Читомо > Інтерв’ю > Карл-Маркус Ґаус: Минуле – це часто найважчий урок, який треба засвоїти

Інтерв’ю

Карл-Маркус Ґаус: Минуле – це часто найважчий урок, який треба засвоїти

24.10.2016 0 Автор:

Відомий австрійський журналіст, письменник та літературний критик Карл-Маркус Ґаус був почесним гостем цьогорічного Форуму видавців, де в рамках тематичного форуму «Художній репортаж» ділився досвідом написання текстів про інші народи й культури, розповідав про видану в «Темпорі» в перекладі Христини Назаркевич книгу «Зникомі європейці» й разом з Юрком Прохаськом презентував майбутній переклад «Європейського алфавіту». Читомо також поспілкувалося з паном Ґаусом про проблеми національних меншин, самоідентифікацію і літературну критику в Австрії.

– Як прийшли до розуміння, що національні меншини Європи – це ваша тема?

– Як не дивно, та починав я з літературно-критичних статей, причому писав не про ті книги, які були бестселерами і які рекомендували повсюдно, а намагався знайти не менш вартісні, однак маловідомі широкому загалу книги.

Щодо теми національних меншин, то тут важко дати чітку відповідь. У 18-20 років у мене з’явилось щось на кшталт хобі – я почав поволі збирати цікаві відомості про національні меншини. Я накопичував матеріали, моя приватна бібліотека збільшувалась, однак тривалий час я не розумів до кінця, навіщо я це роблю. Непомітно це своєрідне хобі переросло в щось більше, і коли мені було десь 30 років, я несподівано для себе усвідомив, що тепер хочу не просто збирати матеріали про нацменшини, я хочу й сам відвідати їх і поспілкуватись з представниками.

Тоді я зрозумів, що весь час йшов до певної мети, сам того не усвідомлюючи. Але такі випадки часто трапляються в моєму житті: я роблю щось якийсь час, читаю книги, збираю окремі матеріали, і тільки згодом, через відносно значний проміжок часу врешті відкриваю для себе шлях застосування цих знань, починаю використовувати всі надбання.

Також слід зауважити, що я зовсім не ностальгійна людина. Досліджуючи питання національних меншин Європи, я, звісно, робив історичні екскурси, огляди, але не як історик. Мене не цікавить мертва історія, і я використовую факти про минувшину тільки задля отримання більшої кількості знань про час, в якому ми живемо, намагаюсь перенести ці знання в свої тексти і, сподіваюсь, у майбутнє. Адже меншини мають певні якості, які необхідні для подальшого існування: як зберегти й передати нащадкам мову, традиції, як вижити попри тиск інших, більших культур і націй, не припиняючи взаємодію з ними. Європа має залишатися сповненою різноманіття, в тому числі різноманіття національностей.

IMG_6980

«Зникомі європейці», які нещодавно вийшли в українському перекладі – це лише перша з п’яти моїх книг, присвячених національним меншинам. Над другою зараз працює Юрко Прохасько. Однак, я писав літературні репортажі не тільки про національні й релігійні меншини європи, загалом у мене за плечима близько 25 книг. Трохи соромно про це казати, та я втомився від цієї теми, тому й зупинив проект після п’ятої книги, почав писати на інші теми.

Нещодавно я закінчив чергову книжку, яка теж стала результатом подорожей, однак присвячена вона не меншинам. Праця вийде друком у січні і композиційно буде складатися з чотирьох великих розділів, присвячених Молдові, Болгарії, Хорватії і Сербії (а саме тій її частині, що називається Воєводина, саме звідти походять мої батьки, там вони зростали).

Наступну історію хочу написати про острови. За задумом їх має бути три. Перший – Гренландія, другий – Корчула в Адріатичному морі, а третій я ще не обрав.

– Більшість журналістів намагається писати свої репортажі одразу, поки враження й емоції ще свіжі. Як пишете ви?

– Насправді, це правильно – писати, поки емоції ще свіжі. І я теж так пишу, коли йдеться про сьогодення і якісь одиничні події в Австрії. Такі репортажі для газет чи журналів – одна справа.

Зовсім інша справа – книги, які охоплюють досить тривалий проміжок часу. Після подорожей мені потрібно кілька місяців для того, щоб співставити знання, здобуті до поїздки з враженнями, отриманими в польових умовах, досягти певного балансу, відсіяти зайве. І тільки тоді я починаю писати.

Читайте також: Художній репортаж: факт чи вигадка

– А як щодо мовного питання в середовищі національних меншин? Всі досі вони послуговуються своїми власними мовами чи поступово переходять на мову держави, в якій живуть, особливо якщо говорити про молоде покоління?

– Молоде покоління переважно втрачає мову нацменшини, поступово переходячи на державну. Це правда. Тоді постає питання самоідентифікації. Людина може ідентифікувати себе як члена тієї чи іншої меншини, однак це ще не кінець, адже при цьому вона часто є членом більших спільнот – громадянином країни, європейцем. Таким чином ідентифікація себе як члена нацменшини – це тільки один рівень, щоправда, найглибший у відчуттях.

Втрата мови етнічними меншинами – це процес, який важко спинити. Та, попри це, залишається самоідентифікація, і найважливіше – пам’ять. Пам’ять не тільки про трагічні події, а й про родину, бабусь і дідусів, про сімейні традиції, про прості речі.

Минуле – це часто найважчий урок, який треба засвоїти. У європейській історії малих етнічних груп мали місце трагічні події, сповнені насилля. Однак тепер не варто на цьому зациклюватись, краще зосередитись на розкішній і багатій культурі, яка, на жаль, поступово згасає. Я хотів спіймати й відобразити у книгах саме такі моменти.

– А як ви ідентифікуєте себе: як представника нацменшини, австрійця, європейця, громадянина світу?

– Я – європеєць, вважаю себе таким. Хоча, звісно, бувають випадки, коли проступають інші рівні самоідентифікації. Наприклад, коли я подорожую Європою чи деінде, і чую, як люди критикують Австрію, то відчуваю себе австрійцем і намагаюсь стати на захист своєї країни. Однак тільки якщо критикують понад допустимий рівень. Адже я теж критикую Австрію весь час, та я ж австрієць, я можу собі це дозволити на певному рівні.

 

Я – європеєць, а Європа – це мій континент

 

Знаєте, одного разу на запрошення Інституту німецької мови одного з місцевих університетів мені довелося відвідати Японію. Це було чудово, однак водночас дуже дивно для мене. Тоді я зрозумів, що не зможу повернутись в Азію на іншому рівні, окрім туристичного. Я не можу подорожувати Азією, досліджувати її, але не тому, що це не цікаво, а тому, що для мене вже надто пізно, а писати як турист я не хочу.

В Європі ж я почуваюся значно комфортніше. Мені 62 і маю надію, що житиму ще довго й матиму сили подорожувати Європою далі, адже у моєму списку досі є достатньо місць, які хочу відвідати.

– Я думаю, що ви чули про «Європейську хартію регіональних мов або мов меншин», метою якої є захист і розвиток історичних регіональних мов і мов національних меншин у Європі. Яка ситуація з виконанням умов хартії в Австрії?

– Уряд має розуміти, що суспільство – це щось на кшталт різнокольорової клаптикової ковдри, що поєднує в собі абсолютно різні групи людей, і це явище не можна ігнорувати.

В Австрії, звичайно, не така велика спільнота російськомовних людей, як в Україні. Однак у нас є словенська, хорватська, ромська меншини, чиї права гарантовані окремим розділом нашої конституції. Мають вони і мовні права, хоча, звісно, обмежені різними факторами.

Так, не всі представники меншин мають можливість ходити до школи з рідною мовою викладання, однак інколи можуть вивчати її окремим предметом як другу мову. Не всюди, звісно, це часто залежить від чисельності представників нацменшини в регіоні. Радіопрограми якщо є, то фінансуються не австрійським урядом, а спільнотою, або ж урядом країни, до якої належить меншина.

IMG_6990

Щодо друкованих видань, то це хоч і звучить гарно, однак, здається, у нас тільки словаки мають власні газети. Їх спільнота нараховує 20 000 людей, тому вони мають достатньо впливу і можливостей впроваджувати це.

Загалом, є десь 6 нацменшин, що отримують певне фінансування від уряду. При цьому донедавна тільки 20% австрійців позитивно ставилися до представників нацменшин, більшість їх не дуже шанувала. Зараз, щоправда, ситуація трохи змінилася у зв’язку із засиллям мігрантів.

Їх справді багато. Проблема в тому, що це переважно молоді люди, які не хочуть і не здатні працювати. Вони просто постійно вештаються містом. Часто це створює конфліктні ситуації, коли австрійці щоранку поспішають на роботу і бачать 15-20 людей з Сомалі чи з Сирії, які не роблять нічогісінько. Їм є де жити, однак сидіти цілісінький день в приміщенні важко, тож вони виходять гуляти містом. Працювати потреби не мають, бо отримують певну суму грошей щомісяця, і, хоч це не така вже й значна сума, однак її достатньо щоб прожити, ще й купити сигарети та пиво.

На тлі мігрантів старі нацменшини почали більше поважати і це нормально, логічно, адже вони жили тут значно довше, більше асимілювались, залучені в життя суспільства, володіють мовою, та й врешті решт вони австрійці!

Також варто зазначити, що попри все своєрідний кордон пролягає також між австрійцями й ромською спільнотою.

Читайте також: Під кутом 180°, або українська мова з погляду австрійського філолога

– Якщо говорити про нацменшини, то в Україні після анексії Криму нарешті достатньо гучно заговорили про кримських татар. Спочатку на Книжковому Арсеналі, а потім і тут, на Форумі видавців, навіть зявилась окрема кримськотатарська програма. Чи цікавились ви цим питанням?

– Це велика справа. Я зустрічав татар в інших країнах, наприклад, в Польщі, в деяких селах. Деякі з них розповідали мені про їхні традиції й історію. Це добре, що українців хвилює питання кримських татар, що політики, хай і подекуди під тиском громадськості, звертають на це увагу.

Татари мають довгу історію, й вона, як і у випадку європейських нацменшин, не обійшлася без кровопролиття. І не тільки за часів сталінізму, а й значно раніше, у XVI столітті.

Я справді зацікавлений тим, як вони живуть, як зберігають мову, культуру. Сам факт того, що вони мають сучасну літературу і беруть участь в подібних фестивалях, багато про що свідчить. Хоч я не експерт в цьому питанні, та багато чув і читав про те, що зараз кримські татари – це справжні українські патріоти. Цікаво було б з ними якось поспілкуватись.

IMG_6991

– Ви також є головним редактором часопису «Література та критика». Розкажіть про стан літературної критики в Австрії, чи стимулює вона літературний процес загалом?

– На жаль, критику зараз мало хто читає, принаймні в німецькомовних країнах. Наклад журналу «Література та критика» не дуже великий – 4 тисячі екземплярів. І ми щасливі вже з того, що кожен з них знаходить свого власника. Частково видання фінансується за рахунок культурних інституцій і міста Зальцбурга, тому десь півтори тисячі примірників надсилаються в різні державні установи міста, в школи, бібліотеки, перекладачам та іншим людям, яким журнал буде цікаво й корисно читати.

В Австрії професійних критиків немає взагалі. Тому, працюючи над журналом, я завжди намагаюсь зробити так, щоб одні письменники писали про інших письменників. Це складно, бо вони зазвичай не хочуть цього робити. Звичайна ситуація, коли мені дзвонить досить відомий автор і починає розповідати про свої враження від щойно прочитаної книги свого колеги, однак на моє прохання викласти ці думки письмово у формі рецензії відповідає відмовою, мовляв, той письменник після такого перестане з ним спілкуватися. Моя роль – переконати їх в потрібності цього.

Я й сам часто пишу критичні статті, і, думаю, не всі мене люблять через це. Зараз в Австрії є, напевно, 3 письменники, що вже тривалий час на постійній основі пишуть критичні статті. Їм це добре вдається і їх за це поважають. Це приємно усвідомлювати, що ти важлива фігура не тільки для літератури, не тільки для критики, а й для суспільства.

Незалежним літературним критиком бути зовсім нелегко, це майже неможливо. Ще 30 років тому, коли я тільки починав, я міг написати три-чотири статті, і цього було достатньо, щоб забезпечити себе на місяць. До того ж я писав не тільки для австрійських, а й для німецьких та швейцарських журналів. Щоб забезпечити себе сьогодні, потрібно написати 20 таких статей. Зараз я пишу як критичні матеріали, так і політичну аналітику. Пишу, бо я здатен на це і є достатньо видань, які готові їх публікувати.

Критична стаття, рецензія не має зводитись до того, що ось ця книга хороша, а ця погана, адже тоді це скоріше пропаганда, кінець критики. Критика має бути не високою чи низькою, а зрозумілою.

Читайте також: Літературні часописи в Україні: всупереч і попри все

Світлини Євгенії Перуцької

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe