Література на літо

Ми, звісно, цього тижня читаємо менше, ніж зазвичай. Бо Форум видавців – це не час для читання, а полювання за новими книжками, знайомство з авторами і безліч вражень. Та вас без постійної рубрики залишити не можемо. 

Галина Листвак

Юстейн Ґордер. Донька директора цирку / пер. з норв. Н. Іваничук. – Львів : Літопис, 2016. – 212 с.

«Найсвіжіше» українське видання Юстейна Ґордера, яке вийшло в чудовому перекладі Наталі Іваничук, я дочитувала в останні літні дні. У повітрі пахло цукровою ватою, вітер доносив віддалений скрип каруселі в парку розваг і торсав стіни циркового шатра, а на тонкій линві, на межі реальності й фантазії, балансувала маленька акробатка.

Ґордер – мастак у написанні творів-складанок, з містифікаціями, історіями, вбудованими одна в одну, вигаданими світами, які то нашаровуються, то несподівано вивертаються навиворіт. І цей роман – не виняток.

Головного героя, якого прозвали Павуком, змалку більше цікавив уявний світ, історії, які відбувалися в нього в уяві. А що цих історій Павук міг придумати вдосталь, нудьгувати йому не доводилося. З часом він став заробляти собі на життя сюжетами, які вигадував для авторів іменитих і маловідомих, не дуже талановитих чи з браком уяви – кожному залежно від можливостей.

«Я ж не продавав гашишу чи іншої наркоти, навіть не дешеві сигарети чи контрабандний спирт – лише фантазію, безневинну фантазію. Але вона була ключем до чогось такого складного, як постмодерна ідентичність»

Так він стає фахівцем у видавничому бізнесі, «законодавцем моди», вловлює (а частіше – сам створює) літературні тренди. І через це читати вдвічі цікавіше, бо, по-перше, художніх творів, які б хоч трохи описували «видавничу кухню» зсередини, не так багато, а по-друге, закрадається думка – а ну ж щось або хтось на зразок «фабрики ідей» справді міг би існувати і постачати авторів новими сюжетами?

Павук грається з дійсністю, маніпулює людьми навколо, як вигаданими персонажами, іноді й сам сумнівається: а може, вони і є вигаданими? Так він розповідає не один цікавий сюжет – з тих, якими ділиться з навколишніми або виставляє на продаж. Це також загравання самого Ґордера з читачем, автор ніби каже: «Я міг би написати з добрий десяток романів за кожною з цих історій, але вирішив розказати їх тут. У мене є ще…»

Однак будь-яку комбінацію можна розгадати, будь-яка гра раніше чи пізніше має закінчитися. І хоч Павук сам це розуміє, для нього стає несподіванкою, коли дбайливо виплетена його стараннями павутина думок-ідей-фантазій перетворюється на зашморг. Автор залишає Павука на роздоріжжі, перед складним вибором без вибору, завислого над прірвою на тоненькій нитці…

Оксана Хмельовська

Валерія Бурлакова. Життя P.S. – К.: Темпора, 2016. – 94 с.

Я чекала на «Життя P.S.» – найбільше тому, що книжка мала б допомогти Лєрі, колезі по «Українському тижню», а потім бійцеві на передовій, прожити ще раз смерть нареченого і почати з неї, бо «смерть – не завжди кінець». Не знаю, чи допомогла вона їй, сподіваюся, так. Але вона напевне допомагає всім жінкам чи чоловікам, які втратили на війні близьких, просто вербалізувати свій біль, не закриватися і – хоч це повсякчас заперечує авторка – продовжувати жити. Це голос усіх наречених, які не дочекалися на «довго і щасливо» і, можливо, не вміють так написати, як це добре вміє Лєра.

«Коли я вирядив їх і зачинив за собою двері, і погасив світло, виявилося, що все воно ні до чого. То було однаково, що прощатися із статуєю», описує смерть коханої жінки Ернест Хемінгвей. «Прощай, зброє».

Це той незручний момент, коли ти усвідомлюєш, що один із твоїх улюблених письменників направду не відчував того, про що писав»

Книжка допомагає всім, хто в комфортній гражданці, розуміти, що стоїть за новинами про «Сьогодні один – 200-тий, один – 300-тий». Розуміти, що на війні хоч і інша реальність, але люди такі ж: хтось краде зброю, щоб підзаробити, хтось домагається дівчини і б’є її, отримавши відмову, хтось бухає, хтось не виступає на чергування. Інший, навпаки, бере на себе ініціативу, ризикує, страхує, ділиться банкою тушонки чи просто говорить про життя. Книжка допомагає тим, хто «потягує капучіно у київських кав’ярнях», розуміти ціну свого спокою, і разом із тим ніколи не бути спокійним.

І саме тому, що вона документальна, по живих слідах, книжка допоможе усім, хто її читатиме вже після війни.

Інна Левченко

Артур Гейлі. Вечірні новини [eлектронний ресурс]

Коли я завантажила книжку «Вечірні новини», була цілком впевнена, що це буде такий собі підручник про американську систему телебачення, але виявилося, що це один із бестселерів виробничого роману американського письменника Артура Гейлі.

Артур Гейлі – канадський письменник, але ще у 1969 році переїхав на Багами, аби уникнути завеликих податків. «Вечірні новини» він писав вже у 67 років, але всі його книги цікаві тим, що Гейлі дуже старанно працював над темою: для «Вечірніх новин» письменник збирав інформацію про війну у перуанських джунглях, а для іншого роману «Готель» прочитав 27 книжок про цей вид бізнесу.

«Телевізійні новини – це робота для сильних чоловіків та красивих жінок»

У «Вечірніх новинах» ідеться про роботу американського телеканалу Сі-бі-ей та про викрадення сім’ї одного з працівників. Професійна етика, журналістські розслідування та терористичні організації Південної Америки – Гейлі може зацікавити.

Віка Мельничук

Патті Сміт. Просто діти. – Bloomsbury, 2012. – 306 с.

Спочатку автобіографічний роман Патті Сміт бути цікавим не обіцяв. І так зрозуміло, як складеться доля оповідачки, ікони панк-року 70-х років, чим закінчиться їхній роман із Робертом Меплторпом, американським фотографом у жанрі ню, і як перерветься їхня дружба з Еді Седжвік, музою Енді Воргола. Проте Патті Сміт вдається описувати найбуденніші речі таким чином, що навіть про життя у злиднях хочеться читати ще і ще. Сміт описує кожну деталь, кожен промінь сонця в кімнаті і кожен олівець, яким пише вірші, що потім були накладені на музику, яка створила переворот в Америці 70-х.

Цікаво й те, що про захоплення Сміт музикою не йшлося в навіть ? книги. Ми бачимо страждання талановитої людини, яка має інших талановитих й успішних друзів, проте поки що не знайшла свого місця. Виявляється, що доля часто вирішується простим збігом обставин та знайомств. Через усю книжку Сміт розповідає про свої відкриті відносини з Робертом Меплторпом, про те, як вони заохочували одне одного до роботи, про те, як змінювалися.

Інколи правильна для тебе людина – зовсім не та, про яку ти думаєш. Хоча разом вони й створили міцний творчий союз, завдяки якому ми маємо можливість насолоджуватися творчістю цих обидвох неабияких особистостей.

«Ми йшли до фонтану, до епіцентру подій, коли літня пара зупинилися й у відкриту роздивлялася нас. Роберт насолоджувався увагою і ніжно стиснув мою руку. – Ох, зроби фото, – сказала жінка приголомшеному чоловіку, – я гадаю, вони митці. – Ох, облиш, – знизав він плечима. – Вони просто діти»

Що читала редакція Читомо на початку вересня, а що на початку липня. 

І звісно, у червні ми теж читали.

Так-так, і 23 – 28 травня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в квітні.

Чільне зображення ebookfriendly.com