Читомо > Інтерв’ю > Іздрик: Час «Четверга» минув, урожай зібрано, гербарії закрито

Інтерв’ю

Іздрик: Час «Четверга» минув, урожай зібрано, гербарії закрито

01.07.2015 0 Автор:

Від виходу першого номера часопису тексту й візій Четверга – саме того, розтиражованого на ксероксі, – цього року минає 25 літ. Певна річ, на початку 90-х інженер галузевого науково-дослідного інституту в Калуші Юрій Іздрик не здогадувався, що наївним бажанням зробити український літературний самвидавний часопис він спричинить тектонічні зрушення у культурі, зародження «станіславського феномену» і в рази збільшить коло поціновувачів і непримиренних критиків сучукрліту.

2015 року відомий письменник Юрій Іздрик займається цікавішими, на його думку, заняттями, аніж редагуванням літературного журналу, згадує про першу відмову у друкуванні Тарасові Прохаську, ворд як програму для верстки й фільтри на графоманів.

Ринок і концепція

chetver1

– Коли ви починали робити «Четвер», яким був ринок літературних журналів в Україні? І чи він був взагалі?

Це був 89-ий рік, тоді щойно почали друкуватися раніше заборонені книжки, демонструватися підцензурні фільми, самвидав перестав бути криміналом. Тим часом в українських виданнях нічого революційного не відбувалося – ну, надрукували раніше заборонений «Собор» Олеся Гончара, з яким інтелігенція віку моїх батьків ще якийсь час носилася. Але на той час це вже було мертве ім’я, як і сам «Собор». До того ж, перед тим голосно пройшов екранами фільм Тенґіза Абуладзе «Покаяння», у якому була подана в сюрреалістичній стилістиці релігійна риторика. Зокрема, у фіналі звучав діалог: «Ця вулиця веде до собору? – Ні. – А навіщо тоді вулиця, якщо вона не веде до собору?». Тобто я хочу сказати, що в мистецтві і далі побутувало нав’язливе народництво і пафосна «духовність» з елементами релігійного відродження.

Тоді, по суті, єдиною доступною платформою для публікації  залишалися спілчанські журнали – кожна обласна спілка письменників мала свій товстий літературний журнал. Наприклад, у Івано-Франківську був журнал «Перевал», у Львові – «Дзвін». Але в них віддавна не доводилося знаходити чогось справді цікавого і прогресивного чи якісно нового.

Ясна річ, що лідерами за накладами були російські часописи – «Новый мир», «Огонек», де друкували раніше заборонених зірок, починаючи від Владіміра Набокова і закінчуючи Васілієм Аксьоновим. Але пробитися туди молодим авторам було нереально.

Пізніше з’явився журнал «Світовид», який фінансувала діаспора. І там друкувалася передовсім нова поезія, зокрема, вірші Оксани Забужко я знайшов саме там, і це була дуже хороша поезія, врешті, й до цього часу залишається такою.

Були ще якісь рудиментарні молодіжні видання на кшталт журналу «Ранок», де нічого справді цікавого не з’являлося. З дев’яностих почали виходити дещо революційніші часописи – «Кур’єр Кривбасу», «Кальміус», «Сучасність». Пам’ятаю, як Юрій Андрухович заявив, що ніколи не  друкуватиметься у журналі із такою назвою – «Кур’єр Кривбасу», але потім виявилося, що це не западло – журнал хороший. «Сучасніть» відразу прогриміла публікацією Андруховичевих «Рекреацій», Винничук там публікувався, нові поетичні угркповання — Бу-Бу-бу, Лугосад, Пропала грамота, Нова Дегенерація… На жаль, фінансований передусім діаспорою, журнал швидко зійшов на соціально-політичні манівці. Згадую все це якось плутано, мабуть, припускаючись неточностей – але таким плутаним і хаотичним був весь той період.

– Але «Четвер» явно випадає із цього переліку – і зовні, і за наповненням. На кого ви орієнтувалися, роблячи таку експериментальну напівсамвидавну штуку?

Ідея часопису виникла під час зустрічі в Івано-Франківську з Олегом «Мохнатим» Гнатівим, продюсером гурту Перкалаба, який у 90-х був харизматичним лідером місцевих «неформалів». Саме він показав мені закордонний самвидав. З найцікавішого у його колекції були російські «Урлайт», «КонтрКультура». Це були якісні і стильні видання, присвячені передусім музиці, рок-культурі – як західній, так і російській. Тиражовані вони були на ксероксі, проте мали добрий контрастний дизайн. Траплялися й суто літературні видання, як от видана в Ризі «Третя модернізація» (друкована на майже папіросному папері під копірку «в 10 примірників», останні з яких були, практично, «сліпі»). Однак усе це було російськомовним і орієнтлваним передовсім на новітню російську літературу. Коли я це переглянув-перечитав, то відразу подумав: чому в Україні нічого подібного немає? Як людина далека від літературних кіл, я не знав, що свого часу існувала самвидавівська «Скриня», до якої були причетними, здається Грицько Чубай, Микола Рябчук, ще хтось — всі вони мали через це проблеми зі спецслужбами, бо діялося все ще в Радянському Союзі до початку «пєрєстройкі». Тобто я відчував себе піонером-першопрохідцем.

Так виникла ідея «Четверга», орієнтованого на невідому, найновішу українську літературу, на самвидав і – відповідно – на стилістичні обмеження ксероксного тиражування.

– Але те, що ніші контркультурних часописів незаповнені, відчули не тільки ви. Тобто паралельно в Україні зявлялися інші новітні часописи.

Мабуть, у цей же час про це задумався Тарас Возняк і почав робити «Ї», квадратного формату, з кольоровими вкладками й фото – дуже такий гламурний і просунутий самвидав. Згодом на ці проекти для нього знайшлися ґранти – зокрема, від фонду «Відродження», фінансованого Джорджем Соросом. У Харкові трохи пізніше з’явився абсолютно авангардний, анархістський журнал «Гігієна», до створення якого були причетними Сергій Жадан і скандальний критик Ігор Бондар-Терещенко.

А перший український самвидав, як завжди, з’явився у Польщі – це був журнальчик «Відрижка», що його почали випускати прекрасні божевільні лемки Андрій Маруха і Влодко Наконечний у Варшаві. Наконечний згодом започаткував ще й студію звукозапису «Кока», яка видавала на той час найпрогресивнішу українську музику.

– Чому журнал, а не газета? І чому така не надто періодична періодичність?

Ми хотіли зробити товстий, гламурний літературний журнал, але з прибамбахами, трохи андерграундовий, молодіжний, стильний. Періодичності у нас не було ніколи: коли був готовий журнал, тоді він і здавався у друк.

img_2N9IFPHKN2YNV18

– Ви з кимсь обговорювали концепцію? Радилися щодо вдосконалення проекту? 

Так все сталося, що на початках я робив усе власноруч. І почав із абсолютно ідіотських помилок – вибрав собі формат, як у польського мистецького часопису Sztuka, але прогадав. Справа в тому, що ксерокс (тоді в Івано-Франківську був лише один на все місто ксерокс – у прокуратурі), брав тільки формат А4. А я за допомогою друкарської машинки, ножиць і клею ПВА зробив пафосний  макет, який у цей апарат не поміщався. Ну, але якось це вирішилося, проте формат довелося змінити. Перший журнал вийшов накладом у 100 примірників – він мав десь із 70 сторінок і містив переважно мої тексти – виходу на літераторів у мене ще не було, потрібна була якась наживка для початку.

Зате другий номер мав уже 250 сторінок і містив твори 27-ми авторів, більшість із них пізніше визнали приналежними до так званого «станіславського феномену». На жаль, ксерокс у той час уже подорожчав, і навіть для мінімального накладу потрібні були значні кошти. Мирослав Яремак, знайомий художник з Івано-Франківська (переможець 1-го бієнале «Імпреза», до речі) порадив мені понамальовуювати кітчевих, попсових пейзажів з церковками (я трохи бавився живописом) і продати їх. Так я і зробив, влаштувавши виставку-продаж. Виставка ця, на диво, успішно розпродалася за тиждень, відтак назбирав грошей, яких, щоправда, вистачило на лише на 27 примірників – рівно за кількістю авторів, яким вони й були роздані як гонорари.

–  А чи є у вас примірник цього другого раритетного номеру, чи він лише у колекціях бібліофілів?

Не певен. У мене багатьох номерів немає. Не знаю також, у кого можуть бути всі. Ось мені недавно потрібен був номер з Іреною Карпою на обкладинці, бо там друкувалася Лінор Горалік у перекладах Софійки Андрухович. І я Лінор обіцяв, що цей номер якось їй подарую, але не зумів його дістати. А щодо колекціонерів, то був випадок, коли я продав якісь два раритетні числа по 100 баксів за примірник. Колекціонером-доброчинцем виявився Маркіян Іващишин, шеф об’єднання «Дзиґа», куди я врешті разом із «Четвергом» перейшов працювати, і журнал виходив під патронатом «Дзиґи» впродовж 5-ти, здається, років.

– Для виходу третього числа ви намалювали пейзажі із замками?

Там була інша історія. Це вже той номер, який ми робили з Юрієм Андруховичем, Тарасом Прохаськом і Володимиром Єшкілєвим. Наклад продався вмомент, були презентації і нормальний сумашедший двіж зразка 90-х. Після цього номеру «Четвер» став брендом.

Потім у нас була така божевільна, смішна історія, пов’язана з обласним журналом «Перевал», бо Андрухович офіційно працював у його редакції, був упорядником одного з номерів. Юрко запропонував мені зробити дизайн одного номера, спеціально для цього я створив графіку. Але згодом у «Перевалі» не виявилося коштів на друк числа, і воно так лежало кілька місяців.

А тим часом ми з Юрком подали ґрант у львівський фонд «Відродження» і отримали кошти на «Четвер». За ті гроші купили принтер, комп’ютер, і на друк залишилося.

Я кажу Юркові: ти впорядковував журнал, дизайн – мій, автори, по суті – наші (так і було), редактура – твоя, і все лежить у «Перевалі. Натомість у нас є гроші… Врешті, ми видали «Перевал» із суперобкладинкою «Четверга». Відтак читачі отримали очікуваний «Четвер», а коли працівникам  «Перевалу» потрібно було показати якомусь місцевому чиновнику виданий журнал, то викидали четвергові суперобкладинки, і з’являвся «Перевал». Круто?

 

Технічний бік

chetver0

– Це запитання хвилює вже давно: як ви верстали журнал?

– Перший і другий номери набиралися на друкарській машинці, відтак ілюстрації монтувалися за допомогою ножиць і клею – суцільний hand made.

Третє число створювалося вже на комп’ютері, проте тоді ще не було особливих програм для верстки – ми зверстали перший варіант журналу у програмі Word for DOS – навряд чи ця абракадабра зрозуміла сучасним айтішникам. І ми так його зробили, що його неможливо було видрукувати. Знайшли якусь поліграфічну фірму й переверстували все у правильній програмі – Ventura. А комп’ютери були такі, що ти починаєш завантажувати чорно-білу картинку на 2 мегабайти, йдеш на каву на 40 хвилин, приходищ, а картинка все ще завантажується. Пізніше з’явився Pagemaker, щороку виходили нові версії, усі доводилося освоювати. Коли я впрягся у цю справу, то почав читати якісь базові речі з книжково-журнального дизайну, про модульну сітку дізнався, зокрема, про стандарти форматів, сорти паперу. А що стосується естетики, то ні з ким я цього не узгоджував, це все робив сам, і переважно це виходило погано, переважно це дуже погано, от зараз, коли переглядаю старі номери, бачу, що дизайнер з мене – нікудишній.

А десь у той же час виходив дніпропетровський журнал «Наш» із абсолютно ульотним дизайном, повноколірний, стильний, за якістю кращий від більшості гламурних брендів. Я познайомився з редакторами згодом у Дніпропетровську. На жаль, журнал на той час вже перестав виходити. До речі, якраз у «Наш» уперше й трапилася мені Лінор Горалік (вона також родом з Дніпра), і я просив у пацанчиків дозволу на переклад, ще їх особисто не знаючи. Дуже класні пацани виявилися.

37495

Де ви брали картинки, і чи все було добре з авторськими правами?

– У деякому розумінні – так. Напочатках я вирізав старі фото з журналів, потім все сканувалося, колажувалося, тож в тих ілюсстраціях, які потрапляли в «Четвер», оригіналу було не впізнати. Пізніше матеріали для колажування шукалося в інтернеті

Чи не є продовженням Четверга за стилістикою книги, які ви робите? Ті ж таки майже артбуки «Underworld», «Іздрик. Ю», «Після прози», «AB OUT»?

– Думаю, що певна спадковість там є. Ймовірно – в убогості дизайнерського мислення. Але, у принципі, з тих книжок, оформленням яких я займався впродовж життя (йдеться не лише про мої книжки), набереться, може, з десяток якісно зверстаних, з хорошою обкладинкою. То й це – втішно.

Читайте також: «ABOUT» Юрія Іздрика. Повернення

Я не художник, і ніколи не мав на це претензій, хоч займався й живописом, і графікою, виставлявся, мої роботи є в якихось галереях і приватних колекціях. Але це така паралельна діяльність, до якої я ніколи не ставився надто серйозно.

Зате, от, на звання музиканта в мене більше претензій – як-не-як за освітою я віолончеліст, і клавішник зі стажем – і мені здається, що якісь речі в цій сфері роблю цілком достойно, особливо з DrumТиатр’ом. Це пре по-справжньому.

