Читомо > Інтерв’ю > Марцін Щигельський: Твори, які зараз пишу для молодших читачів, я насправді створюю для себе самого

Інтерв’ю

Марцін Щигельський: Твори, які зараз пишу для молодших читачів, я насправді створюю для себе самого

18.04.2016 0 Автор:

Книжковий Арсенал вже не за горами, тому найближчим часом нас чекає шалений графік, десятки презентацій та візити знаменитих гостей. Одним з них стане відомий письменник, володар трьох премій конкурсу імені Астрід Ліндгрен, який проводять у Польщі з 2007 року, Марцін Щигельський. Він візьме участь у презентації українського перекладу роману «Ковчег часу», який вийшов у видавництві «Урбіно». Читомо дізналося у письменника про те, чому спочатку він писав для дорослої аудиторії, як розповідати дітям про трагічні сторінки нашої історії та що допомагає людині прожити багато життів.

 

– Пане Марціне, перші ваші твори були для дорослих читачів. Що спонукало почати писати твори для дітей?

– Коли я почав серйозно замислюватися про написання книжок, то хотів розпочати саме з роману для молодших читачів. Написав два чи три розділи й усвідомив, що маю занадто мало досвіду, щоб почати свою літературну пригоду з дитячого роману. Це було би просто безвідповідально.

Не надто добра книжка для дорослих не нашкодить читачам,  натомість погана дитяча книжка може нашкодити їм більшою чи меншою мірою – знеохотити до читання, наприклад, чи навіть порушити несформовану ще систему цінностей і негативно вплинути на емоційний розвиток.

Проте я завжди вважав, що написання книжок для дітей є благороднішою й важливішою  формою літературної діяльності, ніж написання «дорослої» літератури. Якщо якась книжка і може змінити світ, то саме та, яку ми читаємо в дитинстві. Тому вирішив спочатку потренуватися на старших читачах, допоки не відчув, що вже можу писати для дітей.

12939122_967658693323177_1954631847_n

Марцін Щигельський 

– Для того, щоб бути дитячим письменником, потрібно й самому бути трохи дитиною?

– Звичайно, так! Більшість авторів дитячої літератури відчувають себе, по суті, більше дітьми, ніж дорослими. Особисто я часто так почуваюсь!

 

Коли мені було 8-10 років, то читав книжки безперервно, це було моїм улюбленим способом проведення вільного часу.

 

Добре пам’ятаю те захоплення, що незмінно супроводжувало мене. Коли натрапляв на якусь особливо цікаву книжку – вже від її середини я починав  жаліти, що вона швидко закінчиться і невідомо, чи наступна книжка, на яку я натраплю, буде такою ж цікавою. На жаль, мені не завжди вдавалося знайти таку.

Читайте також: 10 зіркових гостей Книжкового Арсеналу

Твори, які зараз пишу для молодших читачів, насправді створюю для себе самого, того, яким я був 35 років тому – для дуже сором’язливого, трохи  боязкого хлопця з варшавської багатоповерхівки, який мріяв про магічні портали в невідомі краї, про чарівні пригоди й амулети, що здійснюють бажання, і про тварин чи роботів, які вміють розмовляти. Цей хлопчина й досі живе в мені і чекає наступної мандрівки.

 

– Головний герой «Ковчега часу» Рафал у свої 9 років любить читати серйозні «дорослі» книги, одна з них – «Машина часу» Герберта Веллса, яка настільки вплинула на хлопця, що він переосмислив сучасну йому дійсність у контексті цієї книги, став асоціювати німців з морлоками, себе з Мандрівником, а згодом і сам отримав можливість скористатись машиною часу. Чому саме ця книга була такою важливою для Рафала?

– І діти, й дорослі, ув’язнені у варшавському гетто, шукали всіх можливих шляхів втечі з того місця. Покинути мури району найчастіше було неможливо, тому вони втікали у світ фантазії.

Люди шукали надію у ворожок, створювали мікроанклави нормальності – наприклад, як описане в «Ковчезі часу» місце для засмагання на даху кам’яниці, де потрібно було заплатити за вхід, прийти в купальнику, щоб всістися на шезлонгу зі склянкою води в руці.  Однак найпопулярнішою формою втечі  були саме книжки, які хоч і всього лиш на кілька митей, та все ж дозволяли забути про реальність, в якій перебували жителі гетто.

Ставлення Рафала до бібліотеки і позичених книжок таке ж, як і в більшості жителів району. «Машина часу» дуже сильно вплинула на його уяву.

Мандрівка в часі видається хлопцеві привабливою, бо це не тільки шлях втечі, але й теоретичний шанс на зміну реальності – досить лише повернутися в часі на кілька років назад і застерегти всіх, аби запобігти війні. 

Описаний Веллсом світ майбутнього зачаровує хлопця, бо є грізним, красивим і таємничим. Він стає логічним продовженням реальності, яка оточує Рафала. Гітлерівські окупанти стають морлоками – расою потвор, що панують на світом, а решта людей – беззахисними, слабкими елоями, що їх розводять як худобу.

 

– Чи вплинула «Машина часу» Герберта Веллса свого часу на вас?

– Пам’ятаю, як вперше познайомився із цією історією в 7-річному віці. Я тоді ще не прочитав книжки, але подивився її екранізацію на телебаченні. Був захоплений тією історією так само сильно, як і Рафал.

Мріяв про володіння машиною часу і хотів вирушити в майбутнє і побачити, як виглядатиме світ через 100, 200 чи навіть 1000  років. Наукова фантастика завжди була одним з моїх найулюбленіших жанрів.

 

– Ви були таким же допитливим читачем у дитинстві, як і Рафал? 

– О, так! Пам’ятаю, як після прочитання «Задзеркалля» Льюїса Керрола, тобто продовження пригод Аліси, довгий час намагався з’ясувати, що ж ховається в дзеркалі, поза його рамками – притискав чоло до скляної поверхні і старався вгледіти щось за її межами. Я також був дуже чутливий до всіх неточностей та невідповідностей у книжках. Коли натрапляв на якусь, то одразу втрачав бажання дочитувати історію.

Читайте також: Кураторська екскурсія дитячою програмою Книжкового Арсеналу

– Які книги були вашими улюбленими в дитинстві?

– Таких книжок дуже багато! Якби спробував перерахувати їх усі, нам би, напевно, не вистачило місця. Люблю цикл Туве Янссон про Мумі-тролів, цикл Едіт Несбіт про п’ятьох дітей, книжки про Мері Поппінс Памели Треверс. Романи про Алісу Кіра Буличова понині стоять на моїй книжковій полиці, як і «Незвичайні пригоди Карика і Валі» Яна Ларрі.

«Злодюжки» Мері Нортон, «Каролінка» Марі Крюгер, «Момо» Міхаеля Енде, вся творчість Астрід Ліндгрен та Жуля Верна. І це тільки одна полиця книжкової шафи з мого дитинства.

12966267_967659929989720_2127992955_n

– Стелла і Рафал вже з’являлись у романі «Почет польських королев» у 2011 році. Ви вже тоді планували окрему історію про Рафала, чи ця ідея прийшла з часом?

– Ідея про написання історії Рафала спала мені на думку паралельно. Історію мандрівки Рафала через окуповану Варшаву розповіла мені Стефанія Ґродзенська, яка мешкала у варшавському гетто зі своїм чоловіком Єжи Юрандотом. Разом вони створили там один із семи діючих в межах гетто театрів,  який називався «Феміна».

Вже тоді я знав, що  напишу книжку про малого втікача, мав у голові фабулу історії в загальних рисах. Працюючи над «Почтом польських королев», я вирішив матеріалізувати цей намір – ввів Рафала для того, щоб змобілізувати самого себе  до написання окремої книжки про нього.


– Злочини Голокосту були одними з найтрагічніших в історії людства. Чи важко було писати про це, зважаючи на те, що цільова аудиторія – діти?

– Так, це дуже важко. Ця тема незручна для дорослих, які зводять її до чисел – замордовано стільки-то й стільки-то мільйонів людей. Та кожна людина з тих мільйонів була особистістю, мала своє життя, мрії, близьких. Зведення її до частки відсотка у статистиці військових вбивств, можливо, допомагає применшити жах, але також і робить нечулим.

Вірю, що пам’ять і усвідомлення тих подій може допомогти нам вберегтися від повторення подібних помилок. Вся надія на молодих людей – вони мають знати нашу історію, щоб створити краще майбутнє.  Проте як їм про це розповісти, щоб не травмувати? Це був великий виклик для мене. Саме тому я зважився на історію пригодницько-фантастичну.

 

– Чому ви взялись за цю тему?

– Протягом багатьох років я знав зовсім небагато про історію варшавського гетто. Хоч народився і виріс у Варшаві, не знав також нічого про ті події, які трапились під час війни  у варшавському зоопарку. Завдяки Стефанії Ґродзенській і праці над «Почтом польських королев» я дізнався про ці факти,  отримав доступ до щоденників дітей з варшавського гетто, до історій тих, що пережили Голокост.

Читайте також: 10 новинок прози до Книжкового Арсеналу

Ці знання не давали мені спокою. Приречена на провал потреба розуміння того, як могли статися ці події, що їх вивчають хіба дослідники історії Голокосту. Ця потреба не полишить мене вже ніколи. У «Почті польських королев» я  міг присвятити цій темі тільки частину книжки, а відчував, що мушу написати більше. Також думаю, що до цих подій ще повернусь колись під час написання книжок.

 

– Як довго ви працювали над книгою?

– У випадку «Ковчега часу» мені важко чітко відповісти на це питання.  Написав її за два місяці, але період збору інформації, потрібної для створення цього твору, тривав значно довше. Збиранню інформації я присвятив близько 6 років.

Редакція «Читомо» уже прочитала «Ковчег часу»

– Під час читання складається враження, що ви оберігаєте своїх героїв. Незважаючи на численні небезпеки, вони все ж знаходять кожен свій притулок, їм усім вдається пережити ті важкі часи. Ви не хотіли втрачати своїх героїв чи просто вирішили, що юним читачам не варто зіштовхуватися із загибеллю персонажів на тлі і без того трагічних історичних подій?

– Я усвідомив, що дитина, коли прочитає книжку і дізнається, що всі її герої загинули, може надалі не звертатися до цієї теми, це вже кінець, далі нічого не сталося.

 

Головним наміром, що супроводжував мене під час написання, було бажання спонукати дітей до подальшого пошуку інформації про події, що відбувалися в нашому місті, пробудити в них цікавість до його історії. 

 

«Ковчег часу» – це не підручник з історії, у ньому зображено тільки маленький фрагмент тієї реальності. Я хотів би, щоб діти після прочитання ставили питання своїм батькам і вчителям.

– У післямові йдеться про те, що історія Рафала має в основі реальні події. Що саме із зображеного трапилось насправді?

– Про хлопця мені розповіла Стефанія Ґродзенська, яка сама допомагала дітям у гетто втікати за його мури. Історія з вибілюванням волосся єврейського хлопця, яка закінчилася цілковитою поразкою – правдива, так як і його мандрівка вулицями окупованого міста. Але не знаю, яке насправді було його ім’я і не знаю також, яка його спіткала доля.

– Ви розповідали раніше про те, що планується фільм за сюжетом книги. Коли чекати на екранізацію?

– Робота над екранізацією вже триває, прем’єра фільму попередньо планується на 2018 рік, але чи вдасться так – побачимо.  А тим часом восени на екрани польських кінотеатрів вийде фільм, знятий за іншою моєю книжкою для молодшої аудиторії – «За блакитними дверима».

12980860_967672353321811_1411712143_o

– Чи задоволені ви українським виданням книги? Чого чекаєте від участі в Книжковому Арсеналі?

– Звичайно, я задоволений українським виданням «Ковчега часу»! Не знаю навіть, чи це вдале слово, можливо, доречніше буде сказати – гордий! Мені надзвичайно  подобається ілюстрація на обкладинці, зелений колір фону став для мене великим сюрпризом.

kniga-kovcheg-chasu-600x800

Українське видання книги Марціна Щигельського «Ковчег часу»

Не можу дочекатись візиту в Київ. Я завжди хотів відвідати Україну. Моя мати у складі вокального гурту «Філіпінки», кілька разів тут виступала і донині згадує ті концерти з любов’ю.

Мене дуже цікавлять міста і люди, знаю також, що Книжковий Арсенал супроводжує прекрасна атмосфера. Тож я думаю, що це стане для мене великою пригодою.

 Дивіться також повну програму та дізнавайтесь що буде на Книжковому Арсеналі-2016

– Якою, на Вашу думку, має бути промоція читання як спосіб проведення вільного часу для маленьких читачів?

– Пам’ятаю, що коли починав навчатися у четвертому класі основної школи, наша нова вчителька, пані Барбара Міхаляк, наказала нам відкрити зошити й на першій сторінці написати такий девіз: «Той, хто читає, проживає багато життів».  Дуже мене тоді це зачепило, і я запам’ятав ці слова на все життя.

Моє дитинство припало на сумний, сірий час – у Польщі панував соціалізм, була бідність, нічого не можна було дістати. Моя мати робила все, щоб забезпечити мені добре життя – працювала на двох роботах увесь тиждень і проводила зі мною кожного дня тільки дві чи три години після обіду.

Батько нас залишив, а братів і сестер я не мав. Однак зараз, коли я згадую своє дитинство, воно видається мені дуже барвистим і повним неймовірних вражень саме завдяки книгам, які я поглинав тоді у величезних кількостях.

 

У моїх спогадах пригоди книжкових героїв і емоції, яких я зазнав завдяки їм, нерозривно пов’язані з тим, що було насправді.

 

Тому я вважаю, що час, проведений із книжкою – це найкращі моменти в нашому житті.

 

Світлини з особистого архіву Марціна Щигельського

Переглянути новинки до Книжкового Арсеналу можна в нашій вітрині,

а дізнатись, яка з них – ви, допоможе тест.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe