uncategorized

Адам Джонсон. Усмішки долі: оповідання. К.: Наш формат, 2017. — 224 с.

Погодьтеся, значно простіше запам’ятатися читачеві, коли маєш прізвище Фітцджеральд, Гемінгвей, Лондон, чи бодай такий псевдонім, як О. Генрі, аніж коли маєш таке, здавалось би, пересічне прізвище, як Джонсон. Однак пересічність – це останнє, у чому можна звинуватити тексти сучасного американського письменника Адама Джонсона. А якщо бути геть справедливим, то навіть останнім пунктом такий закид не здався би доречним. Зокрема, якщо згадати про Пулітцерівську премію, отриману автором у 2013 році за роман «Син начальника сиріт». Збірка оповідань «Усмішки долі» (2015) стала першої опублікованою книжкою Адама Джонсона після згаданого успіху. В Україні вона вийшла навесні цього року у перекладі Дмитра Кожедуба.
.

У вже класичному романі Філіпа Діка «Людина у високому замку» доволі звичні для американської культури речі перетворюються на артефакти. Наприклад, звичайний шестизарядний кольт. А відтак – і кожен патрон до нього став чимось унікальним і коштовним. І збірка «Усмішки долі» нагадує саме такий заряджений кольт. До збірки увійшли 6 оповідань. І кожне з них подібне до того патрону – здатне поцілити так, що ще довго не забудеться.

Читайте також: уривок з книжки оповідань «Усмішки долі»

Головною об’єднавчою лінією збірки є демонстрація певного «існування на межі». Причому межа ця і причини її появи в житті героїв оповідань різні: у когось це об’єктивні й неконтрольовані речі, на кшталт хвороби чи стихійного лиха, у когось – наслідки власних рішень, у когось – боротьба з внутрішніми демонами. Хоча направду така боротьба притаманна тією чи іншою мірою персонажам всіх оповідань збірки. Але для більш повного висвітлення такого задуму і персонажі були потрібні відповідні. Тож не варто дивуватися, коли на сцені у першорядних ролях з’являються доволі незвичні й до певної міри навіть непопулярні образи: жінка, хвора на рак («Цікаві факти»); чоловік, що має паралізовану дружину («Нірвана»);  нерішучий кур’єр, який після урагану ніяк не може дати раду ані своєму життю, ані маленькому синові («Урагани»); колишній начальник НДР-івської в’язниці («Джордж Орвелл – мій друг»); програміст-педофіл («Темна долина»); втікачі з Північної Кореї, яких не відпускає ностальгія за тоталітарною батьківщиною («Усмішки долі»).
.
.
І вже у цьому аспекті проявляється певна незвичність для нашого читача, адже такі теми та персонажі для нашого простору геть не характерні, і для їх сприйняття потрібен усвідомлений крок за межі читацької зони комфорту. Загалом же, попри всю різницю – очевидну і не надто – між персонажами всіх оповідань, відчуття спільності між ними ніяк не відпускає. Можливо, справа лише у типологічних аспектах, про які згадано вище. А можливо – у чомусь іншому, у якомусь невловимому зв’язку, який виникає між ними, якщо спробувати зібрати всі історії докупи у просторі й часі та розширити їх в уяві до повноформатних біографій. Це складно пояснити з точки зору логіки, це радше якась неочевидна, але сильна сугестія. Ніби у фільмі «Хмарний атлас», у якому показані люди, перероджені у різні часи. Тільки там це більш очевидно, оскільки цих різних людей грають ті самі актори. Тут же лишається покладатися на відчуття.

Читайте також: Читомо читає: Ноотебоом, Казанцева, Джонсон, Фріш

Відтак межі, про які йдеться, набувають абсолютно різних втілень. Десь це абсолютно очевидні й прямі: Берлінська стіна чи демілітаризована зона на 38-й паралелі. Десь – більш символічні, як-от навушники, у яких лунає «Нірвана» і які відмежовують одного персонажа від іншого, чи огороджувальна сітка в’язниці, через яку перемовляються персонажі та що слугує розподільним елементом між минулим і майбутнім головного героя. А десь вони взагалі ефемерні, але від того не менш важливі: кримінальний кодекс вкупі з суспільною мораллю та момент переходу між життям і не-життям, який і в тексті-то помітний не одразу. Але якщо взятися уявляти всі згадані межі як матеріальні об’єкти (припустімо, стіни), то виявиться, що вони вкрай нестабільні, і автор своєю волею через дії та думки персонажів постійно то розбирає їх по цеглині, то збирає знов, то знаходить якісь ходи, то виставляє надпотужну охорону. Аж поки читач остаточно не зрозуміє, наскільки сильно наявність таких стін залежить від кожної людини окремо.
.

.
Можна було б припустити, що всі оповідання покликані викликати якесь співчуття до по-своєму маргінальних персонажів. Однак на практиці виходить зовсім інакше – співчувати чомусь не вдається.
.

.
Зате вдається дещо інше (і, мабуть, більш важливе) – ти починаєш цих персонажів розуміти. Щоправда, не більше, ніж вони розуміють себе в той чи інший момент. Ясна річ, що для повного розуміння того чи іншого персонажа обсягу оповідання явно буде замало, але автору вдається продемонструвати кожну ситуацію так, що виникає майже емпатичне відчуття, ніби ти занурений у події так само, як і герой. Звісно, хтось може справедливо зауважити, «а навіщо мені розуміти педофіла?», і буде по-своєму правий. Але у випадку саме з цим персонажем, мабуть, все ж варто обмовитись, що він дуже страждає через свій розлад і намагається використовувати його задля того, щоб боротися з іншими, хто кривдить дітей, анонімно допомагаючи поліції.

Читайте також: Дорош Алла. «Реквієм» зі збірки «Баобаб та інші історії»

Джонсону, безумовно, вдалося створити доволі оригінальну збірку, яка сприймається дуже свіжо. Але, попри це, не можна не зауважити кілька нюансів. Так, наприклад, «Нірвана» загалом нагадує якусь із серій «Чорного дзеркала», один з ключових епізодів «Ураганів» вкрай схожий на примітну сцену із «Бійцівського клубу», а при прочитанні «Цікавих фактів» можна піймати себе на згадці про один з фільмів М. Найта Ш’ямалана. Проте такі моменти аж ніяк не псують загального враження. Натомість навіть допомагають акцентувати увагу на ще одній вкрай важливій рисі збірки – кінематографічності.

Протягом прочитання виникає відчуття, що загалом традиція сучасного кінематографу значною мірою вплинула на те, як написано всю збірку. Сцени побудовано таким чином, що уявити кадр із тим чи іншим епізодом не становить жодних складнощів, хіба що місцями буде не обійтися без закадрового голосу. А той «побутовий» сюрреалізм, який пропонує автор, – це практично те саме, що часто пропонують нам саме фільми. Та й пропрацьованість самих персонажів добре вдалася б до перетворення на повноцінну роль. До речі, що характерно, при цьому автор не приділяє багато уваги описам зовнішності, що в контексті кінематографічності було б зручно, бо можна поставити на ці ролі майже будь-яких акторів. Крім того, це також допомагає вже читачу сконцентруватися на якихось інших аспектах, створюючи в його свідомості не візуальний, а радше емоційно-ідейний образ, що наближує текст до життя і сприяє згаданій вище емпатичності, оскільки в житті ми все ж частіше формуємо для себе образи знайомих людей більшою мірою саме так, і значно меншою – візуально.

Читайте також: 13 сумних і дуже сумних оповідань Горового

Як і всіляка зброя, кольт під назвою «Усмішки долі» має свої застереження і правила поводження. Звісно, для кожного вони свої (особливо коли мова у деяких з оповідань заходить про доволі дражливі речі). Проте не варто вистрілювати всі патрони за раз, краще після кожного пострілу давати перепочинок і собі, і зброї. Адже тоді значно більша імовірність, що вдасться поцілити не одну, а кілька різних цілей.

• Тим, хто звик рефлексувати з приводу кожного оповідання;
• Тим, хто любить кіно навіть у текстовому вигляді;
• Тим, хто не боїться вийти із зони комфорту заради нових горизонтів в плані тем і героїв.

• Тим, хто боїться межових тем і станів;
• Тим, хто хоче проковтнути пару оповідань, просто щоб згаяти час.