Втім я все життя намагаюся вчитися – і письму, і дизайну, і музиці. Вчитися можна не лише в метрів і майстрів, а й у талановитих дилетантів. І це також пре. Вчитися – це круто.

Як розповсюджувався журнал?

– Розповсюджувався погано і по-українськи, єдине щастя, що років сім «Четвер» виходив під таким подвійним дахом – з одного боку, це «Дзиґа», яка фінансувала сам журнал (з 12-го по 20-ий номери), а друкувало й розповсюджувало видавництво «Кальварія». «Кальварія» мала свою дистрибуційну мережу. Решта – на презентаціях, гепенінгах.

Чи можна вважати «Четвер» комерційно успішним?

– Він не приносив прибутку, але практично завжди виходив на нуль. Наклади продавалися повністю. Як-не-як це ж був «культовий» журнал))). З усіх номерів, які виходили, були тільки два провальних, які ще й досі можна десь купити. Один – спецпроект присвячений приїзду Папи,  і другий – з Володимиром Дібровою. Всіх решта вже не знайдеш. «Четвер» не був комерційно успішним – він був просто успішним: майже вся українська літератуна братія нового тисячоліття дебютувала саме в «Четверзі».

 

Контент і фільтр

chetver2

Які відомі тепер імена відкрив Четвер?

– Та кого не візьми з публічних літературних осіб – всі дебютували у Четверзі: Прохасько, Жадан, Єшкілєв, Савка, Кіяновська, Сняданко, Карпа, Поваляєва, Малярчук, Дереш, Пиркало, Фрідлянд, Кожелянко, Солодько, Федорак… усіх і не згадаю. А, ну і я так само.

– А є ті, які дебютували дуже яскраво, і потім зникли?

– Таких було багато, бо не всі люди, які мають нахили до літератури, подальше життя пов’язують із нею. Дуже багато хто бавиться у юнацькі роки віршами й замальовками, а потім народжують дітей, будують кар’єру  – і навіщо їм тоді замальовки?

Приклад того, що людина пішла у літературу, але толку з того мало – це Дереш: хлопець у 17 років приніс роман, написаний абсолютно геніально. І було видно, що чувак розумний, має почуття слова, закінчив фізико-математичний ліцей, але те, що пише Дереш зараз – це жахливо. Це ще гірше, ніж Забужко чи навіть Матіос. По його дев’ятій книжці не видно, що він виписується, вчиться мови. Так, як Дереш описує еротику, то можна обблюватися, я нічого огиднішого за секс у Дереша не читав. А якщо письменник не виписується, не вчиться – це зовсім погано. От, візьмімо Шолохова «Тихий Дон» – перший том чувак почав писати 26-літнім хлопцем. Четвертий том закінчив через 20 років, і він, на відміну від першого, геніальний. Чувак виписувався, і шліфував свою майстерність, стиль. За таких обставин письменник як явище має сенс.

Вам, мабуть, доводилося перечитувати стоси графоманської поезії і прози?

– Мені пощастило завдяки моєму літературному дару, а це передовсім – дар читання, і в другу чергу – письма  (я логоцентрична людина від народження). Одним із аспектів цього таланту, який важливіший за вміння писати, є, власне, вміння читати, відчувати текст. І в мене в голові є такий фільтр читання, що в принципі достатньо двох абзаців, щонайбільше – сторінки, аби я знав, варто читати книгу далі, чи ні. Цей фільтр мене майже ніколи не підводив. Тож стоси грфоманських рукописів я перечитував «по діагоналі», особливо не заморочуючись, і маючи при цьому чисте сумління.

– Можливо, такий механізм набувається завдяки читанню хороших текстів?

– Звичайно. Єдиний спосіб навчитися, скажімо, творити добру поезію – це читати добру поезію. У прозі, окрім цього, важливий процес виписування, опанування різних технік письма. Проте це спрацьовує, лише коли в людини справді є літературний дар. Це як музичний слух. Можна його не мати і кайфувати від музики, навіть від академічної, однак навряд чи людина без слуху спроможна оцінити всі пласти й ньюанси, скажімо, Баха. Ну закайфує вона від гарної мелодії, та й по всьому. Так і з літературою. Людина без відчуття тексту завжди читатиме лише сюжет – верхній шар. І залишатиметься цілком байдужою до стилю й мовної гри.

Я постійно кажу про те, що справжня література з високої полиці – не всім потрібна. По-справжньому її можуть оцінити лише люди, які мають слух, які відкриті до цього. Більшість – посередині, і вони проситимуть тільки історії, і більше нічого. Вони не відчувають фальші, коли їм ту історію переказують фігово, так само вони будуть дивитися мильні серіали, не відчуваючи блювотного рефлексу. І хай так буде. Завше користуватиметься найбільшим успіхом те, що зроблене посередностями для посередностей.

Як ви відмовляли людям, які приносили тексти, що не підпадали під ваш фільтр?

– Уже не пам’ятаю. Можливо, тому, що я запам’ятав свою першу відмову, бо я відмовив Прохаськові. Він приніс своє оповідання, яке видалося мені дещо претензійним і мені такою мірою не вдавалося сумістити інтелігентного, витонченого Тараса з тим текстом, що я попросив його написати щось інше. Відтак він написав «Спалене літо», і це вже був маленький шедевр.

Читайте також: Іздрик про Тараса Прохаська

izdryk-1

–  Ви говорили: доопрацюй – підсиль кінець, слабкі герої, місця, немає конфлікту?

–  Я не міг поводитися як справжній редактор, бо ми не платили людям гонорари. Ти можеш сказати людині «перепиши», якщо ти їй платиш. Якщо ж ні – тоді лише відмова

 

Кінець

–  Що вдалося змінити «Четвергу»? Як формувалася публіка? Які люди об’єднувалися навколо?

–  Свого часу «Четвер» відіграв роль стартового майданчика для багатьох молодих талантів. Тут не було жодних обмежень, цензури, ідеології. Єдиний критерій – якість текстів. Публікація в журналі часто ставала першим кроком успішної літературної кар’єри. Гадаю, ми доклалися до популяризації актуальної української літератури, до того, що література в Україні й досьогодні – модна молодіжна тема. Наші презентації об’єднували цікавих літературних і довколалітературних персонажів, а також художників і музикантів. Зрештою, це було просто весело.

CHETVER

– Чому вам так і не вдалося створити команду? Спроби ж були?

– «Четвер» виходив, коли я ним займався від початку до кінця, спроби залучити нових людей і віддати їм бразди правління, залишаючись «весільним генералом», не закінчувалися нічим оптимістичним. У редакції свого часу працювали й Любко Дереш, і Софійка Андрухович. Проте створити команду, поставити процес на, так би мовити, «індустріальні» рейки мені не вдалося. Справа, мабуть, у якихось моїх психічних заморочках, у відсутності організрційних здібностей. Заздрю Тарасові Возняку, якому вдалося перетворити «Ї» на потоковий продукт роботи згуртованої команди.

Навіщо так довго тягли його і чому, врешті, зіскочили?

– Під кінець це було справді «тягти». Коли ти щось починаєш робити, то вже робиш. Очевидно, ці речі потрібні для твоєї самореалізації. Неважливо, з ким ти це робиш, кого піариш – це твоя самореалізація. І коли з’являється відчуття типу, так, чувак, ти 20 років хуярив журнал, зробив стартовий майданчик для дуже багатьох людей, зробив усе, що міг, але далі світять лише самоповтори і стагнація, розумієш, що треба рухатися далі, журнал – тягар, а робити щось без кайфу – немає сенсу.

Окрім того, набридло читати стоси рукописів, з яких 90% – сміття. Крім того журнал, який робиться за смаками однієї людини – не має шансів еволюціонувати. Коротше – ідея себе вичерпала.

Так само, як я робив спроби створити редакцію, так само намагався передати комусь бренд «Четверга» – він був розкручений, на піку популярності. Ми тоді оголосили в «Дзизі» – якощо хтось має оригінальні видавничі проекти – навіть не конче журнальні, які можна було б видати під брендом «Четверга» , – подавайте на конкурс. Ми маємо гроші, видамо. Але ця ініціатива завершилася одним-єдиним проектом від Володимира Вакуленка-К, який упорядкував журнальний проект української готичної літератури. Він був виданий як «Четвер» №30. І виявився останнім числом журналу. Мабуть, готика таки спрацювала.

– Потім були пропозиції відродити журнал?

– Це далі якихось млявих розмов не йшло. Гадаю, все ж проект і справді віджив своє. Нині з можливостями інтернету я не взявся би за паперове літературне видання. Навіть якщо й відроджувати «Четвер», то хіба як мультимедійний проект, з аудіо і відео, доступний для різних цих ваших ґаджетів-дівайсів. Але, як то кажуть, кожному овочу – свій час. Вважаймо, що час «Четверга» минув, урожай зібрано, гербарії закрито. Я ж іще хочу спробувати себе на інших поприщах – у світі є купа цікавіших занять, аніж редагування літературного журналу.

Картинки стягнуті з сайту-архіву Четверга та фб-сторінки Юрія Іздрика

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe