Література на літо

Читомо продовжує ділитися враженнями від прочитаного. Цього разу в нашій імпровізованій добірці  – огляд біблії дауншифтерів від Девіда Коуплента, роман про американські 20-ті від Френсіса Скотта Фіцджеральда, небанального тексту про війну від Ентоні Дорра й вірші від молодої української поетки Вікторії Дикобраз. 

Анастасія Івашина

Дуґлас Коупленд. Покоління Х / переклад Гєника Бєлякова. – К.: Комубук, 2016. – 272 с.

Досі не знаю, яку літеру латинського алфавіту приміряти на своє покоління – Y чи Z, але знаю точно, що одкровення представника покоління Х мені без перебільшення «зайшли». Хоча мені завжди було цікаво дізнаватися, як та чи та ґенерація намагається окреслити унікальність своєї втраченості. Назагал, у панорамі, яку представляє Коупленд: япі, колишні гіпі, які тепер стали япі, споживацтво й розчарування ним, оказіоналізми за назвами брендів і нещодавно набутими звичками, офісний планктон, дауншитинґ, потужні північноамериканські мегаполіси з високооплачуваними роботами, каліфорнійська пустеля з непрестижними мак-роботами, Різдво у батьківському домі, куди вже навряд з’їдуться всі-всі діти, й насамкінець спонтанний переїзд до Мексики. Виходить громіздко, але я інакше не вмію, Коупленд же вміє дуже й дуже легко (присягаюся).

«Наші організми, пригноблені смородом ксероксів і коректорів, запахом високоякісного паперу і нескінченними стресами від безглуздої роботи, яку ми виконували без жодного бажання, не отримуючи навіть найменшого схвалення, припинили працювати. Нас примушували плутати шопінг із творчістю, вживати барбітурати і вважати, що для того, аби добре провести суботній вечір»

Водночас для себе центральними моментами роману, певно, виокремлю формулювання «генетична лотерея», переможцям якого поталанило просто народитися у вдалий час, побутова манія контролювати все й уся в житті і, відповідно, страх цей контроль втратити. Ще зачепила розвага головних героїв-дауншифтерів, які перебралися в пустелю, й, збираючись у вільний час, вигадували історії. От ті історії чи не найбільш worth частина книжки. А ще глосарій, кілька улюблених прикладів із якого нижче:

КАФЕШНИЙ МІНІМАЛІЗМ: Сповідування філософії мінімалізму на словах без дійсного застосування жодної з його засад на практиці.

ЗМІНА КОЛІЇ: Полишити одну роботу заради іншої, менш оплачуваної, однак із можливістю знову вчитися.

УСПІХОФОБІЯ: Страх людини перед тим, що, досягнувши успіху, вона занедбає свої особисті потреби і  вже не прагнутиме того, чого хотіла в дитинстві.

Юлія Клебан

Френсіс Скотт Фіцджеральд. Ніч лагідна / переклад М. Пінчевського. – К.: Велмайт, 2014. – 448 с.

Знаючи Фіцджеральда як кумира американської молоді 20-х років та автора всесвітньо відомого «джазового» роману, я була приємно здивована тим, наскільки ліричною та аристократичною могла бути його проза. «Ніч лагідна» – прекрасне меланхолійне чтиво для довгих осінніх вечорів. Роман можна поділити на дві рівні частини: історію голівудської зірки Розмарі Гойт та сповідь лікаря-психіатра Діка Дайвера. І якщо Розмарі нам розповідатиме про безнадійність її покоління, про марнославство та лицемірство американських багатіїв, то Дік стане прототипом самого Фіцжеральда і розповість про дружину з шизофренією, самозакохані амбітні плани та їхній швидкий і повний крах.

«Багато людей схильні перебільшувати ставлення інших до себе – їм чомусь здається, що вони у кожного викликають складну гаму симпатій і антипатій»

Зізнаюсь чесно, довгі психологічні романи – явно не моє. І до «Ночі» я спочатку ставилася скептично. Але це один із небагатьох романів, який ти не просто читаєш, а в якому ти пливеш. Пливеш у морі прихованих символів та алюзій. Стиль написання разюче відрізняється від лаконічності «Великого Гетсбі»: мереживні метафори, закручені порівняння та довгі монологи героїв, сповнені трагізму та непокірної надії. Роман підкорив мене своєю вишуканістю та тендітністю.

Іра Батуревич

Ентоні Дорр. Все те незриме світло / переклад О. Гординчук. – Харків: КСД, 2015. – 352 с.

«О ні, я не хочу більше читати про війну, це вже занадто, я не витримаю», – відклала книжку моя супутниця. А я взяла, тому що в назві все ж було Світло (ну, і ще тому, що всі високоповажні для мене люди її чомусь водночас стали читати). І враження дуже світлі.

По-перше, небанальний сюжет: малий німецький сирота Вернер, який має хист до технічних наук, слухає французькі дитячі науково-популярні радіопередачі про неймовірний світ довкола. Вернер сам полагодив радіо, його талант не могли не помітити, і він іде на службу радійником у німецьку армію. Можливо, лише для того, щоб одного дня дізнатися, чий голос він чув у дитинстві та врятувати сліпу дівчинку Марі-Лор.

По-друге – стрімкий текст, розбитий на короткі розділи і підрозділи. По-третє, ритмічність сюжетних ліній, що лише раз сходяться майже по дотичній, і лише на мить. Я не знаю, як Дорру вдалося не оминути трагічності Другої світової, але й не концентруватися на ній, а справді залишити після тексту Світло.

«Розплющте очі – і побачте якомога більше, перш ніж вони заплющаться навіки»

Ната Коваль

Вікторія Дикобраз. Семантика наших прикрас. ? Тернопіль: Крок, 2015. ? 96 с.

Рідко коли буває, що, беручи збірку до рук, хочеться спершу надивитися. Дивитися й видивлятися з якого слова випала літера «П» і повисла на всю сторінку, запрошуючи пройти під своїм дверним прорізом до знайомого тобі світу; у яке словосполучення перетікає зміїста літера «S»; куди стирчать бетменські вуха літери «М»; які нездоланні перепони на шляху виставляє літера «Т». А потім торкатися – вугільно-чорних віршів, віршів, наче цитрини і віршів у сірих осінніх пальтах. І байдуже, що прочитати текст на деяких сторінках майже нереально та ще й при освітленні й хитавиці у вагоні метро, та це аж ніяк не заважає вжитися у тіло вірша, стати птахом, мертвою собакою чи мужнім молодим учителем літератури.

Ти просто провалюєшся, мов крізь кригу, не дослухаєшся до голосу станцій, тримаєшся за текст, як за поручень, зігріваючи його своїм теплом, прокручуєш у голові треки знайомих гуртів. Та інколи у вірш прориваються звуки інших, чутих тобою пісень. Наприклад, у поезії «Понад вдих» є рядок «Так і любов їхня…», що звучить, майже як кінець куплету у Королівських зайців із пісні, а насправді ? вірша Ґійома Аполлінера, «Під мостом Мірабо». Або «менше з тим коли до стіни / залишиться / півкроку вперед а до дотику й / менше ? / піввідиху з двох легень» у «Віч-на-віч» ? самі чуєте, яка тут мелодія. С.Б. і Б.Г., і О. І. теж чути ? їхніх впливів, подекуди маніпуляцій, а більше ? власного голосу, щемкого, жіночого, що виспіваний і поставлений у студіях звукозапису порожніх нічних автотрас.

Вступи, або коментарі до віршів схожі на записи в Twitter і наче заспіви до пісень. Їх можна читати після кожної строфи, вони можуть бути і окремим віршем. Вони ? як затримка дихання від Рівного до Здолбунова.

ЧАЮВАННЯ УДВОХ НАДВЕЧІР
Падаючи в сплячку, головне ? не
переламати в польоті стежки. Ними
ще ходити, як-не-як.
 
Бачиш, як ми псуємось, мов биті груші.
 
Немовбито вітер так щось неспокійно
шепоче у шию,
цілує у щоки й не чує, що він… колючий
(вітер не голиться з вересня і аж до квітня).
 
Він любить, як руки сверблять від його
турботи
(віддайте йому належне, він-бо самотній).
Не наша червона шкіра для нього в докір,
а наші ще теплі тіла… і порожні груди.
Наші серцеві садки і зотлілі крони,
де в пряному вогнищі має спочинок кров.
Колись в нас по трубках точилися соки,
а зараз ?
каравани й пісок.

Що читала редакція Читомо минулого тижня, а що на початку липня. 

І звісно, у червні ми теж читали.

Так-так, і 23 – 28 травня без читання не обійшлося.

Зрештою, як і в квітні.

Чільне зображення now.tufts.edu