Дайджест

У Чернівцях в Літературному целанівськом центрі відбулася публічна дискусія на тему “Анатомія літературного процесу”. Участь у ній взяли Олександр Бойченко, Інга Кейван, Христя Венгринюк, Максим Дупешко, Валерія Чорней і Андрій Тужиков. Модераторувала вечір Лілія Шутяк.

Письменники намагалися дати відповіді на питання: хто творить сучасну літературу в Чернівцях? як написати книгу і знайти видавця? чи зможуть Чернівці стати такими, як Івано-Франківськ? Також обговорювали російськомовну українську літературу та доцільність внесення робіт сучасних українських письменників у шкільну програму.

Про «станіславський феномен» та створення літературного середовища у Чернівцях

Олександр Бойченко

«Чомусь одні міста дають багато літератури, а інші – ні. Чому в якихось містах родяться рясно майбутні автори, – я не знаю. Але якщо собі уявити, що здібна молодь таки є, то далі починають працювати чинники, які легко вирахувати анатомічно. За приклад може слугувати «станіславський феномен». Нам нема сенсу говорити про те, як виглядає чернівецька література на тлі київської, бо до Києва приходять багато людей з різних міст і ясно, що їх там більше, ніж будь-де. Нам також важкувато порівнювати себе зі Львовом, проте з Івано-Франківським – цілком логічно. Ми помічаємо, що з кінця 80-их років там буйно процвітає література і живопис. І якщо б ми хотіли, щоб у нас було так само, над дечим прийшлося б свідомо попрацювати.

Чому там починають писати? Адже наявність здібностей і таланту ще не свідчить про те, що ти станеш письменником, музикантом чи художником. Я це бачу так… По-перше, Івано-Франківськ вже і тоді був, мабуть, найбільш україномовним містом України у відсотковому плані. Чернівці у цьому сенсі набагато мультикультурніші, й у нас в цей час були проблеми із насиченістю середовища. Ці процеси можна порівняти із ланцюговою ядерною реакцією, а для того, щоб вона почалася, потрібна критична маса, яка б затягувала за собою інших. У нас це середовище розріджене. Ми ніколи не були містом із насиченим україномовним культурним середовищем. У Франківську вже тоді було модно спілкуватися українською. Потрапляючи у це середовище, ти мав писати саме цією мовою, інакше тебе б не поважали. У Чернівцях тільки зараз це середовище стає густішим.

Читайте також: 7 літературних локацій Чернівців

Коли хтось пише і стає успішним, він провокує бажання писати в інших. З’являється багато графоманів. На 100 із них один хороший письменник таки буде. Але окрім цього, потрібні і якісь структурні елементи. У Івано-Франківську були місця, де це культурне середовище збиралося.

Вони говорили, обмінювалися ідеями. Потім, потенційній талановитій молоді потрібні майданчики, де друкуватися. У них був журнал «Четвер», де Іздрик давав слово молодим. Через цей журнал багато хто вийшов у літературу. Також у них вже тоді було видавництво «Лілея-НВ». У нас зараз Целанівський центр може бути тим середовищем для збору талантів, є видавництва. Бракує тільки журналу. Але його і не треба зараз у друкованому форматі. Натомість, можна створити сторінку, де молодь могла б писати. Це могло б посприяти зміцненню літпроцесу. Також відіграють роль постаті, які творили тут до нас. Meridian Czernowitz популяризує Чернівці у світі, несе образ Целана, нагадує, що тут була величезна культура. Лиш молодим авторам я би категорично не рекомендував про це думати, а навпаки, відштовхуватися від цього, забути про Целанів та Ауслендерів, бо вони вас задушать. В Івано-Франківську таких культурних традицій не було, не було із чим себе порівнювати, тому стрімко рвонула модерністська і постмодерністська література. Ми нашу культуру маємо знати, але це ніяк не має вплинути на творчість молоді. Не треба так писати, як вони колись, старатися їх повторити. Це те, що треба закреслити, бо завжди треба перевершувати своїх дідів та прадідів».

Інга Кейван

«Проблема чернівецького літературного середовища була у тому, що воно було менш богемним, ніж івано-франківське, і не таким розкутим. Справді, не було того магніту, який би тягнув за собою. Багато чого починалося, але воно швидко розсмоктувалося. Це саме я спостерігаю і зараз. У всіх запал і бажання щось робити, але воно не довготривале. На початку 2000-их роках я застала досить активний літературний процес. Це було моє покоління, з яким ми багато чого робили. Але знову ж таки, це середовище розсмокталося. Видавався альманах «Більше світла», була чудова спроба альманаху «Теракт», в якого був шикарний зміст. Був чудовий конкурс імені Вадима Коваля, ідея була Миколи Антофійчука. Цей конкурс міг зібрати поетичні Чернівці.

Справді, туди подавалися різні поети з різних куточків України. І цей конкурс таки відкрив чимало цікавих імен. Особливістю конкурсу було те, що призом були вже видані книжки. Такого ніхто не повторив. Спроба організуватися і систематизуватися була, але це теж розсмокталося. Тобто, літературне середовище у нас якесь було, але воно не було згуртованим. Тепер я спостерігаю, що прийшлося якесь зовсім нове покоління, яке створить обличчя Чернівців. Було би добре, якби у Чернівцях створили якийсь осередок типу чернівецького літературного клубу. Він би міг об’єднати людей різних поглядів і поколінь. Але я боюся, що ця ідея знову розсмокчеться».

Христина Венгринюк

«Я думала про створення літературного середовища. Для мене дуже активним у Чернівцях був 2003, 2009 та 2010 роки. Тоді Сашко Бойченко привозив авторів. Бувши студенткою я вивчала біографії відомих письменників і помітила, що майже всі вони були з Івано-Франківська. Мене обурює, що молоді чернівецькі автори не тримаються класичного постмодернізму, а йдуть до старших поколінь, вступають у спілки тощо…

Письменник нікому нічого не винен. Коли я чую «наїзди» на Андруховича «Чорт, ти нічого не пишеш. Де твої наступні романи?» – мене це злить. Так само мене питають, чому пройшов вже третій рік, а я нічого не пишу. По-перше, ніхто не знає, чи пише автор на даний момент. Книги готуються, але бувши видавцем я знаю, що таке підготувати книгу і як багато є рукописів, які чекають своєї черги. Наприклад, моя книга у «Видавництві Старого Лева» лежить вже два роки. ЇЇ підтвердили, та черга до неї прийде тільки у вересні. Наступна моя книга, написана вже досить давно, та не видається, бо чекає на ілюстратора. Дуже довгі процеси відбуваються, тому я зовсім по-іншому почала на це все дивитися.

Читайте також: Святослав Померанцев: Meridian Czernowitz – сьогоднішнє і, сподіваюся, майбутнє Чернівців

Відмовляти авторам важко, кажу це як видавець, та це потрібно робити. Бо поки ми видаватимемо «щось», бо це наш друг, родич, товариш, буде дуже багато зайвого в літературі. Важко, коли на електронну скриньку приходять повідомлення типу «Якщо ви не видасте мій рукопис, я помру від депресії», або ж «я покінчу життя самогубством». Такі штуки є, але треба вміти від них відсторонюватися. Видавці зараз не дуже хочуть видавати щось сильно артове. Це не тому, що вони не йдуть в ногу з часом. Або ми робимо те, що хоче наш читач, або ми просто змушені будемо не робити нічого. Коли видавець виходить до того рівня, що може дозволити собі видавати мистецтво заради мистецтва – це дуже круто. Але до цього рівня треба дорости».

Письменники-дебютанти про те, як «вийшли» на видавця

Валерія Чорней, «Яблуко у тайстрі», «Видавництво Старого Лева»

«Моя історія трохи неформатна. Моя книга була повністю готова у 2011 році, і багато років лежала у шухляді. Колись я побачила очі Мар’яни Савки, придивилася до її життєвих цінностей і написала їй, що хочу з нею поспілкуватися. Пояснила, що це буде формат інтерв’ю, та публікуватися воно ніде не буде. Вона назначила мені зустріч і буквально через три дні ми з нею зустрілися у Львові. Вона сказала, що має 30 хвилин, та насправді ми проговорили майже 6 годин. Я розповіла, що пишу, зачитала уривки, і мене попросили залишити рукопис. Вже через два дні мені запропонували контракт. Попросили почекати рік, щоб видати роман до Форуму видавців. Відомо, що це видавництво не приймає рукописи вже два роки, та є два варіанти, як потрапити до них. Перший варіант – спілкування «face to face». Ви приходите у видавництво, знайомитеся, і ви можете зацікавити собою під час спілкування і переконати видавця, що ваш рукопис варто надрукувати. Або ж можна зробити собі ім’я в Інтернеті, як це зробив Богдан Лонгвиненко. У цьому випадку видавництво саме до вас звертається. Якщо ваш рукопис прийняли – не набридайте видавцю дзвінками й листами. Є безліч дуже відомих авторів, які чекають на вихід своєї книжки роками, бо це дійсно тривалий і складний процес».

Максим Дупешко, «Історія, варта цілого яблуневого саду», «Видавництво XXI»

«У мене також сталося цікава історія. Кілька місяців роман у мене вже був у шухляді. Я ніяк не міг зібратися його комусь надіслати. Не було часу, боявся критики, бо якби мені відмовили, мені було б дуже прикро. Я вже чекав того моменту, коли я напишу щось таке, від чого б не відмовилися видавці. Звернувся до чернівецького видавця, хоча завжди думав, що друкуватимуся в іншому місті. Я вважав, що так легше, адже в рідних Чернівцях розкрутитися легше, а «чуже» видавництво тільки б розширило коло моєї аудиторії. Я відчував, що все має бути добре, бо тема мого роману дуже близька до того, що пише «Видавництво XXI». Ми спрацювалися, мій роман взяли. Тому раджу не боятися і запропонувати видавцям свій рукопис. Комусь ви точно будете «до душі».

Андрій Тужиков, «Ще одна цегла в стіні», «Чорні вівці»

«Моя перша книжка «Ще одна цегла в стіні» була написана досить давно, коли я сам був тінейджером. Видавець прочитав і сказав, що підліткам би це було цікаво.

Я співпрацював із класним ілюстратором, яка намалювали мені скетчі. Після видання книги у мене був маленький тур. Я тоді жив у краучів, їхав по блаблакару. Словом, кайфував від такої роботи, як тільки міг».

Читайте також: Ерік Целан: Я приїхав в Україну, щоб підтримати шанувальників поезії мого батька

Про що писати, щоб бути популярним

Максим Дупешко: «У нас є така проблема: половина сучасних письменників пишуть як Ліна Костенко, інша – як Сергій Жадан. То треба намагатися писати трішки інакше, і не копіювати того письменника, якого ти читав, а знаходити автора у собі».

Христина Венгринюк: «Я знаю, що популярний автор, не зажди хороший автор. І навпаки, дуже маргінальний автор може бути дуже класним письменником. Популярність – поняття суперечливе. Пишіть від душі й ви будете популярним серед своїх читачів».

Інга Кейван: «Щоб бути популярним автором треба не боятися бути собою. При цьому всьому помічати, що відбувається у світі, відчувати і добре знати літературу».

Валерія Чорней: «Секрет в єдиному – дуже багато спілкуватися з людьми. Треба намагатися проживати свій день максимально круто. Бо якщо у вашій книжці нема живої історії та літературної фантазії – в неї не повірять».