Інтерв’ю

Історія дівчинки, яка у свої неповні два роки побачила 12 країн Південної Америки, а в три – роздавала інтерв’ю для суспільно-політичних газет, – справді унікальна. А найближчим часом маленька Маґдаленка стане ще й героїнею однією із найконцептуальніших дитячих книжок останніх років – «Казки, які збирає маленька Маґдалена». Зараз упорядкуванням видання займається її мама – Діана Карпенко-Кантер, відома мандрівниця, засновниця мистецького хутора «Обирок», блогерка і учасниця ініціативи з «З табуретом до Океану». Вона й розповіла про концепцію книжки, яка росла разом із донькою, успіх Спільнокошту й про нові подорожі й пригоди.

– Скільки часу пройшло від першого задуму казок? 

– Маґдалені було два роки, коли ми вирушили в подорож, що тривала рік, американськими континентами через США, Мексику, Гватемалу, Гондурас, Нікарагуа, Панаму, Карибські о-ви, Колумбію, Еквадор, Перу, Болівію та Аргентину. Ідея «Казок…» виникла,  власне, перед цією мандрівкою і спершу планувався телепроект. Це був 2010-й, і ми цілий рік їхали і знімали короткометражні фільми з казкарями з 12 країн. Коли повернулися додому – розпочали шукати шляхи, як завершити проект. Через деякий час виникла ідея зробити із зібраного матеріалу книжку для дітей, а потім, може, й з телеверсією складеться.

– Як трансформувалась ідея книжки у часі й просторі?

– Спершу робота над нею здавалася не такою вже й складною. Пригоди вже всі сталися, казки були у мене на руках, деякі «епізоди» вже навіть були описані і надруковані у виданнях для батьків. Тож, була впевненість, що лишилося перекласти казки, зібрати докупи всі історії і – і вуаля, книжка готова. Але перечитавши першу версію рукопису, зрозуміла, що для дітей це зовсім не годиться. Одна справа – батьки, яким сам факт такої подорожі вже може бути цікавий як досвід.  А дітям, що Гондурас, що Аргентина – просто назви, які не викликають ніяких асоціацій. Тому цікаві люди, яких ми зустрічали перетворяться на чарівників. Оригінальні будинки – на печери, вантажні кораблі – на піратські тощо.

Тому в результаті від документальних пригод залишилися образи персонажів, настрій тих країн та пару цікавих фактів і знахідок. Все решта – політ фантазії американськими континентами.

– А чи не виникло ідеї зробити два проекти – казки для дітей і таку собі інструкцію-путівник для їхніх батьків? І розповсюджувати укупі?

– Для батьків я час від часу проводжу майстер-класи, де розповідаю всяку нудну інформацію, про те, як правильно організувати подорож з дитиною: документи, аптечки тощо. А про наш реальний досвід: як Маґдалена звикала до тропічних ласощів і клімату, вчила іспанську від дітей чи як призвичаювалася до автостопу, вже писано-переписано в блозі, журналі «ЖИЛА» та «Твой малыш».

– Скільки наразі казок уже готово?

– Для книжки відібрано й перекладено вже всі заплановані 12 казок. Більшість із них доводилося адаптувати, розписувати, а часом навіть дофантазовувати, щоб українським діткам було зрозуміло, про що йде мова. Так у казках різних племен: Майя, Кечуа, Куна Яла та інших, частим мотивом є виникнення чогось: кукурудзи, какао чи озера Атітлан, наприклад. У книжку також увійдуть авторські казки. Приміром, в Гондурасі співак Поляче – зірка місцевого шоу-бізнесу в казковій формі розповів  історію про те, як його «магічна» гітара допомогла йому знайти «принцесу»-дружину, зробила відомим на все «королівство»-країну і познайомила з «королем»-президентом.

Оскільки ми вирішили робити не збірник казок, а пригодницьку книжку, то хоча історії між собою зовсім не пов’язані, сюжет мандрівки Маґдалени їх об’єднує.

– У чому найбільша проблема, з якою ви зіткнулися під час підготовки книжки?

– Перша проблема була «відірватися» від документалістики і припинити обдумувати пережитий досвід із позиції мами. І це було найцікавіше – дозволити уяві перерости дорослу свідомість і поринути у вир уяви. Наприклад, мені дуже хотілося описати перше справжнє знайомство Маґдаленки з грішми. В Лос-Анджелесі ми багато часу проводили на Вінес Біч, де купа крамниць, кафешок і різних спокус. Окрім того, там практично цілий день виступають вуличні артисти: акробати, музиканти, танцівники і просто всякі диваки, що стрибають на скло і барабанять на відрах. Маґдаленка постійно просила купити їй морозиво і картоплю фрі. Я їй намагалася пояснити, що ми не можемо всі гроші витратити на смаколики, бо вони не ростуть на дереві чи городі, а заробляються. І як приклад, навела цих вуличних артистів. Що вони багато тренуються, розвивають свої таланти і коли демонструють їх, глядачі в захваті віддячують за побачені чудеса грішми. Тоді Маґда задумалася над тим, що вона вміє. І сказала, що теж так хоче і буде грати на губній гармоніці. Не важко уявити, як дитина «грає» на губній гармоніці, але її ідея спрацювала. І за пару хвилин «виступу» вона заробила коробочку з цукерками і свої перші 10 доларів,  які повноправно витратила на морозиво.

В книжку цей епізод може потрапити лише у вигляді «чарівного капелюха», який приносить все, що необхідно, коли зіграти на гармоніці. Хоча це ще не вирішено остаточно.

Друга складність – це величезне літературне полотно, яке має триматися купи. Раніше я не писала тексти більш, ніж на 10 тис. знаків, й тому мені дуже непросто дається сюжет на 12 епізодів.

– Як співпрацюєте з редактором?

– Редактор книжки – моя подруга Олександа Тимошенко, і на початку роботи за чашечкою чаю чи кави ми часто зустрічалися й обговорювали загальну концепцію, ідеї перетворення реальних подій у книжковий сюжет, відбирали пригоди і персонажів, які увійдуть в книжку. Наприклад, мені дуже хотілося чорношкірого джазмена з Нью-Йоркської підземки залишити в історії, але на нараді вирішили, що тоді чорношкірі Гаріфуна на Карибському узбережжі вже не будуть такі незвичайні.

Потім я писала й відправляла текст Саші. Вона його нещадно правила і відправляла мені. Зараз я втретє переставляю слова й речення. І ця версія тексту вже починає мені подобатися. Тепер треба разом сісти і перечитати. Маю надію, що це буде вже фінальна редакція.

– Чи вистачило грошей, зібраних за допомогою Спільнокошту?

– Про Спільнокошт мені розповів мій друг – Коля Степанець, який тоді працював із платформою Велика Ідея. Я поділилася з ним своїми сумнівами щодо того, чи варто продовжувати проект, якщо він нікому крім мене може виявитися нецікавим. Спільнокошт був в першу чергу перевіркою на «потрібність та актуальність». Планували зібрати 21 тис. грн. В результаті зібрали більше 27 тис. грн, купу цікавих додаткових пропозицій з розвитку проекту й, сподіваюся, майбутніх прихильників.

Грошей, що ми зібрали на Спільнокошті вистачило на переклад казок  (відібрали ми лише 12, але їх було близько сотні), віддячити художниці Владі Сошкіній, що створила перші ілюстрації до проекту та близько двох місяців повноцінної роботи з редактором.  Зараз формується фінальна версія рукопису. На це піде ще кілька місяців. Потім – остаточна редакція, створення ілюстрацій і, власне, видання. Видавати думаю у видавництві, але якому – поки не знаю. Є два хороші (на мою думку), які висловити потенційний інтерес до проекту. Але треба спершу, щоб прочитали рукопис.

– Чи є вже макет й ілюстрації? Є задум до ілюстрування книги?

– За моїм задумом, книжка має виглядати як щоденник маленької мандрівниці: із замальовками «автора», тобто Маґдалени, марками й листівками з країн, можливо, з фото.  Але видавці порадили не починати роботу ілюстраціями, поки не готовий остаточний текст. Тому далі проб справа поки не пішла.

– Чи не думали зробити серію казок, якщо матеріалу назбиралося таки багато?

– «Казки маленької Маґдалени» – це не так збірка легенд чи міфів народів світу, як історія пригод маленької  дівчинки, яка хотіла почути всі на світі казки.

Серію робити хочу, але це має бути не лише Америка, а й інші континенти. Спочатку хотілося  в Азію, потім Африку (туди історію перекидає один з персонажів книжки), тепер тягне в Австралію й Океанію. Але говорити про це поки зарано. Коли настане час, світ підкаже в який бік варто рушати. Нові мандри і нові пригоди ще попереду.

– А наразі у які подорожі плануєте? Де ще були після американського континенту?

– Після Америки Маґдаленка почала потроху мандрувати з татом, без мене. Вони їздили у Білорусь і Францію. Потроху почали освоювати Північну Африку.

– Чи Магдалена допомагає вам у творенні проекту? А інша донька?

– Я перечитую зараз Маґдалені фінальну версію і спостерігаю за її реакцією. Дуже тішить, коли слухає з цікавістю, а особливо сміється.Одразу видно, де нудний шматок або незрозумілий. Перепитую у неї часом, як би вона вчинила в тому чи іншому випадку і занотовую. Вже практично напам’ять знає перший розділ, з якого її мандрівка починається.

Молодша Патагонія допомагає поки хіба що своєю дитячою мовою, яку я намагаюся хоч частково відтворити.

Додам, що Маґдаленка страшенно любить, щоб їй читали вголос. Навіть, коли я читаю щось своє, «доросле», вона іноді просить  озвучити. З Маґдаленкою ми зараз читаємо паралельно «Алісу в країні див», «Старик Хоттабыч» та легенди про русалок. Паті любить коротенькі історії про дідуся і бабусю або про принцес.

– Тож, коли можна нарешті чекати на вихід книжки?

– Я вже кілька разів ставила собі дедлайни, але врешті зрозуміла, що книжка має визріти повністю. В першу чергу в моїй голові. Підозрюю і сподіваюся, що це літо буде плідним і восени вже можна буде почати роботу з ілюстраціями. Хотілося б, щоб на Різдво книжечка вже лежала на полицях книгарень.

– Ми теж).

Світлину з архіву Діани Карпенко-Кантер