uncategorized

Хороших книжок, особливо перекладених, стає на нашому ринку все більше з кожним місяцем. Написати про всі, на жаль, не вдається, але «Читомо» полюбляє виклики, тож ми залучаємо нових критиків, які допоможуть створити для наших читачів більш повну картину видань українського ринку і поглянути на нього під новими кутами. Ці двоє авторів дуже різні, але саме у цьому їхня цінність. Так само різні і книжки, які вони обрали для своїх дебютних експрес-рецензій, і кожна з них цікава по-своєму. 

.

Анастасія Копівська про «Японського коханця» Ісабель Альєнде

К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017. — 288 с.

У виступі на конференції TED 2014 року чилійська письменниця Ісабель Альєнде розповідала, як жити пристрасно, не втрачати енергію життя у віці, який прийнято називати похилим. Письменниця говорила, що вона набагато молодша всередині, ніж зовні, і що почувається невидимкою через те, що її чуттєвості не бачать інші. Книга «Японський коханець» вийшла наступного року і зосереджує в собі страхи і сподівання, якими пані Альєнде ділилася роком раніше.

Старі різного ступеня дієздатності та здорового глузду проживають в інтернаті Лак-хауз у Каліфорнії. Тут бачимо всі види старості: кволу, кумедну, безпомічну, старість, що курить травичку як знеболювальне, оточує себе фотографіями з юності, вередує і придумує минуле. Альма Беласко відрізняється від загалу тим, що перебуває в інтернаті незалежно від усіх, ніби квартирантка. Відома художниця одягу, різка в судженнях, не позиціонує себе як
стара з дивацтвами, не носить перуку і не вбиває час за грою вкарти, пліткуванням і медичними процедурами, не плаче над прожитим, як більшість пожильців.

Згодом ми дізнаємося, що найбільше Альма мовчить про найдорожче в її житті і в спогадах. «Тінь безжального кохання» з епіграфа роману завжди поряд з Альмою. Життя пані Беласко є намаганням спинити тінь, не упустити найдорожчу мить, дарма що митей було багато, але завжди недостатньо.

З самого початку текст зачіпає чуттєвість героїв, насамперед старих. Так, авторка легітимує свої переживання у власних героях, адже чуттєвість не прийнято вважати якістю, притаманною літнім людям, та Альєнде наполеглива у своїй темі. У 82-річної Альми є коханець, про якого інші дізнаються тому, що стара щотижня кудись виїжджає, взявши лише нічну сорочку, а повертається з блиском в очах, і регулярно отримує букети, а повсякчас — любовні листи.

Крізь призму спогадів Альми нам також показують чимало трагічних подій, що так чи інакше зачіпали її життя: еміграція до Америки, переживання Другої світової війни і повоєнних спроб налагодити життя і нові міжкультурні зв’язки тощо. Але про ці суспільні травми нам розповідають просто тому, що вони є, тому, що так сталося, без пафосу життя, в якому минуче все: сексуальне рабство, проституція, дитяча порнографія, концтабори, геноциди, пандемії. Лишаються тільки історії кохання. Їх набагато менше, ніж історій трагічних життів, та, певне, лише вони мають продовження і можуть існувати поза всім.

Читайте також про книжки з іншими суспільними травмами Америки

У самої Альми життя наповнене випробуваннями перехідної епохи, спочатку вони формують особистість і обтесують її сентиментальність, а потім стають дійсністю, яку вона стоїчно переживає. Звичка триматися свого кохання через роки, постійно думати про об’єкт пристрасті стає такою міцною, що її не викорінюють умовно глобальні події життя: мандри світом і знаходження покликання, народження дитини не розсіюють почуття до давнього друга та коханця та лише зміцнюють звичку любити.

Герої чекають зустрічей як благословення, вірять в незамінність людей, у те, що певні почуття, на противагу зміні самої людини, не гаснуть ніколи, ні на малу іскру. А може, кохання саме їх підтримує, як магічна субстанція.

Фантастичні почуття, що випливають із побутових подій, оказковування реальності і натхненне переживання болю вкупі з насолодою — наскрізні настрої роману, які зближують його з магічним реалізмом

Ісабель Альєнде ніби підтверджує думку Глорії Му, що кохання — це саундтрек життя, душа фільму, яка допомагає зрозуміти характери, але на хід його, власне, не впливає. Без кохання це — купа захопливих історій, але їх зв’язкою є туманне почуття, яке важко підтримувати все життя без вибору, віри і страху втрати.

Остап Українець про «Царську карлицю» Пітера Фогтдаля

Харків: Фабула, 2017. — 336 с.

Роман данського письменника Пітера Фогтдаля «Царська карлиця», що вийшов у видавництві «Фабула» і був презентований самим автором на Форумі видавців, безумовно, має всі шанси зацікавити українського читача. Причин тому декілька. По-перше, не настільки часто скандинавські автори з’являються в українському перекладі. По-друге, цей роман присвячений добі Петра Першого, і значна частина подій відбувається в Росії під час сумнозвісних для України реформ того часу, а сторонній погляд на ситуацію завжди цікавий. По-третє, оповідач, очима якого ми спостерігаємо ці події, більш ніж незвичний – це карлиця, подарована російському цареві данським королем.

За словами самого письменника, спершу він хотів писати роман просто про Петра Першого, але вирішив, що така історія буде занадто нудною, тому додав до історії російських реформ незвичний фокус. Проте історія виглядає так, ніби Сорін (Сурінка, як її називають росіяни), була задумана там від самого початку, і саме історія російського царя з його жорстокостями та дивацтвами була вписана як тло. Передовсім це картина світу, описана людиною, яка в цьому світі не має свого місця, тому потрапляє туди, куди її закидає доля у подобі «нормальних» людей. Проте це не возвеличення тих, кого у вісімнадцятому столітті не вважали людьми, це не розкривання внутрішньої краси при зовнішній потворності – це історія звичайної людини, не більше й не менше. Людини, вади якої, як і завжди, переважають над чеснотами, і тільки читач може для себе вирішити, чому героїня мислить так, як мислить.

Ця мандрівка крізь Данію, Нідерланди та Росію початку XVIII століття – вельми сумна і химерна, подеколи навіть до гротеску. І саме це робить її чудовою основою для цікавого читання, яким варто проникнутися бодай для того, щоб побачити тогочасних людей «знизу» – під кутом, з якого мало хто відважується дивитись на світ

Проте цей текст, зрештою, перекладний – тому варто згадати і про те, як цей погляд вдалося передати українською. На жаль, до нього є чимало запитань, як і до редакторів. Як до остаточної редакції потрапили фрази типу «Я винайшла його забавним», «…тим більше очарованою я становилась», «змагання з корупцією» та низка інших – загадка, тим неприємніша, що від цього нікуди подітися. Книжку ніби кинули напризволяще, і справді цікавий текст раз у раз обривається дивовижними покручами та реченнями, точно списаними з англійського синтаксису. Дизайн і верстка при цьому заслуговують лише хороших відгуків, тому від такої економії на якості тексту стає ще сумніше.

Навіть абстрагуючись від якості перекладу, навряд чи цьому роману судилася велика популярність – надто вже нетрадиційний погляд автора в романі, надто вже незручна проблематика, навіть для сучасної людини. Проте автор добре знає, що навіть найнезручніша проблематика і найнетрадиційніші погляди мають свого читача – того, хто не побоїться підводних каменів, захоче і зможе оцінити віддану йому на суд історію. І – у випадку з «Царською карлицею» це дуже вірогідно – навіть переосмислить щось у своєму житті. Петер Фогтдаль знає, які емоції він хоче викликати в своєї аудиторії. І йому це вдається без жодних проблем.

Читайте також уривок з книжки самого Остапа

Анастасія Копівська, Остап Українець