Читомо > Видане > Дух свавілля: Війна Вітольда Ґомбровича проти кліше. Частина 2

Видане

Дух свавілля: Війна Вітольда Ґомбровича проти кліше. Частина 2

25.11.2017 0 Автор:

Читомо продовжує серію публікацій перекладного проекту видавництва «Вавилонська бібліотека» – це переклади літературної критики, рецензій, аналітики та інтерв’ю з письменниками за виданнями The New York Times, The New Yorker, Paris Review, The Independent та інших. Мета проекту: ввести українських читачів у контекст творчості автора та звернути увагу на найкращі зразки американської та європейської літературної критики.

Переклади виконували студенти профільних факультетів під наглядом викладачів та професійні перекладачі на громадських засадах.

Цього разу читаємо другу частину статті Рута Франкліна про польського письменника Вітольда Ґомбровича.

Читайте також першу частину публікації

Його повстання першочергово стосувалось того, що він називав «формою». Він надав цьому слову багато значень, але, по суті, він використовував його, щоб позначити умовність у всіх її видах – стійкі методи, унормовані відносини і, щонайшкідливіше, упередження про художній жанр або стиль. «Щосекунди я бачив одного зі своїх «товаришів», який плекав віру в себе, у ідеологічні та естетичні положення, у надії, що, зрештою, він стане справжнім письменником.

Такий підхід неминуче завершується серією гримас, пірамідою показухи і оргією нереальності», – пише він у щоденнику. Натомість він мав намір створити новий вид літератури – сприяння незрілості та недосконалості як засіб проти фальші – та вести такий спосіб життя, який він вважав правильним. Як він пізніше висловився: «Я – гуморист, клоун, канатоходець, провокатор, мої роботи ходять на голові, щоб вам сподобатися, я – цирк, ліризм, поезія, терор, боротьба, розвага та гра – чого ще ви хочете?»

Читайте також: «Порнографія» Ґомбровича: виростити у гріхопадінні свого Бога

Його перша основна спроба втілити це була повість «Фердидурке» (1937) –  фантазія, яка виникла з його болісних шкільних років: студенти, які залякали його, вчителі, які белькотали кліше, і безкінечний бій з фальшю. Повість складається з серії епізодів-галюцинацій, які сповненні веселощами та насильством. 30-річний головний герой, Юзьо Ковальський, є автором недооціненої книги оповідань (яка має таку ж назву, як і перша книга Ґомбровича).
.

Vitold-Gombrovich-2.
Одного разу у нього на порозі з’явився професор і божевільний чарівник на ім’я Пімко і перетворив його на підлітка.  Скрізь, куди Юзьо йде, від шкільного двору до садиби, він оточений химерними, іноді смішними актами садизму. Юзьо відтепер постійно «має справу з pupa» – свого роду стенографія для образи фізичного або сексуального. (Pupa – польське жаргонне слово, що означає «сідниці», яке Данута Боргардт, перекладач англійського видання, винахідливо залишає незмінним, надаючи перекладу трохи дивацтва самого оригіналу.)

Найкумедніші моменти в «Фердидурке» – ті, у яких Ґомбрович висміює літературну сцену, дражнячи «тіточок культури», що славляться впливом на літературу, і шкільних вчителів, які повторюють нісенітницю, що «величною поезією потрібно захоплюватись, тому що вона велична, і тому, що це – поезія, ось чому ми захоплюємося нею». Коли Пімко вперше навідується до квартири Юзьо, він надокучає молодому авторові, змушуючи його сидіти, поки сам читає рукопис, над яким працював:
.

«Гаразд, гаразд, гаразд, сказав [Пімко], щебет, щебет, трохи писк». Він протер одне око, коли це говорив, … і, продовжуючи сидіти, почав читати. Він сидів просто на своїй мудрості. Я погано себе почував, коли спостерігав за його читанням. Мій світ зруйнувався і швидко перезавантажився за правилами звичайного професора. Я не міг напасти на нього, бо сидів, а я сидів, бо сидів він.…

Я не знав, що робити чи як поводитись, я вертівся в своєму кріслі, хитав ногою, озирався на стіни і гриз нігті, поки він продовжував сидіти, спокійно і виважено; простір навколо професора повністю сповнювався його читанням. Це тривало нестерпно довго… Я стогнав: «Заради Бога, тільки не наукові матеріали. Ви мене цим убиваєте!»   

.
Все ж іронія тут вказує на парадоксальність покірності та звичаю. Постійно боротися проти «форми» означає добре знати її; захищати себе від критиків означає визнати, незважаючи на все, що вони мають що сказати.  У відкритому листі Бруно Шульцові, який публікувався у польському літературному журналі у той час, коли він писав «Фердидурке», Ґомбрович кинув йому виклик – на дванадцять років старшому і більш шанованому в літературному осередку – відповідати анонімному читачеві, який назвав творчість Шульца потворною.
.

trans-atlantic_0

.
Та Шульц не потрапив на гачок; він вказав на одержимість Ґомбровича кодексами цінностей та кинув йому виклик стати «убивцею драконів» для усталених звичаїв. Це було випробування, яке Ґомбрович так і не зміг повністю подолати. Навіть в Арґентині, при всіх його розповідях про ізоляцію, він не міг полишити своєї одержимості чужою думкою, яка тривала у нього все життя.

Найвідоміший уривок зі «Щоденника» Ґомбровича той, який міститься тепер на його початку:
.

Понеділок

Я.

Вівторок

Я.

Середа

Я.

Четвер

Я.

.
Але не ці слова зустрічали читача на сторінках квітневого номеру журналу «Kultura», 1953. Ґомбрович додав їх пізніше, коли всі уривки було зібрано у повноцінну книгу. Хоча його проект був орієнтований на пошуки, але письменник ще не був готовий повністю пірнути туди самому. Пізніше він став сміливіший, його творчість стала більш особистою, а форма і структура записів зазнали експериментів. Проте перші читачі щоденника бачили в ньому ще щось полемічне.

У ранні роки Ґомбрович писав статті, одну за іншою, про літературну еліту. Він виступав проти делікатності видавництв, що перебувають у еміґрації (серед них і те, в якому він публікувався), які, за його словами, скидаються йому «на лікарню, де пацієнтів годують лиш юшкою, уже трохи перетравленою». Він хвилювався, що література «перебуває в небезпеці: вона може залишитись сирим яйцем замість того, щоб стати звареним, хоча це і є її призначенням».

Більше ніж будь-що його дратувало, коли поляки порівнювали свою творчість із західноєвропейською літературою та мистецтвом: «Не намагайтеся стати польським Матіссом, ви не породите Брака своїми вадами». Це стало провідною темою щоденника: пошуки Ґомбровичем порятунку польської культури від її прихильників.
.

порнографія-2

.
Звісно, якщо закордонна преса була занадто м’якою з письменниками, то ситуація в комуністичній Польщі була значно гірша. Ґомбрович з впевненістю використовував свою позицію, щоб кинути гранати в комуністичне правління. Ціла країна стала в’язнем марксизму, «як побитий птах, якого зачинили в клітці», а інтелектуальний клімат залишався в слабкому, майже шоковому стані, писав він у 1956 році. Комунізм, на його думку, був крайнім проявом тиранії «форми», оскільки вимагав від своїх прихильників, щоб ті повністю корилися владі інших. У середині 80-х рр., коли щоденник врешті вийшов друком у Польщі, більша частина цього коментаря була вилучена.

line

Листи читачів могли місяцями не надходити до Ґомбровича, але це не стримувало його, щоб не відповісти їм у своєму щоденнику.

line

Одного разу Чеслав Мілош, який був, певною мірою, представником польських літераторів у вигнанні, засудив Ґомбровича за твердження, що Другої світової війни не існувало: «Ви їдьте разом зі своєю відразою в юну, провінційну Польщу, якою вона була до 1939 року». Ґомбрович відповів, що він був занадто далеко від тогочасної Польщі, щоб про неї писати: «Я давно вже для себе вирішив, що писатиму тільки про власну реальність». До того ж, він був абсолютно не вражений реакцією польських авторів на жахіття війни: «Пруст знайшов більше в своєму печиві, слузі та графах, ніж вони у роках палаючих крематоріїв».

Читайте також: Один у полі воїн: Вільям Бойд про Вільяма Ґолдінґа

Нетрадиційна критика літератури – це найкумендніший елемент щоденника Ґомбровича. Він назвав Генрика Сенкевича, лауреата Нобелівської премії, автора захоплюючого історичного роману «Камо грядеши», «першокласним другорядним автором». Рабле писав, за його словами, «як хлопчик, який мочиться на дерево, щоб вивільнити себе». (Це мало стати компліментом.) Велику частину творчості Кафки він вважав неприйнятною: «Одного дня ми дізнаємось, чому в нашому столітті так багато виняткових письменників написало стільки нечитабельних книг… що за моторошний союз творця і глядача породив ці роботи, такі позбавлені естетичної привабливості».

