Інтерв’ю

Сьогодні виповнюється 85 років від дня народження класика сучасної української дитячої літератури Всеволода Зіновійовича Нестайка. Для багатьох українців його «Тореадори з Васюківки» стала улюбленою книжкою дитинства. Читомо попросили згадати про найвідомішого дитячого письменника сторіччя його колег і видавців. Про розкидання магнітиків, мішки дитячих листів і найбільші наклади дитячого роману.

Коли я тільки почав працювати у видавництві «Веселка», книжка Всеволода Нестайка «Пригоди Журавлика» була однією з перших, що потрапила до мене як до редактора. Можете собі уявити, як я, тоді ще молодий хлопець, трепетно редагував той текст – так, щоб нічим не образити Майстра. Але Всеволод Зіновійович був настільки сонячною людиною, і настільки вмів, перефразовуючи Кіплінґа, рівно говорити і з королем, і з жебраком, що в нас не виникло жодних непорозумінь. І таким він був з усіма: чи з дорослими, чи з дітьми – це не мало значення. До всіх звертався від душі – «сонечко», і в цьому звертанні – його ставлення до життя.

А краще роззнайомилися ми в творчих поїздках, на «Днях Веселки», що проходили тоді в різних областях України. Ми виступали у великих залах, і звісно, найбільше всі чекали на появу Нестайка. Він завжди дуже артистично й весело виступав: роповідав щось із «Тореадорів» чи з інших своїх творів. Я захоплено дивився і вчився, як треба виступати перед дітьми.

Окрім того, Всеволод Зіновійович знав, що в мене вийшла поетична книжка, тепло відгукувався про мої вірші. А його дружина Світлана Пилипівна була моєю викладачкою в університеті. Не знаю, як так сталося, але я тоді чомусь і не підозрював, що одна з найкращих наших викладачок – дружина Нестайка! Це вже аж коли я видав нову редакцію «Тореадорів», ми заприязнилися якось так по-родинному, вони любили, коли ми з моєю дружиною іноді заглядали до них.

Дуже зворушувала їхня гостинність і уважність. Всеволод Зіновійович завжди цікавився, як поживає моя дружина, сини, підписував їм книжки, передавав вітання кожному працівникові нашого видавництва, ніколи ні про кого не забував. Таке рідко трапляється серед живих класиків.

Десь наприкінці 2003 року я запропонував Всеволодові Зіновійовичу зробити нову редакцію «Тореадорів з Васюківки». І хоч це була одна з тих книжок, якої радянська ідеологія майже не торкнулася, та все ж були якісь нюанси й нюансики, які можна було й прибрати. Звісно, тут не йшлося про якісь кардинальніші зміни, і Всеволод Зіновійович радо погодився: він прийняв мої редакторські пропозиції і навіть ще дописав сім маленьких епізодів. І що мене найбільше потішило – що в фіналі, в якому трошечки вчувався старий дух, Всволод Зіновійович додав дуже хороший веселий абзацик, і це доповнення одразу перевело весь піонерський пафос у сміхову площину. Я радий, що ми зробили цю редакцію – тепер книжкова ракета «Тореадорів» може вільно летіти до нових поколінь.

За часів «Веселки» автори після виходу книжки іноді приносили у видавництво якусь плящину – був такий звичай, що останню крапельку з чарки треба налити в корінець книжки, «щоб проізростало», як писав Остап Вишня, щоб ще і ще множилося і видавалося. За нинішніх часів цей звичай майже занепав (сміється), тепер автори зробилися царями, і могорич переважно виставляє хіба саме видавництво (театрально зітхає). Але коли вийшли «Тореадори», Всеволод Зіновійович зателефонував і сказав, що хоче навідатися до нас. Він прийшов зі щедрими гостинцями, а ще з легендарним ілюстратором і карикатуристом Анатолієм Василенком, який доклав свою талановиту руку не лише до «Тореадорів». О, яка це була забава — одна з найвеселіших у видавництві! Бачити й чути жарти двох улюблених класиків, сидіти з ними за одним круглим столом! І можете не сумніватися, що в нас все чудово «проізросло»! (сміється). Вже кілька років поспіль найбільші наклади у видавництві мають саме «Тореадори», це найвідоміший український дитячий роман. Ми видаємо його з 2004 року, і буває, що й по три наклади на рік. Менше 5 тис. примірників не друкуємо – будемо наближатися до 200-тисячного накладу.

Нестайка зараз видають ще й інші видавництва – я свого часу так захопився «Тореадорами», що забув думати про інші твори дитячого класика. Проте ми встигли видати чи не останню прижиттєву книжку Всеволода Нестайка – «Найновіші пригоди Колька Колючки та Косі Вуханя», яку проілюстрували діти. Це теж одна з найулюбленіших книжок української малечі. Всеволод Зіновійович почав писати для нас ще одну книжку, детектив, але на той час він уже стрімко втрачав зір, і книжка, на жаль, лишилася незавершеною.

Складно сформулювати, що саме робить твори Нестайка геніальними. Знаєте, або в тексті є якийсь магнетизм, або нема. Іноді здається, що все так чудово, так «читомо», а діти книжку не хочуть читати. Очевидно, справжній письменник, сам того не розуміючи, розкидає в своїх текстах якісь казково-геніальні магнітики, і діти просто назавжди «прилипають» до таких книжок. Щасливим володарем таких чарівних магнітиків в українській дитячій літературі був незабутній Всеволод Нестайко.

Наше знайомство із Всеволодом Зіновійовичем відбулося двічі. Першим, як і в усіх, було знайомство з його творами. У першому класі мені подарували на Новий рік книжку «В Країні Сонячних Зайчиків», і поки я її не дочитала, не підвелася з місця. Ця книжка стала однією з найулюбленіших книжок мого дитинства.

Автора вперше побачила 1973 року, коли студенткою-дипломницею прийшла готувати телепередачу про книжки видавництва «Веселка». Повз мене у відділ реклами пройшов високий гарний чоловік, і відразу там вибухнув гомеричний сміх. Виявляється, то був Всеволод Зіновійович, якого всі колеги дуже любили і шанували.

Невдовзі мені пощастило влитися до веселчанського колективу, відтоді спілкування стало практично щоденним. Завідувач редакції літератури для молодших школярів і вже тоді популярний письменник до редакторів-початківців ставився дуже уважно, все розпитував нас про щось. Мабуть, черпав матеріали для своїх майбутніх книжок у тих, хто ще не зовсім відійшов від дитинства. Якось розповіла Всеволоду Зіновійовичу про улюблену з дитинства книжку, а він запропонував: «То приносьте, сонечко! Я підпишу!». І підписав: «… із невеличкою затримкою у 17 років». Ту книжку я досі бережу. Читали її мої діти, незабаром й онука читатиме.

У чому секрет майстерності  Нестайка? Пам’ятаєте слова Григора Тютюнника: «Немає загадки таланту, є вічна загадка любові»? Воістину так. Всеволод Зіновійович дуже любив людей, любив дітей, і добре пам’ятав своє дитинство. Напевне, це особливий дар дитячого письменника – писати не тільки про дітей, а й для дітей, а ще завжди бути сучасним і оповідати лише про те, що тебе по-справжньому хвилює.

Колись у нашому видавництві кожна книжка закінчувалася словами: «Любий читачу! Просимо написати, чи сподобалася тобі ця книжка». Тож ми отримували мішки листів, значна частина яких – це захоплені відгуки на книжки Нестайка. І дуже часто діти просили надіслати адреси Яви Реня і Павлуші Завгороднього, аби подружитися з ними.

До слова, тема вірної дружби є чи не основною у творчості Нестайка. Та й сам він умів товаришувати. Знаєте, буває дружба з юності до поважних літ. І так приємно було спостерігати зустрічі двох приятелів ще зі студентських літ Всеволода Нестайка і Богдана Чайковського. Саме Богдан Чайковський запросив свого друга стати редактором книжок для дітей, а потім підштовхнув його написати першу книжку.

Всеволод Зіновійович ставився до життя, насамперед до неприємностей, з гумором. Він міг дуже влучно, експромтом прокоментувати будь-яку подію, а окрім того, іронізував і над собою. У нього був особливий дар підмічати кумедне. Він ніби акумулював усе смішне.

Тридцять років (з грудня 1956-го по лютий 1987 р.) Всеволод Зіновійович завідував у Дитвидаві – «Веселці» редакцією літератури для дітей молодшого шкільного віку і благословив у світ понад тисячу книжок. І при цьому встигав писати, зустрічатися з читачами, виступати у пресі, по радіо, на телебаченні. Навіть коли пішов на творчі хліби, залишився почесним членом колективу і завжди охоче відгукувався на запрошення завітати до «Веселки», приміром, узяти участь у святі рідної мови тощо.

Цікаво було спілкуватися із Всеволодом Зіновійовичем як із автором. Передаючи свій твір на редагування до сусідньої редакції, завжди хвилювався і дуже прискіпливо ставився до будь-якої правки. Ледь не щоп’ятнадцять хвилин перевіряв, скільки сторінок відредаговано. Безперечно, з ним, як і з кожним автором, усі правки погоджувались, але то вже на завершальному етапі… А результат нетерплячому Автору хотілося оцінити якнайшвидше.

Уявіть собі картину (шкода, сама не бачила, але переповідали старші колеги), як на новорічному святі у видавництві Нестайко і Чайковський, чоловіки дуже високого зросту, разом із Юхимом Чеповецьким, низеньким, але дуже артистичним, шанованим автором «Веселки», вдягли балетні пачки й станцювали «Танець маленьких лебедів»…

У «Веселці» вийшло понад тридцять видань творів В. З. Нестайка, загальний наклад яких сягає понад півтора мільйона примірників. На жаль, максимальні нинішні тиражі, як відомо, становлять 10–15 тис. примірників.

Всеволод Зіновійович відійшов від нас дуже рано. У нього було дуже багато ідей, і так прикро, що він не втілив їх у життя. І ще я шкодую, що вже кілька років «Веселка» не видавала книжок Нестайка. Не тому, що не хотіли, а в силу обставин – завадила кризова ситуація. Але ми ніколи не прагнули отримати виняткові права. Адже що більше видавництв друкуватимуть талановиті твори, то краще. Все одно у кожного з нас є своє прочитання, а отже, і подання, і стилістика оформлення. У «Веселці» ж останнім часом книжки В. Нестайка виходили з ілюстраціями Анатолія Василенка. Це було побажання Автора, і ми шанували його вибір. А раніше його книжки – теж цікаво – оформляли В. Чернуха, Г. Малаков, В. Євдокименко, В. Ігнатов, Я. Левич, В. Григор’єв, Л. Григор’єва, Є. Семенов…

Коли не можеш запропонувати письменнику перевидання або новий проект, то якось незручно дзвонити просто так, відривати його від роботи. А нині, звісно, шкодую, що в останні роки спілкуватися доводилось рідко. Але коли зідзвонювались, то розмова, як правило, починалася запитанням: «То як там «Веселка»?». Його цікавило буквально все. Це те, що називається родинними стосунками. Недарма ж Всеволод Зіновійович, згадуючи «Веселку», майже завжди додавав слово «рідна». Він був справді невід’ємною частиною колективу «Веселки». І ми завжди раділи і радіємо, що діти дуже люблять Нестайкові книжки, і ця любов не згасає з роками, тільки міцнішає.

Перша книжка Всеволода Нестайка, яку я прочитала років у десять, була повість «В Країні Сонячних Зайчиків», і вона мені страшенно сподобалася. По-перше, там, у країні Ластовинія, жили неймовірно веснянкуваті люди. А в мене у той час було повно веснянок, і я через це дуже переживала, а після «Сонячних Зайчиків» зрозуміла, що бути веснянкуватою навіть класно. По-друге, в тій книжці було безліч шалених пригод, і герої весь час потрапляли у небезпечні й фантастичні ситуації.

А особисте знайомство відбулося, коли на початку 80-х мені доручили взяти у пана Всеволода інтерв’ю для журналу «Україна». Його відповіді мені страшенно сподобалися, бо приблизно те саме про нашу дитячу літературу думала і я. Тоді він сказав, що героями наших дитячих книжок (йдеться про радянську соцреалістичну літературу) часто виступають зразково-показові відмінники: слухняні й правильні. Читачі в таких героїв не вірять. Він навіть згадав, що один із космонавтів якось признався, що насправді в дитинстві був шибайголовою і часто хапав двійки. Всеволод Зіновійович тоді говорив про те, що саме з дітей, які вміють фантазувати, хочуть мати власну думку про все, що відбувається в навколишньому світі, потім виростають люди, які реалізуються у дорослому житті. Бо вони не звикли виконувати чужі накази, а хочуть до всього дійти самостійно.

Під час виступів у школі запитую дітей: що вам подобаєтьбся з програми української літератури, що хотілося б перечитувати? Пауза – і кожного разу діти першою (і, на жаль, часто останньою) називають книжку «Тореадори з Васюківки». А коли я питаю, чому ж їм не хочеться перечитувати інші «програмні» книжки, то чую: «Бо в тих книжках люди весь час мучаться, страждають, плачуть і вмирають».

Сам Всеволод Зіновійович завжди протистояв консервативним підходам у формуванні шкільної програми, і за це я йому вдячна. Завдяки його книжкам діти розуміють, що література може бути веселою, захопливою , сповненою фантастичних пригод і радістю буття. І, знаєте, тепер у нас для цього набагато більше можливостей. Але я недаремно протиставляю тій пострадянській системі саме твори Всеволода Нестайка, він, звісно, не єдиний хороший письменник, але для мене він символізує подих справжнього, живого, веселого ще у часи глибокого совка.

Тоді ж, у своєму інтерв’ю, Всеволод Зіновійович говорив і про те, як нам потрібні талановиті вчителі. Він казав про це дуже делікатно, обережно, бо в часи «розвиненого соціалізму» у нас не могло бути жодних серйозних проблем в освіті. Могла відбуватися тільки боротьба між «хорошим і кращим». Він хотів, щоб у школах було більше вчителів, які не навчатимуть дітей слухняно повторювати все, що написано в підручниках, а вчитимуть їх думати, аланізувати, робити власні висновки.

Запам’яталося, що у Всеволода Зіновійовича завжди був примружений, трохи іронічний погляд. І блискуче почуття гумору – а це, на мою думку, ознака справжнього таланту. Мені здається, що людина, в якої нема почуття гумору, не може написати по-справжньому хорошу книжку. Особливо дитячу.