Читомо > Новини > Бриних: Секта Падлючча ніколи не перетнеться з макрокосмом Сердючки

Новини

Бриних: Секта Падлючча ніколи не перетнеться з макрокосмом Сердючки

24.06.2013 0 Автор:

У Києві в книгарні видавців презентували хрестоматію «Шидеври світової літератури». Михайло Бриних aka доктор Падлюччо, автор хрестоматії, розповів про те, що спонукало його написати цю книжку, як це відбувалося і на що його прихильникам чекати далі. Погортати уривки з шидевральної хрестоматії можна за лінком, а ми подаємо конспект події.

 brynyh

Література, про яку йдеться в «Шидеврах»

Безперечно, це ті книжки, які не просто мені особисто дуже подобаються.  Я переконаний, що незнання цих книжок не звільняє людей від якогось кармічного обов’язку залишатися людьми і врешті-решт їх прочитати

Я повторюю часто свою благородну ідею, яка полягає в тому, що мотивацією до цієї книжки було не тільки, власне, написання, а, певне, якесь заохочення читача до ознайомлення з оригінальними творами світової літератури, про які тут ідеться.

Також розумію, що все це утопічні речі і ніхто, навіть той, хто із зацікавленням прочитає цю хрестоматію, не кинеться перечитувати «Мобі Діка» або Вільяма Фолкнера, на жаль, але я все-таки відчуваю певний моральний обов’язок закликати це зробити.

Чим більше читаєш цих обов’язкових для кожної людини творів, тим більше розумієш, наскільки необов’язкова є взагалі сучасна література. Наскільки необов’язковою є і ця книжка. Тому з’являється бажання якомога більше говорити про людей, які віджили, відстраждали, відписали, але за фатальними збігами обставин у розвитку людської культури десь там на узбіччі собі й лишились. І бєдного Вільяма Фолкнера як за життя поступово розкуповували двохтисячний тираж протягом 9 років, так і зараз його успіхи ще гірші на книжковому ринку.

Знецінення таких фундаментальних речей і текстів, на яких повиростало все, що ми маємо тут на полицях, воно, звісно, муляє.

brynyh2

Навіщо світу література?

Література насправді нам усім зіпсувала життя, бо ми полюбили хороші тексти більше, ніж хороше життя. І відповідно цілі генерації, цілі покоління людей, які сприймали світ крізь призму хорошої літератури, так і не навчилися жити в тому розумінні цього слова, яке ми повсюдно зусрічаємо на всіх вертикалях нашого теперешнього буття. У нас є багато людей, які вміють прекрасно житии, не читаючи книжок і хто його знає, яке життя краще.

Тут судити не мені, але це той вибір, який кожен робить для себе. Cам я цей вибір зробив, тому для мене, звісно, життя значною мірою пов’язане з тими текстами, які мною прочитані були і будуть прочитані далі, це такий уже якийсь сплав.

Можу місяцями не читати ніяких нових творів, не стежити  за тими текстами, які пишуться в сучасній українській літературі, але я  абсолютно не здатен втримуватись від перечитування. І це просто доходить до маразму, коли замість того,  аби займатись якоюсь суспільно корисною справою, витрачається час на перечитування одних і тих самих книжок. Я думаю, психіатрія має відповідь на цю проблему і дає якісь поради, як це подолати.

 

Про мову

«Суржик» у цьому випадку відіграє дуже благородну таку фільтраційну роль, він відсікає зразу певну аудиторію, яка реагує на будь-яке поруганіє літературної сучасної мови, не задумуючись при тому, що нормативна літературна мова — це штука дуже молода і дуже відносна.

Та у нас взагалі люди ніколи не задумуються про мову. Мало кому відомо, якою була українська мова 100-200-300 років тому. У мене є великі сумніви, що люди уявляють собі безмежні пластичні можливості мови і її здатність до видозмін. Норма трапляється випадково і витворюється випадково. Зрештою, так сталося, що у нас шляхом якогось колективного договору утворилась ця мова Котляревського, полтавський діалект, а могло все скластися інакше.

Для мене всі ці мовні ігри, дослідження мовних можливостей є окремою творчою задачею і окремою сферою інтересів.

brynyh4

Про читачів

«Суржик», ця мова, якою написані «Шидеври…», не допустить книгу до якогось ширшого прочитання і парафія Вєрки Сердючки може бути спокійна: маленька секта д-ра Падлючча ніколи не перетнеться з цим макрокосмом. Тут все-таки масштаб герметичніший, менший, і мені  якось спокійніше це усвідомлювати.

Ця хрестоматія не має шансів потрапити до школярів і чинити над ними глум, у кращому випадку кілька вчителів її перечитають. Книжка не орієнтована на масового читача.

Вона має свою аудиторію, так само як і взагалі загальна естетика і стилістика доктора Падлючча. Бо якщо людина на старті сприймає естетику і стилістику, то далі вже виникає більш-менш позитивне сприйняття і корисне для душі і богоспасенне прочитання цих творів. Очевидно, що для того, щоб це прочитати з більшим задоволенням, треба мати якийсь освітній рівень, мені так здається. Просто тоді –  цікавіше.

 

Про роботу над книгою і музику

Насправді не перечитував цю книжку після того, як написав. У мене немає такої звички. Я часто повторюю, що книжка закінчується, коли вона написана і тоді вона перестає автора цікавити. У мене голова зараз забита другим томом, який я пишу– «Хрестоматія шидеврів вкраїнської літератури», яка, дасть Бог, до Форуму видавців з’явиться.

Для цього тому і далі для українського, кожен текст перечитую знову, бо кожне прочитання воно завжди є оригінальним. Кожного разу це абсолютно різні тексти, абсолютно різне сприйняття. Книжка змінюється через кожні 5-10 років. Можна говорити, що змінюється людина, яка читає, але мені якось простіше і приємніше вважати, що змінюється книжка.

У цілому я сприймаю слово винятково музично, для мене важливе звучання. Для мене текст має свої звук, мелодику і ритм.

Більше того, я звик писати тільки під музику, це для  мене і звукоізоляція, і певний резонанс із текстом, для мене це важливо. Отут я міг би по кожному тексту сказати, під яку музику він написаний.

Є якісь такі очевидні речі, наприклад, коли про Фауста писав, то переслуховував оперу Ваґнера «Лоенгрін», Набоков — це для мене було щось таке як дарк кабаре,  «The Tiger Lillies», дуже артистична музика.

Фолкнер для мене дуже чітко асоціюється із Томом Вейтсом: на рівні цих рваних речень, рваного стилю, де є ніби оці рустикальні блюзові корені, але з іншого боку —це джазові, академічні гармонії, авангардні. Дуже складна структура, дуже неоднорідно все побудовано. «Собор» Олеся Гончара — це прекрасний джазовий колектив Медескі.

Я весь час шукаю музику, яка підходить до того чи іншого автора.

brynyh3

Про мертвих авторів

Автор шидевра має бути мертвий. Поки він живий, він нелегітимний автор шидевра.

Є маса дуже класних письменників, чиї романи напевно увійдуть в золотий фонд, але вони, холєра, живі. І відповідно вони ще можуть теоретично написати щось краще,  і цей шанс ніби не треба ігнорувати, закривати лічноє дєло, ставити крапку і говорити про нього як про текст, який відбувся.

Кожен автор — це є текст сам по собі, і тому ті тексти, які ще не завершені, не розгляда, у принципі. Ми говорили про те, чи брати твори Умберто Еко, наприклад, для «Шидеврів…», але я для себе чітко визначив цю межу — між тим що може вважатись шедевром, а що ні.

Мені дуже хотілося взяти твір Гюнтера Грасса.  Я переконаний, що «Бляшаний барабан» — це один із дуже важливих романів для другої половини ХХ століття, але ще клигає старічок, що ж зробиш. І таких людей, твори яких хотілося б проголосити шедеврами, доволі багато, але технічно поки що я залишаю цю можливість десь на потім. Поки автор живий, від нього можна чекати будь-чого.

Дуже часто бувають випадки, коли на старості письменник починає раптом переписувати свої ранні тексти, які вже ніби відбулися в культурі. Я може скажу цинічну річ, але якби, наприклад, Ґьоте прожив трошки менше, то «Фауст» був би трошки кращим. Тому тільки коли тексти залишені у спокої, про них можна говорити.

brynyh5

 

ЗАПИТАННЯ ЧИТАЧІВ

Чи визначений вже зміст тому про українську літературу? Чи буде в українському томі несподівано вибрані твори, як наприклад, в «Шидеврах світової літератури» був обраний роман «Гравець» Достоєвського замість більш відомих «Злочин і покарання», «Братів Карамазових»?

Да, буде такий прикол з Панасом Мирним. Я взяв його повість, яка мало де з’являється, про неї мало хто знає. Я не люблю наперед розказувати, що там буде і як воно буде, але це не «Воли…» і не «Повія», тобто це не ті твори, з якими асоціюється насамперед Панас Мирний.

Якщо говорити про зміст другого тому, то він ще не сформований. Можу назвати кілька авторів, які вже написані, або в процесі – це Олесь Гончар, Феофан Прокопович, Іван Семенович Нечуй-Левицький, Микола Хвильовий, Іван Котляревський, Микола Гоголь і Панас Мирний.

 

А сучукрліт викликає спокусу написати про неї?

Спокуси не викликає, але можна. Якщо про сучасну літературу, то хотілося би в суто сатиричному ключі. Бо все-таки перший і, ще більшою мірою другий том, написані зі страшенним пієтетом до текстів.

Я справді захоплююсь творами української літератури (які увійдуть до другої книжки). Навіть якщо це якийсь там соцреалізм гнаний зараз усіма ким попало, я читаю радянських соцреалістів з великою радістю, бо вони все ж таки вміли писати і знали мову – це ті дві прості речі, які сьогодні в принципі стали необов’язкові. А якщо би робити хрестоматію сучасної літератури, то це була би така доволі злобна сатира. Але може раптом і до цього дійде колись.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ  інтерв’ю з Михайлом Бринихом  «Iноді хочеться простого, душевного і якісного погрому».

Світлини Бориса  Шавлова

 

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe