Інтерв’ю

Японська письменниця Махоко Йосімото стверджувала: «Людина на березі моря – завжди письменник». Ми могли б додати: «Деякі люди і у великому місті також залишаються письменниками». Антон Санченко, колишній моряк, нинішній письменник  і видавець – живий приклад цього. Впродовж лекції під час Форуму видавців слухачі змогли почути про «анонімних письменників», проект ЛітМайданчик і дізнатися, як молодому авторові «достукатися» до видавців. А тим, хто не встиг, Читомо пропонує нотатки про найцікавіше.

Про письменницькі помилки

thetfs.ca

Досвід людини – це помилки. У свій час я зрозумів, що зробив усі помилки, які тільки можна, і нікому було мене застерегти. Бути автором – це постійно долати опір обставин. По-перше, існує обмежена кількість платформ для самореалізації прозаїка-початківця. Я пригадую, як починав сам. І Спілка письменників, і літературні сайти мене не влаштовували з різних причин: або через територіальну обмеженість, або через войовничу анонімність. Прикладом такої літературної анонімності можуть бути брати Капранови. Мало того, що їх загалом ніхто не розрізняє, так у кожного ще й по 10 ніків на літературних сайтах, і вони з усіма сперечаються. Особливо цікаво, коли всі ці 20 капранових починають один з одним спілкуватися та сваритися – і то без жодної шизофренії!

Про поезію і те, хто її купує

estherfink.com

Всі змирилися, що поезія – це справа некомерційна. Так, деякі видавці, як-от, Мар’яна Савка, мають певний сентимент до поезії, тому і видають її. У своєму видавництві «Електрокнига» я під кожен проект формую команду виконавців наново. З простої причини: це дешевше, ніж постійно тримати у себе чималий штат. До нас часто звертаються поети, які просять видати їхню книжку. Експериментально ми визначили, що для київського поета 200 примірників – більш-менш достатньо. В Рівному, скажімо, ця цифра може відрізнятися, поки не знаємо в який бік. Тому що кожного читає насамперед його «міська тусовка». Друзі завжди куплять нову книжку колеги, аби його чи її підтримати. А чи купить ще хтось – не факт. Поетична акжиторія доволі герметична.

Під час Майдану до мене прийшла Олеся Мамчич і запропонувала видати її збірку «Обкладинка». «Обкладинку» вдалося розпродати, і тоді авторка «передала естафету» Олені Максименко, а та – Світлані Богдан. Так я зрозумів, що поезія може бути принаймні не збитковою.

Піксельна автентика «Нарисів бурси»

Зараз цей кругообіг поетичних збірок призупинився, бо почалося АТО, й ми вирішили, що гроші важливіші в іншому місці. Сподіваюся, що із закінченням воєнних дій все відновиться. Коли я проаналізував, чому в нас ця серія взагалі вийшла, я зрозумів, що поети, принаймні київські – неймовірно згуртоване і дружнє середовище, де всі всіх знають і готові підтримати. А взнали одне одного і без книжок, поетам це легше, бо вони можуть просто читати вірші на десятках поетичних подій, що відбуваються у Києві повсякчас.  Принаймні, вже уявляють, хто є хто.

Про прозу

writingwithjanice.wordpress.com

Я вирішив зробити щось подібне і для прозаїків: відтворити атмосферу літературних читань, де відбуватимуться публічні обговорення. Механізм простий: кожен читає чужий текст, автор дивиться на реакцію слухачів і слухає критику анонімно. Потім ми (коли кажу «ми», маю на увазі «я», Антон Санченко, одноосібно по-диктаторськи) обираємо найкраще оповідання.

Першого ж нашого засідання новела «Революціонер» Марини Єщенко виявилася дуже непоганим твором, і його опублікувала «Газета по-українськи», ще й запропонувала Марині писати колонки. Тобто дуже несподівано вирішилася і проблема з першими публікаціями прозаїків.

Про те, як змусити видавців прочитати рукопис

 www.pedronercessian.com

З літературних часописів кризу пережили лише кілька: «Шо», «Кур’єр Кривбасу» , «Дніпро», тощо – тобто, у прозаїків не так вже й багато майданчиків. І наші засідання насамперед спонукають авторів писати активніше. Адже починаєш розуміти, що хтось тебе чує і готовий почати діалог. Якщо у поетів є потужна тусівка, де всі знають один одного і хто чого вартий, то прозаїкам такого мистецького кола бракує.

Коли у певного автора непоганих оповідань збирається на книжку, можна замовити рецензію знаному письменнику чи перекладачеві, наприклад, Михайлові Бриниху, Сергію Батурину, Олексію Нікітіну, Завену Баблояну тощо. Ми працюємо над розширенням списку рецензентів і одночасно над сайтом, який автоматизував би подібні послуги. Тобто рецензента можна було б обрати саме в тому жанрі, в якому написана книжка. Наразі Бриних найпопулярніший, хто ж не хоче дізнатися думку доктора Падлюччо.

Як не стати графоманом: 5 порад від Антона Санченка

Коштує це рівно стільки ж, скільки б цей автор отримав за рецензію у пресі. Якщо ж книжка рецензенту сподобається, він пише не критичну рецензію, а передмову до неї. Ймовірна перевага цієї процедури проста: можливо, видавці охочіше читатимуть рукопис, якщо передмову вже відомого письменника. Але насамперед це важливо самому молодому авторові.

Про «ЛітМайданчик»

www.thefrey.com

Коли я на власній шкурі відчув брак «сцени», з якої можна говорити, ми дуже вдало познайомилися з проектом «ЛітМайданчик», натхненником і засновником  якого стала Вікторія Михайлова. «ЛітМайданчик» – це платформа, що допомагає письменникам-початківцям налагодити контакти з видавництвами та іншими молодими письменниками. Зараз часто авторові, який написав першу книжку, видавці або взагалі не відповідають, або пишуть, що працюють з іншими жанрами.

Поговорити ж про текст йому ні з ким, навіть якщо видавництво береться його видати. Бо ж «рукописи не рецензуються і не повертаються». Цей принцип здається мені застарілим хоча б тому, що закачати файл з рукописом назад, туди де взяв, не можна і не треба.

Підсумки

Насправді у час нинішньої мобільної літературної ситуації, коли нові імена зринають, якщо не щодня, то «щофорума», отримати власну друковану книжку – не так вже й нереально, як може видатися. Треба лише талант і неймовірне бажання. І написати на адресу «ЛітМайданчика»: e-mail [email protected].