Новини

У 20-і роки минулого століття письменники експериментували не лише з поезією. З’являються нові прозові жанри, літературні часописи впроваджують свої критерії якісних текстів і шукають нові імена. З 1925 року починається відлік нової української прози, коли яскраво дебютують одразу кілька письменників. Літературознавиця Ярина Цимбал поділилася своїми знахідками про експериментальну прозу на курсі «Український авангард», що його організувала літературна майстерня Bartleby & company.

Читомо записало найцікавіші з них.

Журнал «Глобус» і початок експериментальної прози

Початок експериментальної прози варто вести із журналу «Глобус», перше число якого вийшло у жовтні 1923 року. Відкривався цей часопис оповіданням Михайля Семенка «Мірза Аббас-хан». Це єдиний прозовий твір Семенка, опублікований за його життя. Поруч розміщено зачин автобіографічного оповідання, яке він почав писати на 1928 року і не завершив.

Гео Шкурупій пізніше у статті «На відламку корабля», пишучи про початок української експериментальної сюжетної прози, зазначав: «З першого номеру журналу «Глобус» почалися ілюстровані журнали, але з цим почалося ще щось більше. Ідею авантюрного оповідання було занотовано тут уперше, і існування самого «Глобусу» мало фактично оформити цей початок нової белетристики. Є певна думка, що для такої белетристики, яка має нову форму, мусять бути і відповідні практичні засоби ? як журнал нової форми, що мусить поширити цю белетристику».

Титульна сторінка журналу «Глобус» № 16, 1927 рік

Світлина – з Wikipedia

Оповідання Семенка містить 6 розділів, кожен розділ має свою назву — відомий, але забутий прийом майстрів слова, який мусить зацікавити та заінтригувати читача. Так діяли майже всі представники експериментальної прози. Вони давали не тільки назви розділам, а ще короткий зміст кожного розділу перед його початком, щоб стимулювати інтерес читача і заінтригувати його. Це відновлення традиції авантюрного роману одразу впадає в очі і зацікавлює. Такі заголовки, як «Я потрапляю в товариство чужоземців», «Я знайомлюсь з Мірзою Аббас-ханом», «До розмови стає третя фігура» є класичними для авантюрного роману.

Очевидно, треба окреслити ситуацію, яка склалася на той момент: 1923 року вже вийшов перший новий підручник української літератури, у якому згадують лише 7 українських прозаїків: Гната Михайличенка, Андрія Заливчого, Григорія Косинку, Михайла Івченка, Миколу Хвильового, Мирослава Ірчана, Валер’яна Підмогильного. Тобто коли виходить друком оповідання Семенка, виникають сподівання на появу нової української прози.

Чим більше прозаїків, що прагнули нового, з`являлося, тим більше вони звертали на себе увагу. 1925 року вийшли перші три книжки сюжетної прози, а Олександр Білецький у літературному журналі «Червоний шлях» надрукував статтю «Наша проза взагалі і проза 1925 року».

Читайте також: Михайль Семенко: лідер, урбаніст, деконструктор

Розвиток експериментальної прози

З 1925 року в українську прозу входить Микола Хвильовий. Вийшли дві його книжки ? «Сині етюди» і «Осінь», і всі нові прозаїки, що приходили у літературу, починали свідомо чи несвідомо наслідувати Хвильового. До його послідовників зараховували Петра Панча, Олександра Копиленка, Івана Сенченка, Василя Вражливого.

1925 року з`явилися три нових автори: Гео Шкурупій («Пригоди машиніста Хорна» і «Переможець дракона»), Олекса Слісаренко («Сотні тисяч сил» і «Плантації»), Майк Йогансен («17 хвилин»).

У чому полягав експеримент?

Ця проза була сюжетною, і кожен новий жанр чи спроби оновити нові жанри вважалися тоді експериментом.

«Експериментальною прозою» вже наприкінці 20-х критики називали певне коло авторів та набір формальних прийомів, які ці автори застосовували. Здебільшого ця проза накладається на авангардну, але також це футуристські твори. Тому не дивно, що з трьох авторів Шкурупій і Слісаренко на той момент ? ще учасники асоціації панфутуристів. Майк Йогансен ніколи не належав до футуристів, однак вони вважали його своїм однодумцем.

Критика, з одного боку, вимагала сюжетності, а, з іншого боку, шлях, яким українська проза до цієї сюжетності йшла, їй не подобався.

«Факт тяжіння нашої прози до сюжетної насиченості, — пише український літературознавець Олександр Білецький, — безперечний. І тяжіння це визначилося раніш, ніж про потребу в сюжеті заговорила критика. Особливо виразно це засвідчили збірники Слісаренка, Шкурупія, почасти Яновського і Йогансена. Збірник Шкурупія різномаїтий, талановитий і, насамперед, молодий, як і сам автор, цей вундеркінд нашої літературної сучасності. Шкурупій, зрозуміла річ, орієнтується на Європу».

Сюжет був і у Володимира Винниченка, у дореволюційній прозі, у продовжувачів старої реалістичної традиції ? у Наталії Романович-Ткаченко, у Степана Васильченка, які жили і працювали поруч із футуристами в Києві. Крім сюжету, новими були формальні прийоми, які письменники запроваджували у свої твори. Це використання іронії та сатири: наприклад, Слісаренко насмішкувато звертався до своїх читачів, висміюючи шаблони традиційної прози.

Читайте також: Про письменників, яких не існувало

1925 року виходить також монтажний роман Віллі Вецеліуса «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших». За цим псевдонімом ховається Йогансен, і протягом двох років його не розкрили. Дія роману відбувається в різних частинах світу; у романі багато відступів, якими автор деструктує форму старого роману.

Сюжет у творі панує над усім: для того, щоб читачу було цікаво, Йогансен може переносити своїх героїв із Африки у Париж, з Парижа в Нью-Йорк. Коли автор від цього «втомлюється», він вигадує новий сюжет, але зв’язок пригод ніколи не втрачається.

Авантюрність — головний напрямок, яким повинна рухатись українська література

У Олекси Слісаренка був найскладніший шлях до прози, він починав як поет-символіст, потім перейшов до футуристів. У 1925 році дебютував одразу двома книжками, відтоді Слісаренко — лише прозаїк. У 1932 році він зібрав усі свої ранні оповідання, що склали збірку творів у шести томах. Том прози, куди увійшли тексти 1925-1927 років, він назвав «Експериментальні новели». У кінці 20-х написав роман «Чорний ангел», який переклали російською мовою.

В одному зі своїх творів Слісаренко описує погляд на політичні події в Україні очима собаки, використовуючи сатиричні прийоми. І Слісаренко, і Шкурупій писали про звичайних людей, але описували надзвичайні події, що з ними траплялися.

Цим характеризувався потяг до авантюрності. Автори вважали, що це головний напрямок, яким повинна йти українська література.

Велика і мала форма Гео Шкурупія

Цікавіший шлях був у Гео Шкурупія. Деякий час він писав одночасно поезію та прозу, але ніколи їх не змішував. Він автор першого експериментального роману в українській літературі, що має назву «Двері в день».

На початку роману він писав: «Я вважаю, що романісти — це машиністи, бухгалтери, робітники та селяни. Спитаєте чому? Скажете, що це парадокс? Нічого подібного. Придивіться, вони самі будують дивовижні та чудові романи. Вони якнайглибше занурилися у матеріал. Вони самі герої своїх романів. Вони будують великий роман під назвою «майбутнє». Про що мріє один із нас? Про це, безперечно, можна написати велику книгу. Книгу, звичайно, напівсатиричну, бо ви, мабуть, знаєте, що про мрію сказав Пушкін. Кожен з нас ще змалку мріє про різні пригоди. У той час, як ці пригоди трапляються з нами щодня, а ми їх і не помічаємо».

Про такі пригоди і роман «Двері в день».

У чому експеримент Шкурупія в цьому романі? По-перше, Шкурупій деструктує форму старого роману. Починається розповідь про Теодора Андрійовича Гая, про його пригоди, переживання. У якийсь момент він бачить в антикварній крамниці картину із зображенням первісних людей, що полюють на мамонта. Потім сюжет переривається розповіддю про тих людей, які зображені на картині. І коли розповідь повертається в наш час, в неї вплітається один розділ, написаний у формі кіносценарію, де фігурують зовсім невідомі герої, про яких ми дізнаємося ще через розділ. Головний герой вирішив влаштувати власні похорони. Потім виявляється, що це йому сниться — а ви вже у другій половині цього роману. Форма твору розбита на химерні фрагменти, які поєднані у роман ? це, порівняно з Панасом Мирним, дуже незвичайно.

Крім великої форми, Шкурупій продовжував писати оповідання, вийшла збірка «Новелі нашого часу». Свої старі і нові оповідання автор розділив на дві частини, одну з яких складають репортажні оповідання. Серед його ранніх оповідань є пригоди киянина, який вийшов із бухти Сан-Ресторано і йшов в бухту Сан-Домо, але випадково провів ніч у бухті Де-Дельрайоно. Через очуднення він описує пригоди людини, яка забагато випила у ресторані і провела ніч у міліцейському відділку. Пізніше він надрукував оповідання «Місяць з рушницею» — про місяць, який він провів у таборах перепідготовки.

Шкурупій переконаний, що уява, фантазія, вигадка мають більше значення для прозаїка (та й для читатча), аніж реальність, яку він мусив би описувати у репортажі.

У «Місяці з рушницею» він пише: «Люди живуть серед різних речей, подій та історій. Вони самі знають ці речі і події, і тому показувати їх так, як вони їх звикли бачити, ? це графоманство. Це значить сумніватися у здоровій здібності тисяч здорових живих людей. Чому все потрібно розглядати в анфас, в лице, без будь-якого маленького зрушення? А чому б не поглянути на деякі речі хоча б у профіль? Речам набридло стояти на своїх звичних місцях, вони хочуть рухатись, вони вимагають нового поводження з ними, нової революційної етики».

Хоча це заклики більшого масштабу, вони пов’язані з прийомом очуднення (Йогансен пропонував називати прийомом поновлення).

1927 року вийшов «Бумеранг» ? збірник памфлетів, у якому Гео Шкурупій опублікував статтю «На відламку корабля» присвячену проблемі, яку він бачив в українській прозі.

«В українському красному письменстві нема чого читати. Є велика література з багатьма видатними іменами, а читати нема чого. Є багато хліба, а їсти нічого. Є багато води, а напитися не можна. Читач як відважний моряк, що пливе по морю без прісної води. Читати є чого і в морі води багато. Але читати старе українське красне письменство скучно і пити морську воду солоно. Це не теорія, це практика. Практика щоденного життя», ? писав він.

Крім оповідань, Шкурупій пробував себе й далі у великих формах, зокрема в романній, загалом у нього вийшло три романи: «Двері в день», «Жанна Батальйонерка» і «Міс Адрієна».

Теоретик і експериментатор Майк Йогансен

Серед трьох прозаїків, які дебютували 1925 року і почали писати сюжетну прозу (а з неї виросла експериментальна проза), одиноким теоретиком був Майк Йогансен. 1928 року вийшла його книжка «Як будується оповідання» (більше про його книжку й погляд на творчість читайте тут). 

Наприклад, Йогансен виділяє два способи конструкції прозового твору: просту лінію і ламану. Ламану лінію використовують модерні європейські і американські автори, цю лінію Йогансен не радить читачам свого посібника.

Оповідання будується так, що читач не знає, яким буде кінець. Епізоди групуються в такий спосіб, щоб подати натяки на дві можливі розв’язки: «На одну натякається ясніше, на другу ? туманніше. Лінія, що показана ясніше, зазвичай буває фальшива, а туманніша лінія натяків приводить до справжньої розв’язки. І в цей момент її туманність прояснюється для читача. Натяки стають зрозумілими.

Всю увагу і творче напруження митця займають проблеми подачі матеріалу, а не його винайдення. Коли політика цікавить зміст подій, письменника цікавить їх форма».

Своїми текстами Йогансен підтверджував ті ідей, які висловлював у цьому посібнику.

Вийшли друком також дві книжки гумористичних оповідань Йогансена – «Солоні зайці і «Луб’яне решето». В одній із них від подав передмову про гумор, де зазначав, що йому важливо, щоб читач сказав, чи це справді смішно.

Майк Йогансен – актор, піжон і рятівник української літератури

Оповідання «Сонце козаче» повністю написане українськими приказками. Два козаки спілкуються між собою винятково приказками. Очевидно, ідея оповідання пов’язана з тим, ща на той час Йогансен був редактором словника «Російсько-українських приказок».

Ще один жанр, в якому активно працював Йогансен, ? подорожі. Вийшли друком «Подорож людини під кепом  (Єврейські колонії)» (поїздка у Херсонську область), «Подорож у радянську Болгарію» (два болгарські райони у теперішній Миколаївській області), «Подорож у Дагестан», пізніше вони були надруковані в одній книжці під назвою «Три подорожі». Подорожі Йогансена завжди дуже фрагментарні, особливістю цього жанру є те, що в одному тексті можна поєднати багато різних епізодів.

Для письменника подорож – привід поговорити про все – про теми, які його цікавлять, про критику, про полювання; у текстах багато метафор, вставних новел, є розділи, які складаються тільки з Йогансенових віршів; письменник любив обігрувати різні цитати.

Подорож – один зі способів деструктувати традиційну оповідь, оскільки вона завжди дозволяє вводити додаткові сюжети. Пізніше в радянській критиці встигли означити жанр подорожі як травелярна література (один крок до сучасних травелогів).

Фото з сайту Journal-club.ru

В «Універсальному журналі», який був створений з ініціативи Йогансена, вирішили запровадити жанри, яких, на думку редакції, бракувало в українській літературі. Це, передусім, жанр нарису (із «УЖу» дебютує Олександр Мар’ямов, один з найкращих представників репортажистики 20-років) і детективу.

Інші автори експериментальної прози

Крім вище згаданих авторів, були письменники, які працювали паралельно, але творчість яких не одразу сприймалася як експериментальна. Серед них слід назвати Дмитра Бузька, його перша пригодницька повість «Лісовий звір» вийшла наприкінці 1923 року, і вже у 1924 році за нею зняли фільм, який мав грандіозний успіх.

Бузько також вживає засіб очуднення, коли намагається на звичайні речі подивитися під несподіваним кутом зору.

Пригодницький жанр не дозволяв формальних експериментів, але Бузько реалізовує їх на рівні метафор і незвичних ходів: наприклад, назва одного з розділів «Лісового звіра» «Не бався жаром», а перше речення «Бо попече!».

Найцікавіший серед експериментальних романів Бузька – «Голяндія». У ньому автор звертається і до читачів, і до товаришів по перу; у романі є сюжет, але Бузько постійно обговорює його з читачами. Завдяки цим відступам, постійним розмовам із читачем, полеміці із письменниками роман є експериментальним, деструктує стару форму, а форму нового роману начебто вибудовує разом із читачем.

Останній роман Бузька – «Кришталевий край» – один із перших фантастичних романів в українській літературі.

1925 року ще один тогочасний автор ? Леонід Чернов ? відбув поїздку із Владивостока довкола Індії в Одесу, після якої видав книжку «125 днів під тропіками». Оповідання, друковані у «Новій генерації» та «Універсальному журналі», він зібрав у збірці «Сонце під веслами». Експеримент Чернова здебільшого стосувався сатиричного жанру, і спроби оживити його Чернову вдавалися найкраще. Він пише оповідання, для яких знаходить цікаву сатиричну форму.

Мар’ямов теж відбув кілька подорожей, які стали основою для книжок. Його поїздки в Персію і Грузію зібрані у книжці «Шляхи під сонцем». Ще одна книжка, яка вийшла на початку 30-х, «Аеродроми і порти» ? теж репортажі: із Сванетії, із подорожей Україною ? зокрема про Азовське море і Маріуполь.

Мар’ямов та Олексій Полторацький – головні представники репортажистики 20-их років. Вони завжди описували факти з елементами художності.

Репортажі Полторацького були настільки майстерні, що частину репортажів про Грузію і Вірменію письменник використав в книжках «Вибраного». Найцікавішим текстом Полторацького є «Атака на Гобі». В основі повісті – радянська експедиція у пустелю Гобі, учасником якої був і автор. Про всіх членів експедиції Полторацький пише в художній формі.

Крім Полторацького і Мар’ямова, до жанру репортажу вдавалися всі футуристи, зокрема автори «Нової генерації» Сава Голованівський, Євген Яворовський.

Роман «Ведмідь полює за сонцем» Андрія Чужого друкувався у «Новій генерації». Він передусім цікавий типографською формою, аніж змістом. Читати його непросто, зважаючи також на те, що сам текст написаний в емоційній манері ? з багатьма тире, паузами.

Юрій Яновський 1925 року видав свою першу збірку оповідань, пізніше був виданий роман «Майстер корабля», у якому описані реальні стосунки Олександра Довженка, Юрія Яновського і балерини Іти Пензо, яка тоді жила і працювала в Одесі. У ньому згадується і Семенко. Роман написаний у цікавій формі – з майбутнього, де уже старий сивий герой згадує події своєї молодості.

Термін «експериментальна проза» існує з 1928 року, відколи виходив журнал «Критика». У ньому була надрукована велика стаття під назвою «Експериментальна проза». З партійного погляду експерименти нічого не значили, оскільки радянська література передусім мала виховувати, а не розважати.

У 20-х роках експеримент був на різних рівнях: у детективі, деструктивній повісті, сюжетному чи пригодницькому оповіданні. Хоча з нашої теперішньої перспективи важко усвідомлювати, як звичайне оповідання здавалося комусь експериментальним.

Фото Ярини Цимбал

У підготовці матеріалу висловлюємо вдячність Лілії Хльосткіній, практикантці

Читайте також: Пан українського футуризму:

від семафор до перехресної станції