Не дивно, що в критиці він найбільше цінував особистий підхід:
.

Літературна критика – це не оцінка однієї людини іншою (хто дав вам право?); це зустріч двох осіб на абсолютно рівних умовах.

Звідси: не судіть. Просто опишіть свої реакції. Ніколи не пишіть про автора або про твір, тільки про себе в конфронтації з твором або автором. Вам дозволено написати про себе.

.
«Я мушу розглядати цей щоденник як інструмент мого становлення на ваших очах», – так ризикував Ґомбрович ще на початку. І справді, з роками він почав відходити від полеміки і чимраз більше концентруватись на своєму житті. У цьому розумінні щоденник, якого він називав «вірним псом моєї душі», став його основним творчим доробком, роботою, через яку він пізнав себе.

Його ексґібіціонізм починається помірно, з сором’язливого опису розпорядку дня: сніданок щоранку о десятій («чай з печивом, потім вівсяні пластівці»). Але згодом щоденник розкриває темніші сторони своєї особистості. Він схвильовано описує, як він малює на стінах у туалеті одного кафе:
.

Дзюркіт води нашіптував: «Зроби це, зроби це, зроби це». Я вийняв олівець. Змочив кінчик. Я написав на стіні, високо, так, щоб було важко стерти, я написав щось досить вульгарне іспанською, щось на зразок:

«Пані й панове, будь ласка, справляйте потребу не на сидіння унітазу, а прямо у вічко!»

Я сховав ручку. Відчинив двері. Я пройшов через ціле кафе і зник у натовпі на вулиці. А напис залишився.

З тієї миті я жив з упевненістю, що мій напис все ще там.

Я не наважувався перевірити. Я вагався не через престиж, а тому, що написані слова не повинні стати причиною певної… манії. Але я не приховую того факту, що я ніколи і не подумав би, що такі речі можуть настільки… збуджувати.

.
Ґомбрович, який мав зв’язки як з жінками, так і з чоловіками, також пише винятково правдиво про свої пригоди в гомосексуальному підпіллі Буенос-Айреса. «Це важливо для людини публічної – письменника – вивести читача за межі форми, у гущу своєї особистої історії», – пояснював він. «Хіба це не смішно, навіть обурливо? Тільки діти та добродушні жіночки… можуть уявляти письменника як спокійну величну істоту, духа, який дає настанови… чиї Добро та Краса є незрівнянними».

Не всі читачі цінували щирість Ґомбровича. Один передплатник з Канади написав скаргу, що «останні уривки щоденника не викликали у нього жодних емоцій, окрім здивування, що Ви це написали і що журнал «Kultura» це надрукував». Ґомбрович відповів, що цей лист є «свідченням того задушливого тиску читачів на автора. Не пишіть це, пишіть лиш те… Я все ж пишу власну історію в цьому щоденнику. Тобто те, що важливо мені, а не комусь. Мені потрібен кожен монолог; він змушує мене рухатись. Моя історія набридла Вам? Це лиш доказ того, що ви не можете почерпнути з неї щось своє».

line

Після семи років щоденника, Ґомбрович повністю усвідомив свою особистість. «Сьогодні я прокинувся в захопленні від того, що не знаю, що таке літературна премія, що мені невідомі офіційні почесті, ніжне ставлення публіки чи критиків, що я не один з «наших», що я ввійшов у світ літератури силою – безцеремонно та глузуючи. Я письменник, який сам себе створив», – писав він у 1960 році.

line
Він вдячний, що покинув Польщу, ще не ставши популярним – оскільки його також міг занапастити інтелектуальний осередок – але він однаково цінує можливість написати щоденник: «Для чого безпека, якщо навіть у небезпечному становищі я зміг писати про себе – це саме те, чого я потребував: стати сам собі критиком, оповідачем, суддею, керівником». Щоденник став рушійною силою його творчої незалежності: «Тільки тоді, коли я справді почав писати в Щоденнику, що я відчуваю, я володів своїм пером – неймовірне відчуття, яке не давало мені написання ні «Фердидурке», ні жодного іншого твору, які, здавалось, були написані… десь поза мною».

Все ж протягом цього періоду він повертався до художньої прози, видав «Порнографію» (1960) та «Космос» (1965), його найбільш зрілий роман. Ґомбрович почав писати «Космос» ще у 1961 році, який виник з тієї ж екзистенційної абсурдності, що надихнула на «Фердирдурке», але яка базується на атрибутах повсякдення. Як і у всій прозі Ґомбровича, тут присутні елементи автобіографії: ім’я оповідача – Вітольд, який знайшов прихисток від розпусного життя Варшави та батьків у сільському трактирі, де він відпочиває і пише.
.

witold_gombrowicz_big.
Але він не може не помічати знаки, які самі по собі не важливі, але у сукупності означають щось зловісне: мертвий горобець, повішаний у лісі; мітка на стелі його кімнати у формі стріли. Водночас, вся його увага була дивним чином прикута до двох дівчат з трактиру, поки його пристрасна одержимість не поєдналась з містичним знаками, утворивши незрозумілу загрозу. У цьому романі Ґомбрович більше не показує циркову арену. Його стиль і більш спокійний, і більш тривожний, ніж безтурботне блюзнірство «Фердидурке». Хоча фундаментальна абсурдність залишається, зникла звична веселість Ґомбровича. Її замінив тихий страх, хоч і ірраціональний, але реальний:
.

Навіть, якщо щось і ховалось тут, на що вказувала стріла на стелі нашої кімнати, як ми це знайдемо, серед бур’яну, мотлоху, сміття, що кількісно переважає все, що могло бути на стінах чи стелі? Скільки значень можна знайти у купі бур’яну, серед грудок бруду, дріб’язку? Величезна маса ринула з сараю, зі стін. Я нудьгував.

.
Природно, що коли Ґомбрович змирився з життям маловідомої людини, його репутація покращилась. Польська «відлига» – короткий період у порівнянні зі свободою, яка слідувала зміні уряду у 1956 році – призвела до публікації в Польщі всіх його творів, крім щоденника; «Фердидурке» швидко став бестселером; за наступні кілька років французькі, німецькі та англійські переклади побачили світ (Книгою захоплювались у Європі, але у Америці її холодно зустріли; Джон Ашбері писав, що роман не можна сприймати  серйозно, а відтак він, зрештою, не призводить до  відповідних наслідків.). У 1963 році Фонд Форда запропонував Ґомбровичу провести рік у Берліні. Він уперше, за майже двадцять чотири роки, покинув Південну Америку. «Я пишу ці слова в Берліні», – зробив він запис, повний здивування.

Читайте також: Як у людей з’явилися ласти і дзьоби: Лорі Мур про Курта Воннеґута

Через тривале заслання Ґомбрович плекав фантазію про всезагальне визнання, яке він сильно пов’язував з ідеєю Європи. Але він був розчарований. Коли він уперше відвідав Париж та редакцію журналу «Kultura», він дізнався, що у нього та його редакторів зовсім різні погляди; їхня континентальна вишуканість змушувала почувати себе мужланом. Німецькі письменники, з якими він зустрічався, – Гюнтер Грасс, Уве Йонсон, Петер Вайс – були дружелюбними, але тримались на відстані. До завершення свого перебування в Німеччині він був уже серйозно хворий, згодом почалися проблеми з серцем на фоні дуже тривалого респіраторного захворювання.
.

635033584323970000

.
Ґомбрович не повернувся в Арґентину, і, коли знайшов себе як письменника, практично полишив щоденника. Записи за останні декілька років, що зайняли менше, ніж тридцять сторінок, писались під час його блукань між Парижем, Італією і Французькою Рив’єрою. Тим часом його п’єси ставились по всій Європі; «Космос» зазнав великої популярності. У 1968 році він був включений у кінцевий список кандидатів на отримання Нобелівської премії і, за неофіційною інформацією, Ясунарі Кавабата переміг з розривом лиш в один голос. Він помер наступного літа, у віці шістдесяти чотирьох років.

В останньому записі щоденника, який він зробив незадовго до смерті, він все ще протестував проти провінціалізму польської літератури. «Усе своє життя я боровся, щоб не стати «польським письменником», а залишитись собою, Ґомбровичем». Він майже цього домігся.

Переклала Іванна Журавчак

Переклад створено за виданням The New Yorker, «Imp of the Perverse», by Ruth Franklin, July 30, 2012

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe