Тексти

Збірка оповідань «Баобаб та інші історії»  Алли Дорош – це саме історії, їх можна переповідати, як історії своєї родини чи сусідів, чи попутників у поїзді, чи коли там ще випадає вдала нагода для історій. Публікуємо нарис «Реквієм» з цієї збірки, що вийшла у видавництві «Електрокнига». 

Городи наших батьків межували. В сезон польових робіт стар­ші час від часу перегукувались, розпростуючи спини, обтира­ючи чола запилюженими долонями, спершись на рискалі:

А шо то, Овсііївно, за концерт через суботу в Будинку культури? Чи буде ваш хор виступати? Бо я хотіла піти з діть­ми, а Семену вата горить в Вінницю їхати. Хочемо поросят взяти й індиків спробувати. Хоч кажуть, з ними стільки моро­ки.

— Та буде, Женю, буде. Маємо до Дня незалежності цілу програму. А шо це ви мене питаєте?!, — враз приходила в бо­йову готовність мама. — Руслане, чи ти своїм не сказав, що духовий музичної теж виступає? Га? Харуско, ви собі як хо­чте — хоч за козами і баранами, мені фіолетово, але шоб ди­тина ваша грала на концерті. Оце ще не вистачає, щоб здібні учні кудись пороз’їжджались. Повна катастрофа, Женю. Ви мене розумієте? Сором на весь район! Скажіть, що ми з вами домовились.

Було видно, що Руслану незручно перед директоркою му­зичної. Він густо червонів і вже збирався щось відповісти, як Женя, яка було вже взяла оборону і налаштувалася дати відсіч усім об’язалівкам на світі, пускала вислужливий смішок, за­мість наготованого обурливого:

— А як же, Овсіївно, а як же. Так і передам Семенові. Хай собі робить, як знає, як не хоче почути, що дитина грати ви­вчилася. А ми будемо. Он якраз минулої неділі нову сорочку Русланові купила. Як відчувала.

І обопільно пишні свого компромісу, сторони вертали до сапання.

Сотки тим часом на місці не сиділи. Напружено дерлися знизу вверх, пагорбом, а посередині стрічались із сонцем, що йшло назустріч вайлувато і зухвало, аж поки не плюскалось радо в криничку. «А голопопсько знай купатись», — сміялась я татові, аж він заходився, хапаючись за кілок на кордоні між городами, щоб не впасти.

Тоді всі кидали рискалі й сапи, витрушували в відра подо­ли, повні помідор чи цибулі. Наспіх в’язали мішки з кабачка­ми, яких звідкілясь насіював вітер, щороку, і спасу від них не було, гірше бур’янів. Але перед тим ішли до криниці й пили досхочу, голосно, з плямканням. Всі мили руки, а чоловіки — знімали майки й обливалися крижаною водою, фуркаючи, як коні.

Дитиною я ненавиділа городи. Вбивчою люттю самурая і лінню запеклого саботажника. Масні шматки вінницького чорнозему, що чіплялися до підошов, пилюку на обличчі, ряд­ки картоплі, які здавались безкінечними, як поеми Байрона, і їх огидних смугастих мешканців — колорадів. День город­ника розпочинався драмою, що скоро розвивалася трагедією, розгорталася карнавалом і фінішувала фарсом. Моє городнє ККД не вартувало й десятої долі батьківського педагогічного тиску. І було би їм поступитися, аби знали, що наїмся травле­ної кукурудзи, тільки би не брати сапу в руки.

У короткій перспективі цей маленький бунт скінчився трьохлітровою банкою марганцівки, у середній — на город мене більше не кликали, у довгостроковій — з того часу я ба­чила Руслана так рідко, що й не спостерегла, коли він закін­чив школу і виїхав до міста — навчатися на військового.

Натомість Харуска, його мати, траплялась мені повсякчас.

Дорогою до школи, з базару, на дискотеку, від подружки, гур­том чи одна — скрізь вона. Завжди з одним і тим питанням: «чи піду за її Руслана».

— Красуня ти! А подивись, який Руслан у мене. І працьо­витий, і розумний, і слова поперек не скаже. Золото, а не чо­ловік. І от побачиш, буду тобі найкращою свекрухою.

Я знічено посміхалась і відповідала щось наче «та мені ще рано про таке думати».

А вона й не слухала й обіцяла передати від мене привіт синові. І бігла собі, посміхаючись під свій кирпатий ніс, лег­ка й безтурботна, як усі руді. Не пам’ятаю, що за плаття вона вбирала, світлі чи кольорові, з підборами чи без, ситцеві чи шифонові. Точно не чорні. Дивно, похорон — єдина подія, що не мусує питання дрес-коду. Каже:

— Я його одразу по зубам упізнала. Там, у морзі в Дніпро­петровську. А вони ще експертизу робили. Нащо? То ж дитина моя. Я ж йому кожен пальчик цілувала, кожну рисочку на до­лоньці. Та їм видніше, — гладить забиту домовину, а очі сухі, виплакані. Синьо-жовтий в ногах, стопочкою. Наготований до урочистостей.

Тепер він вдома.

— Чуєш синку, тут твоя вчителька з сольфеджіо прийшла, Валентина Овсіївна. Питає про тебе, — Женя заплющує очі, наче силується щось згадати. — А пам’ятаєте, як він на тубі грав? Гарні костюми з китицями ви їм замовили, Овсіївно, Русланчик любив музичну. А особливо як свято чи концерт, чи парад .

Як не пам’ятати, Женю. Сумлінна і сумирна дитина ваша, аби всім таких. Померлий, про якого пам’ятають — жи­віший за живого, — не стримується Овсіївна і тягнеться за хусточкою. — Та кого я обманюю? — ридає по складах. — Дай Боже йому Царства Небесного. Скільки збиратимеш жнива свої, Господи? Скільком ще не вернути додому?

— Щаслива я, що дома він, знайшовся. Це ж за три дні со­рок днів. А так ще погуляє душа рідною хатою. Посидить на дитячому ослінчику — я його з горища знесла вчора, виста­вила на осонні посеред городу, між виноградним навісом і криничкою нашою межовою. Втішиться знайомими краєви­дами. Плавними горбами, лісосмугами багряними, оцим па­долистом ясним. Хоч так. А хтось, Овсіївно, лежатиме на тій пласкій ріллі, в степу, і вітер свистітиме, як кулі. Степ мені непривітний. І дитина до нього не звикла…

Як навчитися писати: 5 історій випускників Центру літературної освіти 

Сусіди юрбляться попідтинню — з делікатною осторогою, розмов мало, в двір не заходять. Павутина важких зітхань тягнеться вздовж воріт, огортає Жовтневу. На розі з площею Шевченка обривається раптово, як бабине літо. Плотина ти­хого хлюпання проривається рівно за чотириста метрів від Харускової хати. Двори центру, заставленого дво- й п’ятипо­верхівками гудять як вулики. Чоловіки стоять позад жінок. Мовчазні, злі, курять, понуро дивляться під ноги, уникають зорових контактів. Жінки зриваються на крик, клянуть, ри­дають. Якби замовкли — то почули б, як у дворі риплять пусті гойдалки. Дітям наказано сидіти по хатах. Але діти все зна­ють. Навіть якби шибки були забиті — вони би чули мамські зойки. Ось дзвони, що вмент вкривають селище — від левад за цукровим заводом до заправки на горі. Видно, що натовп на мить ціпеніє, і лише курликання, що наскрізь прорізає лінію високовольтних передач, наче скрипічний ключ, вертає лю­дям дар мови.

— Вони ж православні наче, чого костел у дзвони б’є?, — питання шириться площею , а потім гулькає радіально — по всіх дрібних вуличках, апендиксах і закапелках. Аж поки не доходить до того, хто все знає:

— Ви що, сьогодні народилися? Та ж наш батюшка відмо­вився Руслана відспівувати. Каже, сатана в хлопців вселилася, що своїх побратимів на Сході зневажили і вбивати пішли.

Та ви що, Марино Іванівно, і оцю кацапську гниду ви ще батюшкою величати будете? — скипає Галина Григорівна,

Русланова перша вчителька. — Ноги моєї в тій церкві не буде, навіть на Великдень. Та побійтесь Бога, хлопці рідну землю боронять, а ви кремлядські проповіді переповідаєте? Мізки виполоскали, а тепер і серця розкачують? Звірі в рясах. То ж наша дитина, спам’ятайтесь! Я його ще отаким пам’ятаю.

Та будьте ж громадою, люди, бойкотуйте цього мерзенного попа. Плюньте в очі путіно-кирилівській ляльці, то ж вража пропаганда!

— Богохульниця, — шиплять дві старезні баби в терно­вих хустках майже беззвучно. Оглядаються і дають драла. Бо громада оживає. Чоловіки гуртуються, обговорюють, хто що знає — карту боїв, селища, що затягнуло в котел, втрати укра­їнської армії, помилки командування Генштабу.

Жінки оточують Галину Григорівну, вона дружна з Харускою.

— Галино Григорівно, якщо тиждень він у полі лежав, а ще 2 у землі… Хто поховав, вказав могилу? Як взнали, що то він?

— Паспорт у кишені був. З ним і поховали. Якісь місцеві. Знайшли у чорній росі конюшини. Після. Одвезли на кладо­вище найближче. Прикопали лише, — запопадливі вже, чека­ють, мо, хто шукатиме.

Шукав його Довбуш білокамінський, комбат наш. Той, що Харусці клявся живим його додому вер­нути. Привіз… Ой, не кляніться люди, такі часи…

Стояв на колінах у Харуски на подвір’ї зранку вчора. Що вже просили піднятись — дарма. Поки не зомлів на сонці, то вже тоді я ж чоловіком його до нас в хату забрала.

Отакий недільний жовтневий полудень. Звичайно неспіш­ний, на подив теплий. Сповнений недотриманих обіцянок . Наче не осінь кочегарить, а літо тліє, витребенькує. Сьорбаю і слухаю, згадую і плачу, вперше за п’ятнадцять років. Пома­лу. Спочатку Русланове ластовиння, потім очі кольору ряски на Івана Купала — недозелені, з жовтаво-коричневими плям­ками. Пшеничне волосся, снопки брів. Похапцем порпаюсь в дитячих альбомах — наче там точно є, хоч одна, хоч чорнобі­ла, групова, випадкова, якась. Та ні.

Узагальнене не болить, статистика бреше, поезія прикра­шає. Лише криничка напуває. Рілля снить і сниться. Караван іде. Дзвони дзвонять. Бо глухо, коли їх немає, і гірко, як їх оп­латили. Не злюся, про що не знаю, не питаю, скільки непо­хованих-непізнаваних лежить в кривавих степах, скільки но­ситимемо траур пам’яті. Дужче бринить кринично-освячене, сповивальне: скільки любові в серці матері, що і в пекельно­му котлі здатна викресати іскру вдячності.

Чільне фото – bbc