Читомо > Новини > Забужко: У 90-ті все було наживо, читалося і запалювало, як вогонь солому

Новини

Забужко: У 90-ті все було наживо, читалося і запалювало, як вогонь солому

26.08.2015 0 Автор:

Програма PinchukArtCentre «Межі поколінь: 1985-2004» добігає кінця. 25-го серпня відбулася передостання лекція циклу – «Українська література доби Незалежності та європейський контекст», яку прочитала відома українська письменниця Оксана Забужко. Про роль читача, «невтрачене покоління» письменників і «кровних родичів» у літературі –  у нашому конспекті лекції. 

Про «погляд зсередини»

DSC_0279

Про літературу доби незалежності говорити складно. Насамперед тому, що вже сказано забагато дурниць, однак підсумкових досліджень так і не виникло, окрім «Післячорнобильської бібліотеки» Тамари Гундорової і «Mapping Postcommunist Cultures: Russia and Ukraine in the Context of Globalization» Віталія Чернецького.

Останню працю, до речі, досі не перекладено українською мовою. Складно говорити й тому, що погляд зсередини літературного процесу – це окремий, особливий ракурс.

У 2006-му Антон Санченко написав грайливо-блогерський текст «6 камінців у ставок сучукрліту», де у позірно несерйозній формі запропонував окрему парадигму осмислення української літературної ситуації. Такий погляд сучасному письменникові близький. Принаймні ближчий за численні фахові філологічні підсумки, де за допомогою позиченого інструментарію розіпхано «по шухлядах» різні «ізми». І сьогодні ми говоритимемо про літературний процес без «ізмів».

Про 80-ті: цензуровані книжки Малковича і перший мітинг

Існує дивний стереотип, ніби у середині 80-х почалося тотальне «звільнення» української літератури.

Доведеться розчарувати оптимістів: 1985-го в Україні був лише глухий «совок», література проходила крізь жахливі цензурні чистки. Наприклад, Іван Малкович жалівся, що у нього у книзі всіх «Христосів» замінили на «Портосів», «хрести» – на «мости», «ангеликів» – на «метеликів», уявіть! Всі питали, як у книжці не викреслили вигук «Боже мій!», а я сама досі цього не розумію.

Микола Рябчук: Сплеску вісімдесятників передував прихований літпроцес

Справжнє послаблення цензури відбулося вже після Чорнобиля, коли дозволили перший мітинг. З 1987-го до 1990-го був «золотий вік» письменства: вже не працювала совкова цензура, а годували ще за радянськими стандартами. Дивна ситуація: клітки вже не було, а золото ще лишилося.

Про «письменницькі обіди» у Кремлі

Zabugko3

Вже після незалежності у 2004 році російських письменник Андрєй Бітов зводив мене на письменницький обід у Кремлі. І раптом там, між тостами «За найкращу у світі музику – російську!» і «За найбільших у світів письменників – російських!», я відчула дивне дежавю: це я вже бачила.

Та лукуллівська зажерливість тоді мене шокувала, однак я зрозуміла: не існує ніякої ліберальної російської культури, вона давно померла. Державні обіди унеможливлюють будь-яку резистентність.

Про зміну поколінь

DSC_0260

Крок покоління, за Ортегою-і-Гассетом, дорівнює тридцяти рокам. Перші п’ятнадцять покоління намагається себе ствердити, це час революцій та інновацій, коли виникають нові смисли та образи.

Другі п’ятнадцять років покоління існує як істеблішмент. Від Чорнобиля 1987 і до війни 2016 років було наше покоління. Але про цю війну писатимемо не ми, а молоде покоління – Артем Чередник, наприклад. Це буде нова література, сподіваюся, невтраченого покоління із своєю цінністю та естетикою.

Про «десятників»

DSC_0250

Молоді письменники, на щастя, вже не будуть черговими «десятниками». Мені завжди не подобався поділ письменників на «десяткові покоління». Це нагадує якісь п’ятирічки за три роки, та й вимовляти складно.

Нещодавно мені подзвонили і запросили на вечір 80-ків. Питаю, хто буде, мені відповідають, що Білоцерківець. Але ж вона дебютувала у 75-му! Як можна втискати письменника у десятиріччя?!

Про 90-ті: україномовні еротичні журнали і шалений літературний процес

Zabugko4

Нам пощастило «бунтувати» у 90-ті, коли Росія ще не контролювала наш медіапростір. Ось чому тоді існували жіночі україномовні глянцеві журнали, як-от «Єва», де постійно проводили конкурси оповідань. Там, у «Єві», виросла Світлана Пиркало. Був у нас і свій україномовний еротичний журнал – «Лель», де друкувалися ми всі. І мали, до речі, непогані гонорари.

Жахливо, скільки цікавих журналів і видань загубилося, і про це тепер можна дізнатися лише з опублікованих листувань, наприклад, мого з Юрієм Шевельовим. «Арка», «Art Line», «Авжеж!», «Фунікулер», «Слово», «Література плюс» – ці назви сьогодні забуті, але вони були нашою сценою. Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Ніла Зборовська, Сергій Квіт – все це учасники динамічного, пістрявого, шаленого літературного процесу.

90-ті: час малих дій, контрабанди і прориву літературної греблі

Крім того, 90-ті нам запам’яталися блискавичним соціальним хаосом: розвалювалися, наче під час війни, всі структури й інституції, серед яких я виросла. Цим вибухом мене викинуло у вільний простір, як у море. Саме там, у вільному просторі, з’явилися мої «Польові дослідження». Я досі пам’ятаю, як їх схарактеризував один продавець на книжковому базарі: «Це – дуже цікава книжка. Про секс, любов і політику», – досі ніхто не сказав краще.

У 90-ті все було наживо, все було можливим, все читалося й обговорювалося, гуртувало аудиторію і запалювало, наче вогонь солому.

Про роль читача

DSC_0378

У нас дуже мало робіт із соціології літератури, зокрема соціології читання. Але ж читач впливає на формування літератури дуже потужно. Соломія Павличко завжди казала: «Є замовлення – є література, нема замовлення – нема літератури», – і вона мала рацію.

Література непомітно формується і структурується завдяки соціальній інфраструктурі – завдяки читанню.

Лише один приклад: коли в Україні сконала друкована преса, зник жанр оповідання, бо їх вже ніхто не читає.

Про український роман

DSC_0275

Українського роману як явища не існує. Є французький, німецький, російський, а українського – нема. Чому? Тому що роман – це дитя громадянського суспільства. Герой має проходити крізь соціальну структуру спільноти, а йому нема, крізь що проходити.

Ось чому окремо є історичний роман Куліша, окремо – роман про сучасність, однак роман як явище так і не виник. «A terrible waste of energy» – так прокоментував нашу культурну ситуацію один англомовний критик.

Про вихід літератури з гетто і Подерв’янського-Колумба

DSC_0277

У 90-ті після тривалого діалогу української літератури з центром вперше після 20-х років перед нами постала проблема виходу з гетто. Це було революційне завдання: створити національну літературу, тобто, те письменство, що задовольняє культурні потреби самостійної нації. Не так складно існувати у підпіллі, як бути окремими і незалежними. Таке надскладне завдання і визначило зміст всього, що з’являлося. Для того, аби себе ствердити, література мала піти вшир – жанрово і мовно.

Тамара Гундорова: Постчорнобильський карнавал

привів до розпаду мови й дійсності

Коли я кажу про «мову», маю на увазі не лише російську чи українську, а й можливість писати мовою вулиці, сленгом, суржиком та арго. Потрібно було нарешті зробити українську мову живою і читомою, а не «олесь-гончарною»!

Подерв’янський – це наш Колумб, він відкрив Америку, але досі цього не розуміє. Цей «спонтанний художник», на щастя, помилився континентами і так здійснив революцію.

Про діаспору

Zabugko1

Окрема дяка за літературний процес – нашій діаспорі. Всі молоді прозаїки сучасності вийшли зі «Смолоскипу» завдяки закордонним грошам. Якби не ці кошти, кожен міг би сказати, ніби у нас не було тяглого літературного процесу. Саме завдяки підтримці діаспори відбулося три грандіозні «розширення» в українській літературі: мовного ареалу, соціології персонажів і жанрового спектру.

Про письменницьку «групу крові»

DSC_0344

У Юрія Шевельова є прекрасне есе «Від Коцюбинського до Росселліні» – про дивну схожість однієї новели українського письменника і фільму італійського режисера. Мистецькі сюжети насправді розлиті у повітрі, ось чому у далеких територіально літературах виникають схожі романи і поеми.

Ми, письменники, відчуваємо «свою групу крові» – споріднених нам митців. Моїм «кровним братом» є боснійський і хорватський письменник Міленко Єрґович, у чийому романі «Срда співає в сутінках, на Трійцю» я прочитую саму себе.

«Must read» від Оксани Забужко про «зону мовчання і змін»

Нам часто видається, ніби лише для нашої історії характерна «зона мовчання» – тобто, замовчування певного досвіду, часто трагічного. Однак схожі ситуації були і в інших народів, про що можна дізнатися насамперед з книжок. Мішель Уельбек «Елементарні частинки», Софі Оксанен «Очищення», моє листування з Юрієм Шевельовим «Вибране листування на тлі доби» – ось необхідний для кожного мінімум.

Підсумки

Згадаймо новелу Михайла Коцюбинського «На камені» про молоду закохану татарську пару. Це не просто оповідь про любов, це – геніальне передчуття розвитку історії, переходу від осілої до номадичної цивілізації, у якій ми тепер існуємо. Справжнє мистецтво – завжди про майбутнє, воно випереджає реальність, прогнозує, ловить «з повітря» невиразні передчуття. Такими є хороші твори і 80-х, і 90-х, і сьогодення.

 Світлини надані PinchukArtCentre
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe