Читомо > Новини > Покарати не можна читати: сумнозвісні погляди і вчинки письменників ХХ століття

Новини

Покарати не можна читати: сумнозвісні погляди і вчинки письменників ХХ століття

27.03.2017 0 Автор:

-Попри Бартову концепцію смерті автора, авторитет письменника і зразковість його біографії досі багато важать для читачів. Можна простежити ряд випадків зміни свого ставлення до певних книжок або відмови від читання через виявлення їхніх політичних поглядів: симпатизування фашистським лідерам, співпрацю з тоталітарними режимами, антисемітизм тощо. Так, наприклад, підтримка Гітлера переростає у демонічний вчинок, який накладає на письменника тавро поганої людини, яку нікому не варто читати. Ми не схильні думати, що політичні промахи письменників ХХ століття – результат вияву зла. У цих вчинків є свої причини, і спробуємо розібратись із ними, розглянувши біографії кількох відомих «зрадників».

 

Кнут Гамсун: любов і зрада у Норвегії

230367119

sputnik-georgia.com

Нобелівський лауреат 1920-го року Кнут Гамсун відомий нам не тільки своїми літературними працями, а й некрологом на смерть Гітлера, в якому є слова: «Гітлер був воїном, воїном за людство і проповідником Євангелія справедливості для всіх народів. Він був реформатором найвищого порядку, і його історична доля була діяти у час незрівнянної жорстокості, яка врешті-решт підкосили його». Титул «проповідника Євангелія справедливості» звучить для нас, людей достатньо проінформованих про Голокост та інші злочини нацистів, як велике блюзнірство або ж як слова людини, несповна розуму. У другому ми дійсно можемо запідозрити Гамсуна, адже по війні він, перебуваючи під арештом, був пацієнтом психіатричної клініки. Проте ця версія із розладнаним душевним здоров’ям не така однозначна: за словами самого Гамсуна з книжки спогадів «На заросих стежках» (1949), душевнохворим він не був, ба, навпаки, саме після психіатричної клініки його здоров’я і душевні сили постраждали якнайбільше.

Коли розпочалася Друга світова і Норвегію було окуповано, Гамсун мав трохи за 80 років, страждав на глухоту і мало виходив з дому, тож події у світі доходили до письменника лише з газет. Гамсун прихильно поставився до партії Квіслінга (голови Норвегії за німецької окупації) і вторгнення німців. Свою прихильніть він пояснює таким чином: «Нам якось туманно було обіцяно, що Норвегія займе визначне і достойне місце у великогерманському світовому товаристі, яке перебуває в процесі становлення. У цю обіцянку всі повірили – хто більше, хто менше, але повірили всі». Тож, перебуваючи осторонь політичних подій, сидячи вдома і сподіваючись на майбутню велич Норвегії, Гамсун став писати статті, в яких підтримував німецьку окупацію і не радив молоді їй опиратися. Письменник не вважав, що робить щось погане: «За цих обставин мені лишалося тільки перебувати в межах своїх двох газет – «Афтенпостен» і «Фріт фол», а в цих двох газетах не засуджували того, що я писав. Навпаки. І в тому, що я сидів і писав, не було нічого поганого. Я не писав ніякої крамоли. Все було правильно, і я писав правильні речі». На суді, що відбуся по закінченні війни, Гамсун повторив, що досі вважає потенційну велич Норвегії в межах країн Європи хорошою ідєю.

Що ж стосується безпосередньо Гітлера, Гамсун поставився до нього як до видатної людини, проте ознак ідеалізації Гітлера ми не бачимо. Письменник згадує, як до нього приходили люди, чиї родичі були засуджені до смертної кари нацистським режимом, і як він намагався повпливати на Гітлера, пишучи йому телеграми, хоча це не давало результатів. Про злочини нацизму, очевидно, Гамсун мало або й зовсім не знав про них ані під час війни, ані по її завершенні: за його словами, під час арешту йому не давали доступу до преси.

Що стосується слів у некролозі, певно варто дивитись на них не так емоційно і більш дистанційовано. Зрештою, Гітлер і Німеччина були в очах Гамсуна можливістю для Норвегії. Тож навряд буде великою помилкою інтерпретувати смуток за смертю Гітлера як втрачену можливість для його країни.

.

red_line

.

Луї-Фердінан Селін: у пошуку ворогів

l-f-_cc3a9line_b_meurisse_1932

anthonycolle.wordpress.com

Окрім романів «Подорож на край ночі» і «Смерть у кредит», Селін відомий своїми антисемітськими висловлюваннями, наявними зокрема в низці памфлетів, написаних у 1930-ті роки («Дрібниці для погрому», «Школа трупів», «Встрягли в халепу»), а також своїм прихильним ставленням до Гітлера.

Щоб розібратись, що не так було в Селіна з євреями, і чому він так активно нападав на них у переддень Другої світової, повернемось трохи назад, до Першої світової війни, в якій Селін брав участь, а також до його роману «Подорожі на край ночі», який відображає цей досвід. У романі ми цілком очікувано прочитуємо критику війни, повторення якої письменник, очевидно, дуже не хотів.

За романом війна – це «пекельне безглуздя», яке варто будь-якою ціною уникати: «Є чимало способів зіткнутися зі своїм смертним вироком. Ох, який же я йолоп, тієї миті я, мабуть, усе віддав, аби опинитися не на фронті, а у вязниці! Чому я, скажімо, був такий сліпий і нічого ніде не вкрав, коли красти було ще легко, чому нічого не скоїв, коли мав ще доволі часу? Я ні про що не думав! З вязниці виходять живими, а з війни – ні».

А тепер перейдемо до антисемітських памфлетів Селіна кінця 30-их років (які, до речі, досі заборонені до друку, хоча це не перешкоджає колообігу піратських копій текстів у мережі). Ці памфлети – швидка реакція на політичну дійсність, на новини з газет, чутки і острахи. Якщо проглянути «Школу трупів» (1938) і відкинути наявні там теорії всесвітніх єврейських і масонських змов, залишається страх перед війною як явищем і ненависть до тих, хто на думку Селіна нав’язує йому ще одне «пекельне безглуздя».

«Я вважаю, що нашими справжніми ворогами є євреї і масони. Це не наша війна, це війна євреїв і масонів. Це злочин змушувати нас носити зброю проти людей нашої раси, яким нічого від нас не потрібно, і це лише на догоду шахраям із гетто. Яке це падіння до крайньої межі ницості», – писав Селін. А тому він, за власними словами, почувався другом Гітлера і всіх німців. Додати до цього вкорінений образ єврея як людини багатої й ласої до наживи, і виходить, що війна ведеться задля того, щоб багатий єврей міг не відмовляти собі ні в чого. А це виводило Селіна із себе.

У його текстах прочитується ненависть до людей, які звикли ні в чому собі не відмовляти, жорстка критика капіталізму, буржуазії й ненависть до привілейованого класу. Так наприклад у памфлеті «Mea culpa» (1936), написаному після відвідин Радянського Союзу, Селін нападає на новоутворену державу і багато його нападок спрямовані на те, «як швидко там отямились гроші», на те, що насправді новий лад – це дещо переінакшений старий: «Вся Росія живе на одну десяту нормального бюджета – за винятком Поліції, Пропаганди, Армії… Все це – знову та ж несправедливість, яка повернулася під новим імям, значно жахливіша, ніж попередня, ще більш анонімна, вдосконалена, непідступна, оточена тьмою товаришів «у штатському», винятковими майстрами насилля».

Після війни Селін, як і Гамсун, був арештований і провів якийсь час у в’язниці в Данії. Тим часом у Франції його засудили до смертної кари, але у 50-ті роки вирок було скасовано, тож по війні письменник мав змогу написати низку творів, в яких описує свої поневіряння під час Другої світової («Із замку в замок», «Північ», «Рігодон»). І якщо ми хочемо краще зрозуміти мотиви вчинків і різких висловлювань Селіна, нам варто спробувати уважно прочитати ці тексти.

Читайте також: Час молитися і час убивати: одна надважлива біографія

.

red_line

.

Габріеле д’Аннунціо: самопроголошений диктатор республіки Фіуме

xDAnnunzio-soldato.jpg.pagespeed.ic.4QRuJY14me

historyanswers.co.uk

Прихильність до Муссоліні – не такий великий гріх, як прихильність до Гітлера, але сьогодні вона стає приводом таврувати італійського письменника Габріеля д’Аннунціо як фашиста. І хоч д’Аннунціо дійсно тісно сілкувався з Муссоліні, та їхні політичні погляди були не ідентичними.

Ідеали д’Аннунціо – естетські й декадентські. Скажімо, у його романі «Насолода» можна відчитати ностальгію за колишньою італійською величчю: «У сірому потоці сучасної демократії, яка так жалюгідно поглинула багато прекрасних і рідкісних речей, потроху зникає і цей особливий клас родовитої італійської знаті, у чиєму середовищі з покоління в покоління підтримувалась відома родинна традиція вишуканої культури, витонченості й мистецтва».

І бажання зробити Італію знову великою письменник висловлював не лише в книжках, а й на трибуні, оскільки у 1987 році він був обраний кандидатом у парламент, де наполягав на тому, що тільки привілейовані кола мають керувати розвитком держави.

Щоправда, свій державний ідеал д’Аннунціо трапилось втілити не на батьківщині: він опинився на чолі військового захоплення міста Рієка, де утворив республіку Фіуме, оголосивши себе її диктатором. Уклад цієї республіки став втіленням фантазій письменника і більше нагадує нам епізод із декаденського роману, ніж реальне життя. Фіуме – це оргіастичність, паради квітів, мода на нудизм, культ музики, піратство, праця, що не має витісняти радощів життя, безперервний карнавал і панування богемної атмосфери – видно Платон мав рацію, коли «виганяв» поетів зі своєї держави. Цей дивовижний державний експеримент протривав 15 місяців і закінчився поверненням д’Аннунціо додому.

Попри те, що Італія не підтримувала інтервенцію письменника, по прибутті на батьківщину його не ув’язнили і не стратили. Після цього епізоду можна називати д’Аннунціо гедоністом, мрійником і декадентом, але не зовсім логічно називати його фашистом. Так, Муссоліні перебував під впливом д’Аннунціо, зокрема він запозичив у нього римський салют (який ми сьогодні знаємо як нацистське вітання) та інші ритуали, що стали фашистськими. Але різниця між Муссоліні й д’Аннунціо, як і різниця між фашистською Італією та республікою Фіуме, – колосальна.

Читайте також: Нестерпна складність буття: література після війни

.

red_line.

Юрій Косач: справа не у зраді

Kosach

cheline.com.ua

Українському письменнику Юрію Косачу не пощастило двічі. З одного боку, тавро родича Лесі Українки заважає поглянути на нього як на самодостатнього і цікавого прозаїка, а з іншого – стоїть його репутація неетичної і безпринципної людини, про яку Юрій Шевельов вігукувався з неприязню: «Треба було не одного року і не одного його неетичного вчинку, щоб геть пізніше, вже в Америці, я переконався, що порядна людина з Косачем справ мати не може».

Приводів засуджувати Юрія Косача насправді можна нарахувати багато: перебування в лавах КПЗУ, робота для нацистського уряду у відділі пропаганди, співпраця з агентами спецслужб СРСР створюють йому репутацію зрадника. Але не це було причиною нелюбові еміграції до письменника.

Богдан Бойчук відгукувався про Косача як про людину без сталих принципів: «Ще у Львові Косач кидався від націоналістів (співпрацював із «Віснком» Донцова), до радянофілів, до півпраці з гітлерівським міністерством пропаганди, до гетьманців, і т.д., і так до безконечності. На нього нападали за те, що він міняв погляди, мов рукавички, але ці закиди були недоречні. Косач не міняв поглядів, бо ніколи сталих поглядів не мав. Він співпрацював із кожним, хто його трохи хвалив, хто публікував його твори і давав гоші».

