Інтерв’ю

Одним із найцікавіших художніх рішень року у сфері дитячої книжки стали ілюстрації Світлани Балух до книжки Оксани Лущевської «Паперова царівна» («Віват», 2016). Ілюструючи історію про нетрадиційну принцесу (не надто гарну, не надто вишукану і не надто талановиту), художниця поєднує різні техніки: колаж, графіку, фотографію, використовує ніжну й «комфортну» кольорову гаму. Паперовий світ Світлани Балух естетично довершений і водночас далекий від «гламурних» шаблонів «принцесячих» книжок. На початку серпня на книжковому ярмарку «Зелена хвиля» в Одесі книжка здобула відзнаки XII конкурсу «Мистецтво книги» в номінаціях «Дитяча ілюстрована книга» та «Художник книги». Про досвід оформлення «Паперової царівни» Світлана розповідає в інтерв’ю «Читомо». 

– Як починався ваш досвід ілюстрювання дитячої книжки?

– Свої найперші ілюстрації я малювала ще студенткою для місцевого самвидаву за шоколадку. А якщо серйозно, то десь 2008 року мені написала Зоя Жук і запропонувала зробити кілька ілюстрацій для благодійного проекту. Я зважилася, бо часто чула від людей, які бачили мої малюнки, що вони підійшли б для дитячих книжок. Уявлення не мала, з якого боку за це діло братися! Я малюю все життя, але моя спеціалізація – художній текстиль та дизайн одягу. Тож це була чудова нагода спробувати. Робота була дуже термінова, усе робилося інтуїтивно. Не встигла оговтатися, як тримала в руках книжку, не найвдалішу в плані оформлення, на мій теперішній погляд, але першу – і тому дуже важливу. Так з’явилася «Весняна книжка» серії «Християнська читанка», і почалася моя співпраця з видавництвом «Братське», а пізніше і з іншими видавцями.

– «Паперова царівна» – це ваша дванадцята книжка. Вона унікальна в українському контексті, адже практично ніхто із сучасних вітчизняних ілюстраторів не працює із скрапбукінгом, колажем, текстилем, графікою і фотографією водночас. Який досвід допоміг вам виконати це замовлення?

– Це був прекрасний експеримент і втілення моїх дитячих мрій. Я на цій книжці відпочила душею. Так, я не робила такого раніше в ілюстраціях, але я робила все це в дитинстві – паперові ляльки, сукенки для них, будиночки, лялькові історії, розмальовані зошити… Думаю, саме цей досвід дався знати найбільше.

«Коли ляльковий художник прийшов малювати портрети, Царівну покликали до зали і всадовили на маленький незручний стільчик. Їй наказали сидіти непорушно й дивитися у вікно на жовте поле. Ні позіхнути, ні почухатися, ані до Фіфі з Ізою заговорити». 

– Це було тривале і виснажливе замовлення, чи ж навпаки ви розвивалися в ньому? Що відчували в процесі?

– Сам рукопис потрапив до мене десь навесні 2014 року, і це був рідкісний випадок, коли я вхопилася обома руками і була готова робити цю книжку вже і зараз, настільки мені сподобалось. Потім все надовго призупинилося, і ось минулої осені видавництво «Віват» з подачі авторки, якій я безмежно вдячна, запропонувало мені попрацювати над ілюстраціями. Так, це був тривалий, але дуже цікавий процес, який дозволив мені трохи по-іншому подивитися на мою роботу загалом, відчути себе вільніше. Мені дуже хотілося створити атмосферу гри, щоб читач захотів і собі щось повторити, розвинути цю історію.

Читайте також: 7 питань ілюстратору: Інна Черняк

– Це не перша ваша співпраця з Оксаною Лущевською. Як вам працюється разом?

– Так, це вже третя наша спільна книжка, не враховуючи кількох збірників. Я дуже рада, що колись познайомилася з Оксаною в ЖЖ, ще до того, як ми почали співпрацювати. Це кумедно, але попри таке тепле і дружнє спілкування, ми ніколи не зустрічалися офлайн. Оксана дуже професійно підходить до створення книжки, її тексти зазвичай співзвучні з моїм баченням, мені легко з ними працювати.

«На ній була пишна сукня з аркуша зім’ятих пожовклих нот. З-під сукні виглядали криві гостроносі черевички. Руки вона мала короткі, долоні — широкі. Ріденьке волосся Царівни було зібране в куций хвостик, а на маківці вона носила перекошену корону з фольги. Очі її були як рисочки, ніс як бараболька, а рот як цяточка». 

– Цитую книжку: «Вона пішла б робити щось куди цікавіше. Наприклад, мріяти під вербою». Про що Ви мрієте «під вербою»?

– Я роблю те, що мені цікаво. Терпіти не можу робити щось через силу і всілякого цього уникаю. А мрію, наприклад, про подорожі, про красиві місця, де ніколи не бувала. І страшенно тішуся, коли мрії перетворюються на плани.

– Що роблять ваші ілюстрації стосовно тексту? Як саме взаємодіють?

– Я думаю, що ілюстрація має гармонійно супроводжувати й відображати текст. Це її призначення. Але просто сухо повторювати його нецікаво і хочеться додати щось своє, розвинути створені автором образи, нехай у дрібничках, ненав’язливо закрутити якусь свою міні-розповідь, десь додати гумору. 

Читайте також: Українська народна казка: від любові до артбуку

– Чи хотіли б ви створити книжку самі – із власним текстом та ілюстраціями?

– Я думала над цим, мабуть, як і багато хто з ілюстраторів. Але поки, на жаль чи на щастя, не маю бачення.  Принаймні на сьогодні. Мене влаштовує моя роль у процесі створення книжки. Я не вмію цікаво розказувати чи писати, але вмію мислити візуальними образами, насолоджуюсь цим і можу поділитися з іншими. Можливо, якби я дозріла до своєї книжки, це була б якась книжка-картинка з мінімумом тексту. Або віммельбух.

– Ваші ілюстрації продаються у формі листівок, їх можна придбати як вишивальні набори. Яким ви бачите свого покупця?

– Мені багато пишуть мами, бабусі (переважно жінки, так), цікавляться, де купити книжки з моїми ілюстраціями. Вишивальниці – то взагалі окрема історія. Раніше я навіть уявити не могла, що хтось захоче вишивати те, що я намалювала. У будь-якому разі я рада, що моя робота і творчість не пропадає намарне.

Читайте також: 7 питань ілюстратору: Катерина Степаніщева

– Якщо ж говорити про вашого читача, хто він?

– Якщо мається на увазі те, для кого я малюю, то в мене чомусь не виходить чітко розділяти – це роблю для дітей, а це для дорослих. Керуюся виключно своїми відчуттями, а глядача, його реакцію бачу вже після публікації. Звісно, коли йдеться про дитячу книжку, розраховану на певний вік, я на це зважаю, це важливо. Якщо це книжка-картинка для найменших, скажімо, то мені уявляється, як якесь маля водить пальчиком по картинці і вишукує щось знайоме, і тоді можу, наприклад, «заховати» в малюнку якісь цікавинки, щоб йому було весело їх знайти. Але, що мене дивує й захоплює, фідбек часто отримую від дорослих, що дивляться на це все моє мальовидло широко розплющеними очима, в яких виблискує дитинство. І я розумію, що це теж мій читач, глядач і великий стимул.

– Ваш нік на картинах – Світлик. Звідки він? 

– Нічого особливого насправді. Колись мене так назвав брат – зменшувальна форма від мого імені. Так і прилипло. А друзі потім підхопили. Коли я почала публікувати свої роботи в мережі, то соромилася чомусь писати ім’я та прізвище, стала підписуватися Світликом.

Мені сподобалася частина, в якій Іза ті Фіфа грали на роялі. Я відчуваю, що ця історія про мене також. Я думаю, ця історія також дещо сумна. Але тільки трошки. Наприклад, коли Паперова царівна пішла із свого дому. А ще, коли вона не хотіла іти на бал…

Царівна була сумна через те, що сестри вимагали від неї робити речі, які їй зовсім не подобались. Вони примусили її робити те, чого бажали тільки вони. А потім черевички зламалися… Вони натягли на неї надто багато різного одягу, і Царівну це дуже розлютило. Лише Фіфі та Іза були друзями Паперової царівни. Кішки – мої улюблені створіння.

Аліса Рибенко, 6 років

– Чи є у Вас майстерня?

– Одну кімнатку в домі відведено для роботи і зберігання всілякого художньо-рукодільного добра. Але, чесно кажучи, я не надто організована людина і моя «майстерня» там, де я опинилася саме в цей момент, маючи під рукою знаряддя для роботи, нехай навіть десь на кухні. У теплу пору року із задоволенням працюю в садку. 

– Чим живе художниця Світлана Балух поза малюнками? Сім’я, хобі, вивчення мов, балет?

– Так, у мене найкраща у світі сім’я, маленька племінниця, яку я люблю без пам’яті, і чудова руда кицька Оливка. Захоплююся садівництвом, маю невеличку альпійську гірку біля дому, вирощую хатні фіалки. Страшенно люблю ходити лісом – це для мене найкращий відпочинок і безмежне натхнення. Не так давно захопилася посткросингом (надсилання й отримування листівок – ред.), щоправда, вділяю йому не надто багато часу. З дитинства колекціоную поштові марки на тему флори і фауни. Інколи під настрій люблю побренькати (бо таки не граю достатньо вправно) на гітарі і поспівати.

Коментарі авторки «Паперової царівни» Оксани Лущевської:

– Що найбільше здивувало у співпраці зі Світланою Балух над цією книжкою?

– Обкладинка! За моєю «дорослою» уявою і академічною начиткою (сміється), треба було виставити рівненько літери. Я навіть примудрилася зробити заувагу Світлані. На що отримала класну відповідь. Світланка спостерігала і тісно співпрацювала зі своєю племінницею і точно знала, що дитина у віці 6-ти років думає куди креативніше, ніж рівність ліній. О, це відразу «відкрило» мені очі!

– Хто та Ліза, яка не хоче читати нічого, і якій присвячена книжка?

– Лізи я ще не зустрічала, але сподіваюся, що це трапиться. Принаймні Ліза отримає від мене справжнього листа і книжку. І, надіюся, що відпише мені. Ліза – це знайома Зої Жук, моєї подруги та дитячої письменниці. Якось Зоя сказала, що якби я написала книжку для дівчинки Лізи, яка любить читати тільки про принцес, то це б було важливо і необхідно. А я, зізнаюся, вже давно-давно «переросла» тему «принцес». Але я вважаю, що в письменництві найважливіше вміти віднайти в собі знову і знову оте дитяче. Згадати, повернутися, відчути. Адже я в дитинстві тільки те й робила, що вирізала ляльки з паперу. Малювала для них будинки. Бавилися і моделювала одяг. У результаті, згадавши це, я навмисно поєднала досить традиційні казкові елементи («Попелюшки» Шарля Перро та «Квіти Малої Іди» Г. Х. Андерсена) зі свіжішим образом Царівни.

– Чому саме царівна?

– Царівна прийшла в текст з української гаївки: «Жила-була царівна, царівна, царівна. Жила-була царівна, царівна молода…».

 Фото: Світлана Балух