Читомо > Інтерв’ю > Рафєєнко: Росії довелося докласти багато зусиль, щоб я почав писати українською

Інтерв’ю

Рафєєнко: Росії довелося докласти багато зусиль, щоб я почав писати українською

24.11.2017 0 Автор:

Одним із найцікавіших імен у нещодавно оголошеному короткому списку номінантів на цьогорічну Шевченківську премію стало ім’я Володимира Рафєєнка. Письменник, якого завжди називають «нетусовочним», але при цьому він автор роману, що дістав неабиякого розголосу. Його книжка «Довгі часи» (український переклад Маріанни Кіяновської, в оригіналі – «Долгота дней») про війну, але Рафєєнку вдалося змалювати трагедію і в естетський, і в етично досить делікатний спосіб.

З приходом російсько-української війни у Донецьк Володимир Рафєєнко став переселенцем – і сьогодні він із сім’єю живе в тихому селищі під Києвом в оточенні лісів, грибів, кота й собаки. Переселенський побут, м’яко кажучи, не мед, але, схоже, нашому письменнику пасує задумана пограничність місцини на стику природи й мегаполіса. Принаймні, таким мені здалося спілкування з ним. Ще не дзен, але вже мінімум метушні.

– Для початку вітаю з висуненням на Шевченківську премію. Які відчуття? Як ставишся до цієї премії і взагалі до письменницьких нагород?

– Відчуття різноманітні. Шевченківська премія, як би хто до неї не ставився – це наш український в тому числі й літературний Оскар. Бути просто номінованим у даному випадку вже певне досягнення, як на мене. А першим відчуттям, коли така можливість стала мені зрозумілою і почала набувати певних форм, може, це дивно прозвучить, було відчуття деякої ніяковості, на межі з соромом. Чесно кажучи, в країні й крім мене є письменники, котрі заслуговують на цю премію і не тільки на цю.
.

189694

.
В цьому сенсі всілякі премії від літератури це така собі рулетка, випадковість, комусь пощастило, так склалися зірки та кон’юнктура, а комусь навпаки.

Звичайно, отримувати премії чи й номінуватися на них – приємно. Крім деяких грошових бонусів, котрі ніколи не бувають зайвими, це надає тобі трішечки віри в те, що твої зусилля не такі вже й марні. Але ясно, що пишеться не для нагород, а тому, що не писати неможливо. Тому завжди в кожній премії, в кожній нагороді, так принаймні бувало зі мною, є гіркий присмак недоречності. Нібито, знаєш, ти освідчився в коханні дівчині, котру дійсно любиш усім серцем, просто кров’ю сходиш. Освідчився і чекаєш на відповідь. Тут спалахує світло, ти на сцені, тебе нагороджують Дипломом і грішми за найкращий виступ у жанрі безнадійної любові.

– Так чи сяк, а це зайве підтвердження, що твої «Довгі часи» виявилися гучною книжкою. Вона вийшла одночасно в російському оригіналі та українському перекладі. Цікаво, якими були відгуки з Росії?

– Наразі маю тільки одну рецензію (в РФ) на роман, що була опублікована в останньому журналі «Новый мир». Несподівано хороший відгук від критика Сергія Костирка. А загалом, я так розумію, що для Росії мого роману не існує, і це, мабуть, нормально.

Читайте також: «Довгі часи» Рафєєнка: доросла казка про тридев’яте царство у себе під боком

– Що скажеш про український переклад Маріанни Кіяновської? Мені, скажімо, доводилося чути різні думки – від «ідеально» до «добре, але це геть інший твір». Є думка, що там малувато східного регіонального колориту.

– Так, це в певному сенсі інший твір. Не український переклад власне, а український відповідник того, що я писав. Як на мій погляд, дуже хороша робота Кіяновскої. Чесно кажучи, я боявся, що адекватний переклад зовсім неможливий в даному випадку, у випадку таким чином написаного тексту. Але виявилося, що це не так.
.

ka-rafaenko-1

.
– Чи погодишся з тими, хто каже про впливи Сорокіна або інтертекстуальний діалог із ним у «Довгих часах»? Особисто мені там радше вбачаються алюзії на Андруховича…

– Андруховича люблю, Сорокіна, принаймні, те, що читав, не викликає радості. А стосовно алюзій, чи б пак діалогічних відносин з іншими творцями чи текстами, це ніколи не було для мене свідомою метою. Якщо так вийшло, то хай, не знаю, про що тут, власне, розмовляти.

– Образ Києва в твоєму романі трохи «страшнуватий» – і «проукраїнським» героям книжки в ньому не дуже легко ведеться. Чим для тебе є це місто в естетичному, культурному сенсі?

– Не знаю, чому образ Києва «страшнуватий». Мені здавалося, я пишу те, що бачу, а бачу я велике і, великою мірою, загадкове місто, котре саме по собі є постійним святом на перетині цього та іншого світів. Київ – це наш Єршалаїм, якщо взагалі можливе таке порівняння. Всього багато в цьому місті й у цьому святі, але кожен має в ньому ту частку, на яку заслуговує.

– А коли застановитися на суто особистому вимірі – як ти почуваєшся під Києвом, на Київщині чи, ширше кажучи, в Центральній Україні?

– Мені на Київщині добре. Перші місяці після переїзду були найважчі. Я вже багато разів в інших інтерв’ю розповідав про своє переселення. 5-го липня 2014 року бойовики зайшли в Донецьк, а 12-го я виїхав з двома сумками до Києва, де в мене майже не було нікого, хто міг би реально чимось допомогти. Родину залишив у Донецьку, бо не було куди везти. Незрозуміло було, як жити, чим заробляти й таке інше.
.

dovgi_chasu_rew

.
Юра Володарський, з котрим до того ми бачилися один раз і мали доволі поверхневе знайомство, пустив до своєї квартири на кілька тижнів, допоки не знайдеться житло, і дав об’яву у Фейсбуці, що ось письменнику з Донецька нема де жити. Відгукнулася Настя Багаліка, вона надала притулок мені та моїй родині, за що я їй та її чоловіку Льоні буду завжди вдячний. Кілька місяців жили в них, а потім на Львівському Форумі я познайомився з Андрієм Бондарем і вже за кілька місяців мешкав у його квартирі. Так починалося моє життя тут. Так воно, власне, і триває.

Якби не війна, все це, насправді, суцільне щастя спілкування з цікавими хорошими людьми. Війна заважає радіти й дихати нормально. Але якщо намагатися бути об’єктивним, мені дуже пощастило. І перш за все на людей, з котрими зустрівся після переїзду. Якби не вони, хто його знає, як би я зміг вижити.

– «Довгі часи», як на мене, один із нечисленних творів про російсько-українську війну з естетичним, а не етичним чи інформаційним акцентом. Як тобі це давалося? Чи важко перетворювати біль, смерть, руїну на метафори? Чи не є це свідченням того, що перший шок минув, що може розпочатися справжнє осмислення?

– Дякую за добрі слова стосовно роману. А рецептів я не знаю. Писалося, як писалося. Почав спершу новели писати, думав зробити книжку оповідань у реалістичній манері. Потім, після першої чи другої новели раптом усвідомив, що більше плачу, ніж пишу. І подумав, що так далі не можна. Це не писання, а помирання якесь. Тоді почав розвивати тіло роману, котре є казкою для дорослих про війну. Стало трішечки легше. А яким і чого саме свідченням є мій текст, то, я думаю, не мені судити.

Читайте також: Оголосили довгі списки Книги року BBC-2017

– Що ти зараз пишеш?

– Я працюю над новим романом. Одна з його головних сюжетних ліній розповідає про російськомовну людину, яка в зрілому віці хоче опанувати українську, і через це в неї відбуваються складні та цікаві психологічні процеси. Скажу, наприклад, що її починають переслідувати різні міфологічні та казкові образи. Інших подробиць розкривати не варто. Якщо допишу – можна буде прочитати. Важлива річ: я пишу цей роман українською, чого дотепер не робив.

– Тут уже ніяк не можна не зачепити мовного питання. Ти себе відносиш до української літератури чи російської? Чи української російськомовної?

– Звичайно, я український російськомовний письменник. Бо хоч я й писав досі лише російською, хоч мене й добре сприймали у Росії, навіть давали час від часу премії, однак, я сформувався в українських реаліях, в українській географії, в українській, хоч і російськомовній, родині.
.

blue_line

.
Загалом дивне питання. От разом зі мною премії в Москві до війни отримували російськомовні шведи, датчани, австралійці, ізраїльтяни, американці, представники інших країн світу. І зауважте, нікому ж у голову не спадає людину, що, скажімо, народжена в Сіднеї, постійно живе там і любить свою країну, називати російським письменником тільки тому, що вона написала роман російською мовою.
.

blue_line

.
З якого переляку? Нікому в Австралії не приходить в голову виштовхувати цю людину з культурного простору власної країни. А от у нас виникають питання.

– А які твої думки стосовно загальної мовної ситуації в Україні? В інформаційному просторі нині переважно обговорюють три схематичні сценарії. Або істотне розширення україномовної сфери на тлі радикального обмеження інших, або «залишити все, як є», або поміркованіші концепти поступового посилення україномовного простору.

– Як би кому не хотілось іншого, російська мова вже ніколи не буде мати в Україні того значення, як мала. Державною мовою є і буде українська. Не знаю, як все це буде відбуватися на законодавчому рівні, але посилення україномовного простору вже давно не є поступовим. Це посилення кардинальне і таке, яке на мій погляд, що немає зворотного вектору дії.

Багато зусиль довелося докласти Росії, щоб я, двічі лауреат Російської премії та премії НОС («Новая словесность» – О.К.), нарешті почав писати романи українською. Але вони свого домоглися. За що я їм, власне, і дякую.

Читайте також: Лазуткін: За інших обставин на Донбас не приїхало б стільки письменників і книжок

– Нещодавно я був на міжнародному літературному заході «Міст з паперу» в Харкові. Там виступала журналістка з Австрії, вона неодноразово була на фронті, і з нашого боку, і в окупованих територіях, і в «сірій зоні». Й ось, на її думку, якщо вдасться вирішити військово чи політично питання повернення загарбаного Росією, реінтеграція все одно буде надзвичайно важкою. Бо, стверджує вона, у відірваних від України районах у багатьох людей формується нова ідентичність, вони звикають бачити українську армію ворогом, звикають до війни, до підросійських реалій. І конфлікт має не лише зовнішню, а й внутрішню природу. Ти б із нею погодився?

– Можу тут казати тільки своє власне бачення, і воно, звичайно, може не збігатися з реаліями. Але менше з тим. Думаю, що почалася вся ця історія як спецоперація російських спецслужб, котрі готувалися до неї роками. На початку жодних ознак громадянського конфлікту не було і не могло бути. Наразі, коли певна частина місцевих мешканців Донецьку та Луганську зайняла позицію підтримки окупаційної влади, з цим уже не так усе просто. Але, за великим рахунком, я думаю, що коли Україна візьме під контроль свій кордон, абсолютна більшість колаборантів «перевзується в повітрі», вмить переорієнтується, цілуватиме українських бійців і називатиме їх визволителями.
.

tild3963-6563-4466-a236-633434616330__chel17661200

.
Треба розуміти, що ідейні чи «професійні» прихильники Росії на Донбасі переважно з’явилися не самі собою. З кінця дев’яностих років на Донбасі активно заселялися відставні російські військові, вихідці з Росії обіймали ключові посади в силових органах, в органах місцевого самоврядування, з’являлися місцеві газети й телеканали, що виходили на російські гроші, йшла кампанія паплюження всього українського. Старанно просувалася ідея специфічної винятковості регіону, котра, до речі, не в дев’яностих була вигадана, а значно раніше.

І зараз маємо те, що маємо. Три роки певна кількість місцевих мешканців співпрацює з ворогом. А ті, хто не співпрацюють, у значній своєї кількості просто бояться приходу України, тому ще не розуміють, що воно буде, якщо діло дійсно дійде до реінтеграції.

Читайте також: Гіроакі Куромія: Історично Донбас був безстрашним центром опору

Ніякої, звичайно, «нової ідентичності» там немає, але натомість є велика кількість заляканих, абсолютно дезорієнтованих людей, котрі звикли вже до того, що з усіх можливих варіантів розвитку подій у регіоні чомусь відбувається найгірший. І безумовно, повернення легким не буде. У багатьох виникне шок, страх, відчай і все таке інше тільки тому, скажімо, що люди, навіть прості цивільні, будуть боятися помсти. Власне, цим і зараз залякують людей, що там мешкають. Але повторюю, це не є проблема ідентичності. За три роки виникає радше стокгольмський синдром.

– У «Довгих часах» герой б’є в церковні дзвони, і в цей самий час бачить зі своєї дзвіниці, як до міста входять частини «Стрєлкова». Знаю, що в цьому епізоді ти описав те, що сталося з тобою. Письменник, який дзвонить у храмі – досить нетипова картина, як на наш час. Можеш розповісти про це детальніше?

– Що тут розповідати… Я був парафіянином Свято-Преображенського собору в місті Донецьк. Якось, роки за півтора до війни, мені запропонували повчитися ремеслу дзвонаря і стати дзвонарем, якщо в мене вийде. Ну й ось, став я дзвонарем.
.

blue_line

.
Дзвонам немає різниці, письменник ти чи кулінар. Головне, щоб віру мав, дзвін відчував та зберігав в собі яке-не-яке відчуття ритму та гармонії.
.

blue_line.
– Чи бачиш ти можливість діалогу з російською інтелігенцією чи з колаборантською частиною інтелігенції Донбасу – з такою собі умовною «колективною Заславською»? І якщо так, то в якій формі?

– Я загалом не дуже люблю спілкуватися. Мені це важкувато. Я людина проста, і якщо вже спілкуюся, то намагаюся це робити з людьми, що близькі мені за своїми інтелектуальними та культурними вподобаннями. Тому відповідь – ні. Я не хочу спілкуватися з тими, хто приніс війну на мою маленьку батьківщину, хто виправдовує чи спростовує цей факт. З тими, хто не здатен зрозуміти, причини цієї війни. Ну і, крім того, навіщо їм спілкування зі мною? В чому сенс? Дурня якась. На мій селянський погляд, вони всі важко хворі, але я їм не лікар. Навіщо їм спілкуватися зі мною? Хай вони спочатку з совістю своєю поспілкуються, якщо вона в них є. А мені вистачить і власних духовних проблем.

– Розкажи, будь ласка, про своє перебування на літературній резиденції у Відні. Чи змінюють такі поїздки відчуття міжнародного контексту?

– Протягом місяця влітку 2017 року я жив у Відні. Мав приміщення для життя та роботи, то й працював повний робочий день з самого ранку, якщо, звичайно, не були заплановані зустрічі з віденськими друзям чи, скажімо, відвідування музеїв. Найбільше враження – люди, з котрими пощастило поспілкуватися, відчуття спокою, що там розлитий у повітрі, віденська архітектура, місцеве біле сухе вино та «Мисливці на снігу» Пітера Брейгеля. У Відні наразі найбільше у світі зібрання його полотен.

– Що нового в поетичній частині твоєї творчості?

– Віршованого майже нічого нового не пишу. За три останні роки добре, якщо з десяток віршів написав. Я давно поставив на собі хрест у цьому сенсі. Чого не дано, того не дано.
.

tild6234-6136-4262-b561-613762643632__chel3159blur980.

– Яким є типовий робочий день письменника Володимира Рафєєнка?

– Ранок, сніданок, робота над текстами протягом від 6-12 годин, залежно від різних факторів, в основному від складності текстів. Бо вони бувають різні. Як ті, що я пишу сам чи планую написати, так і ті, котрі я регулярно аналізую зі своїми студентами на курсах «Філософії мистецтва» та «Драми», що наразі читаю у Києві у «Майстерні Корпункт».

– Я так розумію, значну частину приватної бібліотеки ти залишив у Донецьку? Чи збираєш тепер нову?

– Так, у Донецьку залишилися мої книжки. Вивезти їх змоги не маємо, то дали дозвіл роздавати щось потрошку. Щось у публічні, щось у приватні бібліотеки. Нової бібліотеки збирати, мабуть вже ніколи в житті не буду. Після того, як ми залишили все у Донецьку, радість колекціонування та збирання якось сама по собі зникла. Не бачу більше сенсу. Нецікаво.

– Яку книжку ти прочитав останнім часом і можеш порекомендувати нашим читачам?

– Останні роки дуже небагато читаю фікшн-літератури загалом. Не лежить душа щось. Тільки якщо хтось із близьких друзів порекомендує. Чи, скажімо, попросить прочитати власне написане і щось висловити наодинці. Останнє надзвичайне відкриття для мене, як це не дивно, творчість Софії Андрухович. Власне, всі читали, всі знають, мають власне бачення, а я от тільки чув. Ну, не люблю я читати те, що наразі всі читають, про що всі говорять, і таке інше. Щось таке типу дитячого спротиву. Дитячого, але конкретного.

Читайте також: Якимчук: Зараз Донбас розкладається, як людське тіло

А тут мені, власне, дружина порадила. Ну я й почитав. Прочитав був «Фелікс Австрія» у минулому серпні, потім почав потихесеньку читати її ранні книжки. Дуже приємно здивований і по-людськи дуже втішений рівнем майстерності. Це так не часто буває, коли надзвичайно хороша і приємна тобі людина виявляється ще й настільки талановитою та зрілою в творчому плані. Дивно мені зараз, що я раніше не читав її, але, бачте, на все свій час.

Фото: life.pravda.com.ua, 62.ua, Фокус

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe