Новини

Про літературне шістдесятництво — його поезію та прозу, постатей цього періоду, неоднозначну оцінку їхнього спадку та діяльності, про вплив шістдесятництва на формування української державності і втрати, яких зазнала українська культура внаслідок ще однієї з хвиль репресій, — розповів літературознавець Євгеній Стасіневич. Лекція відбулась у Національному художньому музеї України в рамках виставки «Мистецтво українських шістдесятників. Можливості музею». Цикл лекцій про період 60-х років минулого століття відбувається з ініціативи освітньої організації Культурний Проект з метою поглибити розуміння контексту того часу.

Читомо, побувавши на лекції, записало для вас найцікавіше. 

Шістдесятництво завжди було темою надто сакральною, щоб допускати до неї усіх. Про літературу шістдесятників слід читати цілі курси, бо це величезна непідйомна тема, а кожен його представник заслуговує окремої розмови для повноцінної лекції, тож Євгеній Стасіневич наголосив, що його лекція – це одна з безлічі точок зору навіть не як літературознавця, а радше як людини-критика, навіть людини-представника сучасного покоління.

Ця лекція – це спроба розглянути явище шістдесятництва між літературою і націєтворенням, наголосивши на максимальній заполітизованості теми. Але водночас ця розмова – спроба осмислити, що було б з цим поколінням, якби не хрущовська «відлига», і врешті поговорити про шістдесятників як про живих людей, а не лише як символів своєї епохи.

Відмінні явища шістдесятництва в Україні та світі

Коли починають розмову про шістдесятництво в Україні, виникає потреба контексту. В цей період відбувався так званий «бунт покоління», при цьому за кордоном поставав бунт, а в Україні – покоління.

Російські шістдесятники – це діти міської інтелігенції, творчі пошуки яких спрямовані, перш за все, на пошуки відповідей на ті питання, які залишились від їхніх батьків, українські ж – навпаки: більшість з них є вихідцями з провінції, з українського села, розбитого голодомором. І ось саме постаті Івана Драча, Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, є тими постатями з покоління реваншу, якому треба розказати про весь біль за своїх батьків.

Читайте також: «Василь Симоненко вирізнявся передусім силою своєї любові»

Чому так багато поезії?

Питання, яке, мабуть, неодноразово виникало як і у дослідників явища шістдесятництва, так і пересічних читачів – чому в той період писалось так багато поезії? Євгеній Стасіневич пояснює це тим, що тоталітаризму, який панував тоді, найкраще можна було протиставити саме поезію, адже вона – максимально незаангажований спосіб вислову, який не боїться критики.

…і що відбувалось у прозі?

Водночас, згадуючи поезію, не можна сказати, що проза українських шістдесятників не розвивалась взагалі, хоча проза російських шістдесятників, порівняно з українськими, була в той час відчутнішою та вагомішою.

Яскравими прозаїками-шістдесятниками можна вважати Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, що писав доведені до блиску новели, та й навіть Валерія Шевчука — він хоч і не втручався в процес шістдесятництва, але його химерна, барокова проза зароджується саме тоді; перші оповідки його знаменитого роману «Дім на горі» були написані ще на початку 60-х років.

Навіть Микола Вінграновський, якого передусім класифікують як поета, написав цікавий історичний роман «Северин Наливайко». Взагалі прозаїкам в радянській літературі найлегше було «втекти» у два жанри: дитяча та історична література, згадаймо Володимира Малика, Юрія Мушкетика, Павла Загребельного.

Як народжувалось шістдесятництво в Україні?

24-25 лютого 1956 року на ХХ з’їзді КПРС Микита Хрущов таємно читає доповідь «Про подолання культу особи і його наслідків», в якій вперше публічно визнали сталінські репресії та засудили культ особи Сталіна. Це спричинило виникнення змін в українському національному-визвольному русі, зокрема значно послабилась цензура, що дозволило письменникам сміливо висловлюватись. Певні імпульси в сфері культурного життя в Україні з’являються з 1958 року і тривають до 1962 року.

Фактично ці 5 років і є тим періодом формування явища українського шістдесятництва, і водночас піком їхньої активності, адже за цей час багато його представників встигли видати по кілька своїх збірок («Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця», «Зоряний інтеграл» Костенко, «Тиша і грім» Симоненка, «Атомні прелюди» Вінграновського тощо).

Літератори почали організовувати творчі зустрічі, читання власних творів, вечори пам’яті репресованим. У цей час також починаються маніфестації молодої української інтелігенції. Активно діють «Клуби творчої молоді» у Києві, Львові, Одесі та інших великих містах.

Постаті

Так званими «класичними» шістдесятниками, які потрапили під репресії комуністичної влади та відсиділи у тюрмах за свої творчі погляди і стійку позицію, були Стус, Ігор Калинець, Іван Світличний та інші. Стус не побоявся піти повністю проти ненависного режиму, він є прикладом монолітності, відданості, жертовності національним ідеям.

Вінграновський – це людина, потенціал якої не відповідає опису його творчості, адже він є поетом рівня Стуса, а тому про нього незаслужено говорять так мало, оцінюючи шістдесятництво. На відміну від багатьох шістдесятників, що захопилися політикою, він не зрадив своїй творчості та ідейності, й продовжував займатись літературною та режисерською діяльністю.

У поезії Симоненка читачам імпонує максимальна щирість автора, відсутність іронії, пафос громадянської лірики. Та попри цю любов лектор зазначає, що йому незрозуміло, за чим, власне, судити Симоненка, адже він помер в молодому віці, коли лише починав писати та вливався в літературний процес України, і тому невідомо, яким би він став, і як би зараз ми оцінювали його творчий спадок та вплив на українську літературу.

Коли ж говорити про літературну спадщину жінок-шістдесятниць, головною і для багатьох єдиною її представницею визначають Ліну Костенко, яка стала символом епохи шістдесятництва, одним із її духовних лідерів та натхненників завдяки своїй зворушливості та глибинності, як в інтимній, так і в громадянській ліриці. Проте Стасіневич, окрім цього, вбачає трагічність в довготривалому мовчанні поетеси впродовж 70-80-х років та певну афористичність, максималізм та плакатність в її творах, що виходили після цього мовчання, що характерно для радянської естетики.

Окрім цього, недооціненими авторками є поетка Ірина Жиленко та есеїстка і критикиня Майя Каганська. Поезії Ірини Жиленко сповнені щирим ліризмом, естетизмом, меланхолійністю.

Читайте також: Ірина Жиленко презентувала книгу спогадів «Homo Feriens»

Давніми суперечливими й неоднозначними історіями в історії українського шістдесятництва є постаті Драча та Павличка, які вели подвійне життя, бо піддались слабкості компромісів з владою. Драчеві подобалось визнання офіціозу, його належність до номенклатури. У його творчості є «еволюція» втрати зв’язку з живою поетичністю («Протуберанці серця») та навіть певна іронія в апокаліптичності («Чорнобильська Мадонна»).

Для більшості досі залишається незрозумілим, чому в період мовчання багатьох своїх колег вони публікувались активно, а самі почали мовчати після 90-х років? Чому зараз, коли могли б, вони не відповідають образам духовних лідерів нації, врешті, чому досі не видали жодних своїх мемуарів про події тих часів?

Шістдесятництво до сьогодні залишається незакритим проектом, адже залишило нам безліч питань, на які шукати відповідь доводиться уже нам: чому залишаються тіньовими постатями Жиленко, Світличний, чому так мало згадують про Леоніда Кисельова, безліч інших постатей, в поезіях яких теж звучала українська тема?..

Шістдесятництво як явище в українській історії є дивом, бо це покоління, яке таки відбулось, і хтозна, як би склалась доля української нації, якби в період хрущовської «відлиги» так яскраво та впевнено не засвідчили про своє існування українські шістдесятники-літератори.

Фото Аліни Карбан

Чільна світлина kyivhistorymuseum.org