервативної, і модернової – все буде зводитися лише до вічних дискусій і до безплідності.

Про фінансування культури профільним міністерством

Катерина Ботанова: мене турбує, що у риториці міністра культури звучить те, що замість того, щоб йти на розваги, треба пустити гроші на добре діло. Тобто для цих людей, що все ще керують культурою, існує лише така альтернатива, або розваги – або добре діло, вони не думають, що гроші можуть піти на розвиток, на якісь зміни.

Олесь Доній: понад 90% коштів, що є у міністерстві, йде на бюджетні організації. Жоден проект, що працює на потреби фронту, не було профінансовано новим міністерством, що його очолив Кириленко. Культурні діячі, що їздять на фронт, роблять це безкорисливо, і робитимуть це надалі, даватиме міністерство гроші чи ні. Але без фінансування таких поїздок буде небагато – а там же так звана «вата», за чиї мізки варто боротися – бо вони приходять додому, вмикають «лайфньюз» і повертаються до всього російського, у тому числі – до ненависті стосовно інших культур.

Про роль пропаганди

Катерина Ботанова: з пропагандою дуже важко мати справу, тому що вона не передбачає діалогу. І я вважаю, що вдаватися до неї у межах країни, між нами – це просто самогубство. Якщо ми як суспільство не здатні побудувати діалогу поміж собою, не здатні на повагу та взаєморозуміння – боюся, що ми нікуди не зрушимося.

Олесь Доній: я не приховую, що я – пропагандист української культури, вважаю що її треба пропагувати і поширювати. А тим, хто думає, що у конкуренції з російськими медіа та грішми українська культура виживе, я скажу, що українська культура може бути або агресивною, або мертвою.

Є час для розмов, є час для війни, є час для круглих столів – і є час для пропаганди та контрпропаганди. Раніше це можна було робити весело, безбашенно – зараз же, якщо ви будете проводити діалог з Захарченком, то ви просто витратите час.

«Культура vs. Пропаганда»: конспекти актуальних думок від письменників Любка Дереша й Ірени Карпи, а також від медіадиректорів Олександра Ткаченка й Зураба Аласанії.