Читомо > Видане > Адам Джонсон. «Усмішки долі»

Видане

Адам Джонсон. «Усмішки долі»

06.05.2017 0 Автор:

«Усмішки долі» — шість окремих оповідань. Суміш реальності і вигадки, коміксів і традиційного оповідного жанру. Адам Джонсон віртуозно порушує суспільно-моральні проблеми. На тлі новітніх технологій в його текстах розквітають до болю знайомі теми війни, смертельних хвороб, стихійних лих та стосунків.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Наш Формат».

 

Щоп’ятниці ДіДжей обідав із Сунь Хо. У Північній Кореї цей хлопець був його правою рукою, тож ДіДжей почувався перед ним великим боржником. І оскільки Сунь Хо в Сеулі нічого не подобалося, крім фастфуду, ці обіди були для ДіДжея єдиним способом подякувати йому.

Чи може, вибачитись. ДіДжей і сам не міг описати масштаб свого боргу перед Сунь Хо. Найбільший подвійний обід точно не міг його покрити.

Утім за чотири місяці, відколи вони втекли, вони їли курку в «Бончон чікен» та «Кіочон чікен», ходили в «Ґімбап ченґук» і ще з десяток інших закладів.

 

Сьогодні вони мали ласувати бургерами в одному з ресторанів мережі «Лотерія».

 

ДіДжей вийшов із чоловічого гуртожитку в районі Кванаку, де він жив. Гуртожиток був далеко не розкішним, але багато що там нагадувало йому про дім — відчинені двері, натерта до блиску цементна підлога, комендантська година і одночасне відчуття самотності та єдності. До того ж там не він один мав повно проблем.

На сусідніх ліжках спали чоловіки, які боролися з алкогольною залежністю, втратили все під час економічної кризи і навіть кілька нещасних, яких відправляли до Іраку воювати пліч-о-пліч із американцями.

ДіДжей знав, що в Південній Кореї американців вважають друзями. Він і сам ніколи не ставився до них вороже. Зрештою, хіба не американці винайшли лотерейні квитки, кристалічний метамфетамін, стодоларові банкноти і, що найважливіше, каталітичний конвертер?

Усмішки долі

Цього року в лютому було холодно. Закутавшись у товстезну куртку та шарф, ДіДжей сів на синю лінію метро, дістався центру Сеула, а тоді рушив на північ, до станції Анґук, пересівши на помаранчеву лінію. Вийшовши з потяга, він одразу почув відлуння. Без сумніву, хтось грав «Без тебе нема Батьківщини»** на акордеоні. Люди хаотично поспішали хто куди, як це завжди роблять мешканці Південної Кореї. Здається, ніхто не помічав і не впізнавав північно-корейську пісню, видатну музичну оду Кім Чен Іру.

Цікаво те, що ДіДжей добре здогадувався, хто це грає. Діставшись нарешті Південної Кореї, вони із Сунь Хо кілька місяців провели в державному реабілітаційному центрі під назвою Ханавон. Там він познайомився з жінкою, яка примудрилася втекти з Північної Кореї разом з акордеоном. Казали, що через нього вона мало не втопилася, перепливаючи восени річку Туманган. Її звали Міна. За її словами, вона не хотіла тікати, проте її чоловік десь зник і вона вирушила на його пошуки.

 

ДіДжей пішов у напрямку жалісних звуків. Мелодія була тріумфальною і водночас тужливою. Він не чув її, відколи покинув дім. Однак на півдорозі до виходу з метро музика почала затихати, і ДіДжей зрозумів, що йде не в той бік. Пісня затихла.

 

Він загубив її, але мелодія, яку грала Міна, застрягла в його голові. Вийшовши нагору, він почав блукати кварталами, раптом засумувавши за Північчю. Безлюдні засніжені гори навколо Сеула нагадали йому крижані скелі, що оточували Чхонджін***. Химерно вигнуті, вкриті черепицею дахи з кривими антенами району Бакчон Ханок Вілідж здавалися напрочуд знайомими. Проходячи повз церкву, він почув, як прихожани моляться Ісусу Христу. Хоча ДіДжей і не бачив людей, які були всередині, він зупинився на тротуарі. Раптом він вловив суто північнокорейський звук: тисячі голів схилилися в унісон.

Утім химерність Сеула швидко знову заволоділа його увагою. Тут можна було зустріти жінок у хірургічних масках і маленьких собачок у сукнях. Біля фітнес-клубу ДіДжей задивився на чоловіків на бігових доріжках. Що керувало ними? Від кого вони тікали? Далі по курсу було кафе з котами і дивний заклад, де дівчата-підлітки танцювали з роботами. У порожньому торговельному центрі він спостерігав за ескалатором. Його сходи з’являлися, підіймалися вгору і зникали в нікуди.

Весь у роздумах, ДіДжей дістався ресторану «Лотерія». Зайшовши всередину, він усівся в жовтій кабінці. У вікно він бачив усе страхіття, що коїлося на вулиці: молоду жінку з татуюваннями на шиї, студента з нафарбованими очима, дорослого кремезного чоловіка призивного віку, який просто сидів на тротуарі і байдикував. Єдиним нормальним серед цих божевільних був Сунь Хо, який повільно йшов вулицею. Він мав проблеми зі стегном, тож волочив одну ногу за собою. На Півночі він був на зріст як тринадцятирічний підліток, а тут — не більшим за дитину. Втім, через пронизливий погляд широко посаджених очей його не сплутаєш з малюком.

image (1)

Зайшовши до ресторану, Сунь Хо стримано кивнув ДіДжею і, хоча вже і не був його підлеглим, одразу попростував по їжу для них, пропхнувшись у голову черги. Зайнявши місце, він озирнувся на інших відвідувачів, яких щойно нахабно посунув. Вони не відводили очей від телефонів, вдаючи, що нічого не сталося. Сунь Хо якусь мить роздивлявся їх, а тоді похитав головою. Він терпіти не міг мешканців Південної Кореї з їхнім непереборним прагненням спокою і поступливістю. Одна річ — коритися законам кривавого диктатора, але якій невидимій силі підкоряються вони?

— Готовий прийняти ваше замовлення, — сказав працівник закладу.

Сунь Хо дістав пачку цигарок і взяв одну до рота.

— Курити заборонено, — мовив працівник. — Політика компанії.

Сунь Хо вказав пальцем на знак із зображенням їжі, а саме на сет бургерів. Потім показав два пальці.

— Бажаєте гострі бургери? — спитав працівник.

Сунь Хо кивнув і дістав кілька талонів на їжу, виданих представниками уряду.

— Ми не приймаємо талони, — похитав головою працівник. Сунь Хо заходився щось шукати в кишенях і зрештою дістав сірники.

— Ви вірите в Божу іскру? — запитав він працівника.

Від різкого північного акценту Сунь Хо обличчя працівника напружилося. Люди в черзі теж застигли — чоловік у светрі, кілька підлітків у шкільній формі.

— Я вас не розумію, — сказав працівник.

— Ви вірите у всепоглинаюче полум’я Господнє? — спитав Сунь Хо, дивлячись йому в очі. — Вірите, що лише вогонь може очистити вас від гріхів?

Сунь Хо точно не був здорованем, але хай це не вводить вас в оману: він сім років служив на борту субмарини, розрахованої на десятьох чоловіків. Коли він перейшов дорогу Департаменту Державної Безпеки, його кинули до концентраційного табору, де він пережив зиму. Цей чоловік витримав страшний голод у північній провінції Хамгьон. Сунь Хо вижив під час масової зачистки в Чхонджіні.

Працівник ресторану взяв талони і склав їжу в паперові пакети.

 

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe