Інтерв’ю

У кінострічці «Акваріум в морі. Історія Нью-Йоркської Групи» від студії «OFF» Юрій Андрухович зізнається, що до знайомства із творчістю цієї групи без маніфестів, думав, що українська література не мала модернізму як такого. Створена Юрієм Тарнавським та Богданом Бойчуком, вона почала існувати як школа, а її учасники мали писати винятково українською мовою. Викинутий у море «акваріум» поетів, прозаїків, драматургів так не став повноцінним учасником літературного процесу в Україні.

За 58 років сталося чимало змін, – деякі члени групи вже не пишуть, а дехто навіть не визнає свою участь у ній. Гурт об’єднаний відсутністю маніфестів та правил, а ще мовою та спільними публікаціями перестав існувати ще у минулому столітті, згрубше на перетині ХХ та ХХІ. Проте у метафоричному сенсі і далі існує як елемент творчого росту Юрія Тарнавського, який сьогодні святкує 83-ліття.

Твоє лице
заболочене нiччю,
усмiшки павутиння
у кутиках уст.
У кольорi очей
простяглася вiддаль,
в шуканнi яко?
загубилося твоє серце.

/Юрій Тарнавський. Автопортрет/

Про себе

Я цього не пам’ятаю, але виглядає, що народився в польському маленькому сільці Дельонґуфка біля Ряшева. Мої батьки були вчителі, батько – директором школи і польським резервовим офіцером, мама – вчителькою. До того як їх там поселили, вони не зналися, запізналися вже аж в цій Дельонґуфці. Там народилася моя старша сестра, а потім і я. Але записано, що я народився у Турці, мені це повністю підходить.

Коли я мав нагоду друкуватися англійською мовою, то просто перейшов на неї без ніяких особливих відчуттів, властиво з радістю. Бо я до якоїсь великої міри писав українською з почуттям відповідальності, що оце нам треба будувати, творити українську літературу, мені треба писати українською мовою. Коли я побачив, що це не є потрібне, то я не образився взагалі, просто мені спав камінь з душі i тепер можу робити вільно те, що я хочу. Але я ніколи не заперечував, що є українцем.

Про літературу

Мені особливо подобається мова Зерова, виглядає, що він зробив для української мови те, що зробив Пушкін для російської.

Шістдесятники – це велике зрушення, на той час вони були дуже потрібні українській літературі і суспільству взагалі. Вони виступили проти цієї совітезації, русифікації, яка проходила у цей час. На той час, я пам’ятаю, дехто з них мені особисто казали, що я як модерніст – дуже штучний, що роблю все тільки, щоб шокувати читачів, що абсолютно не є правдою. На моє велике здивування зараз я чую, що шістдесятники є модерністами. Ніякими модерністами вони не були ані тоді, ані стали тепер. Замість соцреалістами вони були нацреалістами, вони здебільшого послуговувалися технікою соцреалізму єдине, що вони змінили теми. У цей час це було зрозумілим і потрібним.

Читайте також: Явище шістдесятництва: між літературою і націєтворенням

Не було впливів шістдесятників на Нью-Йоркську групу, крім маленьких на Віру Вовк. На жаль, не було і впливів Нью-Йоркської групи на шістдесятників, ми просто співіснували на інших вимірах, інших континентах.

Умберто Еко, на мою думку, не є митцем, він радше комерціяльний узурпатор. Він взяв багато прийомів із постмодернізму, себто з цієї третьої фази модернізму, і вживав їх для своїх не мистецьких комерційних цілей, це є комерційна популярна література і маємо тепер два види постмодернізму. Один є чистим. В Україні вплив Еко був дуже сильним, як на мене це дуже погано, бо це не є чиста література, а комерційна.

Читайте також: Еко помер. Хай живе Еко

Про Нью-Йоркську групу

Оскільки ми не були такою унітарною групою, ми не мали такого початку. Ми існували і писали й до 1959 року. Не стали іншими й після 59-го, це було таке умовне названня. Публікація нових поезій гуртувала нас, надавала нам єдності.

Останнє видання нових поезій вийшло у 1972 році, після цього ми далі продовжували друкуватися по українських журналах і «Сучасності», але вже із приходом незалежності якось це починало затиратися. Богдан Бойчук це відродив, створивши журнал «Світовид», він існував приблизно 10 років від 1989-ого року після «Золотого гомону». Я сказав би, що група перестала існувати, коли зник«Світовид».

Зараз кілька письменників пишуть. Я пишу англійською мовою, Бойчук перейшов, кажуть мені, в еротичну фазу свого творення. Так що я думаю ми перестали існувати як група, навіть як умовна група, у 2000-ому. І це була б добра дата, її легко запам’ятати.

Багато з нас (учасників Нью-Йоркської групи –Читомо) багато разів були в Україні, у мене навіть було помешкання тут. Богдан Бойчук живе тут. Так що, властиво, ми давно приїхали, ми тут народилися. Повернення є не фізичним, це скоріше намагання повернутися в культурний світ. Наша творчість не мала такого впливу на сучасну українську літературу, як, ми вважаємо, вона повинна мати. Тому це є повернення нашої творчості радше, ніж нас як фізичних осіб.

Читайте також: 7 збірок українських поетів, написаних за кордоном, від Василя Махна

Слухати більше:

Велике повернення #1 – Юрій Тарнавський

Велике повернення #2 – Ігор Котик про поезію Тарнавського 

Світлини Олександра Фразе-Фразенка / OFF laboratory