Дайджест

У рамках спеціальної програми «Розкажи мені про мене» відбулася розмова між Оксаною Забужко й відомою польською письменницею Ольгою Токарчук . Співрозмовниці говорили про літературу в епоху глобального непорозуміння та про нову книгу пані Токарчук «Книги Якуба».

XXI століття несподівано накрило нас вибухом історичної діяльності, яку ми зовсім не очікували. «З нами такого не може бути. Як це так? Як це: у нас в центрі столиці вбивають людей?», – кричала Україна в грудні 2014 року. Рухаємось далі на захід. І тепер бачимо країну за країною, які в один голос кричать так само. Виявляється, що ніхто не захищений. І в цих умовах люди усвідомлюють, що письменник, котрий колись був занішований у своїй вежі зі слонової кості, якраз завжди говорив таке: те, що трапилося з кимось, може трапитися і з тобою. Усе – до ГУЛАГу включно. Тому історію треба проговорювати.

Про польський Київ

Кожного разу, коли польські письменники приїжджають до України – перед ними відчувається легка ніяковість за відсутність у нашому місті польського Києва.

«І я пам’ятаю те, що поляки були в Києві ХІХ-го століття та формували обличчя міста, яким, у своїй основі, ми бачимо його зараз. Мені завжди соромно, що моя альма-матер, оцей найчервоніший університет Шевченка, рідко згадується як Кременецький ліцей, перенесений разом із викладачами й студентами. Я фізично це відчуваю в просторі, як зяючі діри», – зазначила пані Забужко.

Київ ХІХ-го століття був велетенською мірою також і польським містом. Під час Першої світової війни у ньому налічувалось близько 40 тисяч біженців. І відомий польський письменник Яцек Денель, коли приїхав презентувати «Матінку Макрину», пішов шукати будинок свого прадіда на Великій Житомирській. І Він його знайшов. На відміну від росіян, поляки не наполягають, що Київ – їхнє місто. Тому повернення польського культурного внеску – є одним із наших основних завдань.

Ольга Токарчук живе у Вроцлаві – звідки так само свого часу, дуже своєрідно, різними гранями, виїжджали його мешканці впродовж віків – своєрідна модель нашого Криму. Простір, котрий був століттями обжитий якоюсь культурою, кидають його багаторічні мешканці.

Читайте також: Робота над портретом міста: розмова між Оксаною Забужко й Гайке Марією Йогенінґ

Вона вважає, що такі історії та місцини формуються, великою мірою, літературою. Але, з іншого боку, її творять політики: пишуть казки, які часом не мають нічого спільного з реальністю.
До прикладу, Болеслав Хоробрий – польський король, котрий їздив покоряти Київ. У польській версії цієї розповіді говорять про нього як про хороброго лицаря, трохи з пафосом. Українці ж применшують його роль та розповідають, як він із ганьбою втік з-під Мурівки. Ще складніша справа, якщо говорити про терени західної України. Тож якщо література має якесь завдання, то це протистояти маніпуляціям, творенням великого наративу зі сторони політики.

Про новий роман

Книжка Ольги Токарчук «Книги Якуба» зародилася із її опору проти дій певних політиків. Вона вважає, що з пам’яті усуваються певні поняття, і, таким чином, навіть змішуються культури. Уявіть собі, що в першій половині XVIII століття на цих теренах перемішування культур виник єврейський сектантський рух, що призвів до прийняття католицизму. Власне, 15 тисяч євреїв прийняли католицьке хрещення. І це призвело до того, що в кінці ХІХ століття в Польщі починає створюватися середній клас. Цікаво, що для поляків цей рух є мегавартісним та цінним, бо він створив систему польської духовності, який пізніше вважався сутністю поляків.

«Без цього єврейського духу в нас не було б Міцкевича!», – каже польська письменниця. Вона глибоко переконана, що наша дійсність – це просто постійний рух, стосунки, відносини між людьми. Дуже цікаво, що ми можемо в цій історії простежити механізми забування та вилущування деяких історичних пам’ятей і знищення колективної.
.

.
У книзі авторка хоче показати й усвідомити польський народ та його діру у своїй історії
.

.

Це відбувається тому, що велика частина нації не хоче показувати велику кількість речей, те, якою насправді була Польща в ХІХ столітті. Описується польська шляхта, кавалерія, що бореться. Їм апріорі притаманний героїзм, але ніхто не пам’ятає, що існували селяни, євреї. Тому проектування такого націоналістичного мислення є просто неприйнятним

Коли відома особа висловлює свою опозицію до такого дійства, а особливо, коли це стосується представників вітчизняної еліти – письменників, шанованих блогерів, часто відбуваються хейтерські атаки. Жертвою останніх неодноразово ставала Ольга Токарчук.

Читайте також: 10 зіркових гостей Книжкового Арсеналу-2017

Це все сталося тому, що вона абсолютно чітко артикулювала у своїй книзі три такі, абсолютно зрозумілі для кожного освіченого поляка, речі: по-перше, що Польща провадила колонізаторську політику в XVI столітті на західній Україні. Після цього її обізвали «бандерівською куркою». По-друге, те, що поляки не є чистими перед євреями. В результаті чого її назвали «жидівською попихачкою». І, по-третє, вона сказала, що кріпосницька система в Речі Посполитій була рабською, але за це письменницю також звинуватили.

Ці речі були шоком для неї та багатьох її читачів. Стало очевидно, що зараз не можна говорити про це відверто. Письменники мають тепер самоцензуруватися.

Але все це вилилося у позитивний досвід. Ольга Токарчук отримала багато листів підтримки та зрозуміла, що нам часто загрожує вербальне насилля від людей, які мають низький рівень знань, та високий рівень агресії.

Про інформаційну війну та історичний ресентимент

Оксана Забужко не погоджується, що це речі неорганізовані. Вона каже, що це не було інспіровано низькою інтелігенцією. Вона вважає, що існує певна технологія впровадження такого опору: «Інформаційна війна розпочинається тоді, коли приходять люди, які вміють спрямувати цей відсоток агресії в потрібному напрямку».

Авторка називає це технологією імперського ресентименту. Бо тільки імперії мають той вік, ту епоху, за якою їм хочеться тужити. Як не сумно, українці не мають того: «Ось чого «русскій мір» не може збити нас на цей ресентимент: вони говорять про СРСР, а українці кричать «Хай Бог милує!».

Точки ресентименту в біографії кожного народу різні. І ті, котрі не мають того «золотого віку», виявляють це за власну перевагу. Ми, українці, знаходимо себе більш захищеними проти таких масштабних маніпуляцій.

Читайте також: Сучасна польська література: найважливіші імена

Ольга Токарчук вважає, що таким процесам можна знайти контраргумент і їм запобігти. Фундаментальною платформою є мистецтво. А література – головний засіб комунікації. І, читаючи українську книгу, поляк на мить може стати українцем.

Ми бачимо велику кількість українців у Польщі, але стосунки між нами зовсім не такі, як можна спостерігати на політичних картинках. Наші культури настільки близькі, що це допоможе нам у взаємній інтеграції. Але ані дружба, ані кохання не можна збудувати на фальші. Тому треба говорити прямо про те, що сталося в минулому. Ми маємо торкатися усіх тих болісних моментів, що болять нам усім. Ми маємо скинути ярмо непорозуміння.

Не можна говорити про весь народ, адже за ці огріхи відповідальний хтось один. І саме тут, на думку Ольги Токарчук, приходить мистецтво та література.

Фото: Ната Коваль