Юрій Шевельов пояснює це перебіжництво ворогами, які повсюди ввижались Косачу, а за свідчення Григорія Костюка сам Косач висловлював байдужість до всіх угрупувань і їхніх принципів: «У цій бездумній метушні я лише опинився на трохи вищій сходинці – я маю краще мешкання, мені дають платню, я маю можливість думати й писати, а все інше мене не обходить».

Оскільки справа не у зраді, варто згадати неполітичні гріхи Косача: крадіжки, авантюри, некоректні висловлювання і вчинки. Саме це зробило письменника в очах української еміграції небажаною особою. Те, що сам Косач був неприємний багатьом представникам інтелігенції призвело до того, що його не хотіли читати, друкувати чи якось відгукуватись про його твори. Особисте ставлення до Косача як до поганої людини й призвело до того, що сьогодні ми так небагато знаємо про його творчість і маємо наново відкривати для себе цього письменника.

Читайте також: «Володарка Понтиди» Юрія Косача. Роман без історії

.

red_line

 .

Віктор Петров-Домонтович: блискучий кадр для шпигунства

fullsize

uamodna.com

Віктор Петров, шостий із п’ятірного грона неокласиків, більше відомий нам під псевдонімом В. Домонтович, автор романів «Доктор Серафікус», «Дівчина з ведмедиком» та багатьох інших художніх і наукових праць, здобув звання зрадника через свою шпигунську роботу. І те, що добре виглядало б в романтизованому шпигунському фільмі, погано доповнює образ письменника ХХ століття, для якого моральний авторитет і ореол мученика часто стають важливішими за творчий доробок.

Перше пояснення згоди Віктора Петрова на співпрацю з радянським режимом – це фізичне виживання, яке, зважаючи на долю розстріляного відродження, є вагомим аргументом. Іншим боком цієї співпраці стала можливість творчої й наукової роботи та публікації своєї робіт.

Богдан Бойчук відгукувався про цю можливість так: «Між еміграційною спільнотою Домонтович пробув точно так довго, поки не опублікував тих праць і творів (включно із оскаржуючи-антирадянською працею про неокласиків), яких ніколи не зміг би опублікувати в Радянському Союзі, а тоді преспокійно повернувся в Україну, єдине місце, де міг продовжувати наукову карєру. Йому, напевно, легко було переконати радянських чиновників, що він мусив усе те публікувати, щоб завовати довіру в еміграційних колах».

Загалом, на основі відомих нам свідчень про життя й шпигунську діяльність Петрова можна було б зняти фільм чи написати цікавий роман. Одного разу в окупованому Києві Петров врятував від знищення караїмський народ, приналжений до семітської групи, навівши сильні аргументи про їхнє неєврейське походження, а по війні нібито розповів, що мав таємне завдання ліквідувати Гітлера. Він загадково зникав у Мюнхені («одного дня 1949 року Домонтович вийшов із своєї квартири і зник, злишивши на столику неописані матеріали. Невдовзі рознеслася чутка, що його схопили бандерівці й убили в підвалах Міттенвальдського табору ДіПі»), щоб потім раптово виникнути в Інституті археології в Москві. Додати сюди різноманіття псевдонімів Віктора Петрова, його письменницьку й таку різноманітну наукову роботу (якої цілком вистачило б на кількох фахівців різних галузей), і можна припустити, що він був блискучим кадром для шпигунської роботи.

Насправді дивно засуджувати Петрова, не маючи точних даних про те, що конкретно він зробив. Що ж стосується питання моралі й поглядів письменника, то можемо згадати, що творення модерної культури незалежно від політичних обставин – це основний принцип роботи неокласиків. А у дотриманні цього принципу Петров був послідовною людиною, зробивши для української науки й культури те найкраще, що він міг.

Читайте також: Як 105 письменників, художників і філологів сповідались і брехали про себе

Чільне зображення bijoyraveendran.in

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe