Інтерв’ю

Як у Виноградові Закарпатської області провести презентацію, якій позаздрять піар-менеджери потужних видавництв? Як зробити подарунок для всіх туристів малого міста? І як найкраще розповісти про смаколики закарпатських господинь? «Фіномшаг по-севлюшськи» –  приклад продуманого видавничого проекту – від тексту до ілюстрацій. І лише одне тут справді дивує: це перша книжкова спроба молодої ілюстраторки й художниці Ольги Тіводор.

Приємно, що книжка буде представлена на проекті «Незалежні видавці: книжки поза мейнстрімом» під час Книжкового Арсеналу.

– Як виникла ідея книги?

– Насправді ідея видати книгу закарпатських рецептів не моя. Є у нас такий знайомий – Святослав Гал, повний інтузіазму чоловік, який є начальником відділу туризму нашого району. І за його ініціативи надрукувалася книжечка «Народна кухня Виноградівщини». Ідея взагалі супер! Хоч і дуже проста та очевидна. Тим паче, що в деяких текстах траплялися діалектизми, що надавало рецептам ще більшої колоритності. І наче вже все зроблено, якби б не подача матеіалу. А для мене як для дизайнера подача, звісно, є чи не найосновнішим чинником успіху продукту. От я і запропонувала Святославу доробити почате до кінця, бо воно справді заслуговує уваги. А потім, як виявилося, наші державні органи влади не були готові виділяти гроші ще раз на цей проект, і ми (я і мій чоловік Роберт) вирішили зробити це своїми силами.

У Виноградові існують два пам’ятника виноробам – це вусатий дужий чоловік, що чавить виноград та молода дівчина. У народі їх називають Мішко-бачі (дядя Міша) та Сільвіка. Ці особистості і лягли в основу концепції. За сюжетом нашої книги закарпатський ґазда Мішко-бачі та його племінниця Сільвіка готують різноманітні страви і дають дотепні і корисні поради, звісно ж, закарпатською говіркою. Таким чином, я хотіла зробити книгу не тільки для людей, що цікавляться, власне, рецептурою, а ще й просто для тих кому милий закарпатський колорит.

– Скільки часу працювали над текстом, оформленням?

– Текст фактично вже був, точніше був майже готовий список страв. Бо весь текст я перефразовувала заново, дотримуючись одної стилістики. Декілька страв від себе додала. Тексти деяких страв писала закарпатською говіркою. Його цікаво читати, але готувати по ньому, наприклад, київській господині буде навряд чи легко. Тож існують два варіанти – українською і закарпатською.

Ілюстрації малювалися дуже швидко і легко – такого ефекту я і хотіла досягти. Були і перерви. Грубо кажучи, від зародження ідеї і до презентації книги пройшло десь півроку.

– Чи готувала щось за цими рецептами?

– Звісно! Ці рецепти не є якимись дуже стародавніми, присипаними порохом і про які пам’ятають тільки наші прабабусі.  Більшість із цих страв чи не кожного дня готують закарпатські жінки. А якщо не готують – то, напевно, їх колись смакували, а якщо не смакували, то чули про них.

Єдине, що ми вдома майже не їмо м’яса, а більшість рецептів є саме м’ясними. І готуючи, я цей інгредієнт або просто ігнорую, або замінюю чимось іншим – соєю, грибами чи шпинатом. Звісно, рецепт і смак страви при цьому кардинально міняється, але скільки кухарів стільки і рецептів приготування. Наприклад, один і той самий бограч кожен ґазда (прийнято вважати що бограч повинен готувати саме чоловік, а не жінка) готує по-своєму. Хтось ллє у нього домашнє червоне вино, хтось додає квасолю, хтось галушки…

Улюбленою стравою у мого чоловіка є підбивана пасуля (квасоля) або підбивані лопатки (спаржева квасоля). Підбиване – це коли в страву додають добру банку сметани.

–  Були якісь зразки, на кого орієнтуватися?

– Єдине, з якою книгою працювала – це «Народна кухня Виноградівщини», про яку розповідала вище. Враховувала всі недоліки і ліпила новий продукт. Це моя перша книжка, але, сподіваюся, не остання.

– Як вийшла на видавництво? Чи не було проблем із друкарнею?

–  Та от, власне, на видавництво ніяк не вийшла. Ми шукали, радше, дешеву друкарню. А пошуком спонсорів та шляхами реалізації ми займалися самі. Для мене це був певний ризик, оскільки, звісно, були сумніви чи продукт «піде». Роботою менеджера і промоутера, якшо можна так сказати, займався більше Роберт. Він і шукав спонсорів і відповідав за технічну сторону.

– Тобі вдалося зібрати команду. Яким чином? Звідки взялися ці люди?

– Я і мій чоловік – це вже команда. У нас за плечима вже не один спільний проект. Подією року у нас завжди є триденний арт-пікнік «Креденц», який потрохи переростає у фестиваль. Якщо все буде добре, то цього літа «Креденц» проводитиметься вже всьоме.

А якщо повертатися до книжки, то ще окремо би мені хотілося виділити Юрка Крукевича та Михайла Царика. Це мої викладачі з Львівської академії мистецтв, де я на той час вчилася. Це чудові люди, які могли дати фахові поради як з художнього оформлення, так і з технічного боку.

А взагалі, вважаю, що мені дуже щастить к житті. І коли берешся за якусь справу, то потрібні люди і потрібні ситуації самі тебе знаходять.

– Розкажи, чому вирішили робити таку театральну презентацію?

– Книжка вийшла незвична і дотепна. І презентація повинна бути такою ж. Я ж уже тобі розповідала про подачу. Тим паче, що дійові герої вже готові – Сільвіка і Мішко-бачі. За сюжетом презентації Мішко-бачі видає Сільвіку заміж і повчає її, як бути хорошою господинею. Всім, кого ми запрошували на презентацію, вручали весільні запрошення і вони автоматично ставали гостями весілля. До слова запрошувалися всі люди, які були причетні до книги і ми їх представляли як вуйків, стрийків, хрещених чи ще якихось родичів Сільвіки. Настрій був веселий і невимушений.

Ольга і Роберт Тіводори

Музичний супровід нам забезпечили наші друзі Hudaki Village Band. Всіх пригощали домашнім вином та деякими наїдками з книжки.

– Чи стала книга своєрідною візитною карткою міста?

– Хочеться вірити що так. Думаю на це питання я не можу об’єктивно відповісти.

– Як книжка продається? Наскільки було налагоджене розповсюдження?

– Чесно признаюся, не зовсім задоволена як у нас нас налагоджений ринок збуту. Хоч книга і продається в деяких книгарнях Виноградова, Ужгорода, деяких сувенірних магазинах Львова, мережі книгарень «Є», на сьогодні ми продали вже понад 3000 примірників… Але, все ж таки, знаю які в нас ще є прогалини у цій галузі.

Хотілося, щоб ця книжка була цікава максимальній кількості людей. Тутешнім людям рецепти відомі, їх приваблює більше характер книги, усвідомлення, що це щось своє, рідне. Дуже часто «Фіномшаг» купують для подарунку друзям-закарпатцям, які живуть за кордоном. А вже люди з інших областей більше тішаться самими рецептами.

Часто гості нашого краю хочуть собі придбати щось на пам’ять. Я вважаю, що така книга – чудовий варіант. Власне, така і була мета – створити сувенірний продукт.

– Чим наразі займаєшся?

– Веду тихе і спокійне життя у затишному Виноградові. Підробляю іноді деякими дизайнами, викладаю образотворче мистецтво діткам у школі мистецтв, донедавна працювала інструктором з йоги. Мені подобається працювати з людьми, вчити їх чомусь. Вважаю, що людина обов’язково повинна займатися такою справою, що приносить якусь користь/задоволення іншим.

 – Чи плануєш ще робити книжки?

– Планую. Зараз почала працювати над наступною. Поки що не буду розповідати багато про неї, єдине скажу – вона повинна бути теж такою настроєвою, колоритною і, звісно, закарпатською.

– Кого з українських ілюстраторів ти б виділила? Чиї роботи тобі імпонують?

– З українських – важко сказати. Подобається Олег Петренко-Заневський, Кость Лавро… Їх роботи дуже професійні, звісно, але, на мою думку, існує дуже багато молодих і дуже креативних, з іншим поглядом на ілюстрацію творчих особистостей, яким дуже часто відмовляють у видавництвах, боячись, що їх роботи не є комерційними і є «аж занадто креативними». Прикро, але це так.