uncategorized

Львів’янка Ірина Старовойт передовсім відома як науковець і блискучий викладач. Однак на цьогорічному Книжковому Арсеналі читацький загал отримав змогу відкрити її для себе і як поетку. “Гронінгенський рукопис” — вже друга збірка авторки, яка з’явилася на світ аж після 17 років поетичного мовчання. Про вірші як історії — приватні та родинні, про вірші-передбачення, про війни пам’ятей, про мислителя епохи Відродження Агріколу і теоретика культури Гейзингу, про річку Аа і голландські кахлі — йшлося на презентації “Гронінгенського рукопису”.

Головний редактор “Видавництва Старого Лева” Мар’яна Савка одразу зізналася, що була дуже рада видати цю книжку.

“Бо я насправді знаю, скільки часу пройшло від тої попередньої книги Ірини Старовойт. А насправді — дуже багато — 17 років. Така відстань між двома книгами. Така відстань — це час, за який вже й діти виростають, виростає така фактично людина. І за цей час людина змінюється дуже докорінно. І стає, напевно, інакшою у своїх текстах. І дуже багато чого здобуває і може це передати в текстах”.

Також вона представила художників, які оформили “Рукопис…”. Романа Романишин і Андрій Лесів із творчої майстерні “Аґрафка” вирішили огорнути ці вірші у колір неба, що переносить нас у світ голландських кахлів, у світ Гронінгена.

“Мені надзвичайно приємно тримати в руках цю невеличку блакитну книжечку. Я вже сьогодні зрозуміла, що вона подобається не тільки дорослим, але навіть і дітям, які не хочуть відпускати її зі своїх рук. Бо вона реально дуже приємна на дотик, дуже красиво створена”, — зазначила Савка.

Художниця Романа Романишин розповіла, що коли вони з чоловіком ознайомилися з рукописом, перечитали його, то зрозуміли, що це — “ну просто цунамі, це бомба”. На їхню думку, це — одна з найкращих збірок в Україні за останні десять років.

“І це для нас було дуже великою відповідальністю — до такого дуже якісного тексту зробити достойне оформлення. Потрібно було знайти оцю нитку, десь провести її, що це якось стосується Нідерландів, тому що Гронінген — це місто в Нідерландах. Отже, мало бути щось голландське. Але, щоби це не було страшно прямолінійно, і, при тому, аби воно було тільки тлом для тексту. І ось ми взяли таку естетику дельфтських кахлів. Це абсолютно традиційне народне мистецтво Нідерландів. Абсолютний аскетизм в колористиці. І ми створили ці кахлі. Їх там є дуже багато. Думаю, що в перспективі можна буде скласти цілу стіну. І це своєрідна така мозаїка. Концепція така, що на початку книги ці кахлі є великі: їх є мало і вони є великими. Але чим ближче до кінця книги — ти віддаляєшся від цієї загальної картини, і бачиш, що з цих кахлів складений великий об’єкт, а саме — серце”.

“Тому що навіть не те, що ми знайшли естетику, а напевно, вона якось сама себе знайшла і якимось дивним чином нам трапилася під руки, під думку. Тому що, коли ми от почали говорити, я відразу спитав у Романи: “Ну то як ми будемо ці кахлі робити?”. А Романа каже: “Які кахлі?”. “Ну ми ж будемо це робити в стилі кахлів”, — сказав я. Відповідно, якось воно так саме по собі вирішилося, і насправді книга пішла просто на одному подиху. До цього спонукали, власне, тексти, поезія. В результаті, це якийсь такий цілісний твір вийшов, що нам самим стало дуже дивно, наскільки він цілісний і єдиний”.

На переконання Ірини Старовойт, кожна книжка, яка друкується і йде в люди, стає початком обміну історіями.

“І ці поезії — це теж є мої історії. Приватні, біографічні, автобіографічні, які або розказувалися з покоління в покоління, або були вперше записані і якось перероблені в моїй голові, або вони вже сталися в моєму житті, або, я передчуваю, вони ще мають статися. І я більш, ніж переконана, що є такі досвіди, які до кінця не ловляться словами”.

Авторка розповіла, що завжди ставить багато фільтрів, перед тим, як що-небудь записати на папір, чи внести в комп’ютер. І що якраз ця книжка вивершилася тоді, коли тексти почали писатися майже незалежно від неї.

“Їх набралося стільки, що я на свій день народження, отримавши привітання від “Видавництва Старого Лева”, запитала, чи не хочуть вони зробити мені подарунок і прийняти до розгляду рукопис моєї нової книги. Я дістала негайний відгук. І цей відгук був “так”. Через кілька тижнів я подала рукопис. З того часу минуло якраз майже дев’ять місяців, за які ця книга справді виносилася і сталася”.

Як зазначила Старовойт, їй дуже імпонував підхід Андрія і Романи до оформлення, які з окремих частинок склали мозаїку.

“І я би сказала, що й ця книжка зробилася абсолютно так, як мозаїка. А потім, знаєте, нас усіх обпекли, як ті кахлі — більше, ніж під тисячу градусів. І от тоді вона вже стала справді книгою”.

У продовження цих слів, Мар’яна Савка зазначила, що, коли перечитувала рукопис, то її обпікало те, наскільки ці тексти суголосні з подіями, які були в Україні.

“Навіть не тільки інтонаціями, навіть якимись мікросюжетами, які є у віршах. Насправді це дивовижно. Але от з чого найбільше це приходило: з самоти, чи з прочитаного чогось, чи з якогось власного життєвого досвіду?”.

“Знаєте, у цій книзі є чимало фотографій, оброблених фотографій моїх родичів або людей, для мене страшенно близьких, — розпочала поетка. — Але ще більше там є людей-невидимок. У моєму житті важливі були також зустрічі з іншими письменниками або просто людьми, які дуже творчо ідуть по житті. Один з них — мій великий друг, вірменський письменник, який допіру цього січня помер, не доживши трохи до виходу свого останнього, здається, найкращого роману. Звали його Левон Хечоян. І я пам’ятаю дуже добре, коли він ставав до фотографії, то казав фотографові, спільною для нас російською мовою: “Что ты фотографируешь?! Ты радость мою фотографируй!”.

Що стосується назви книжки, то Старовойт попередила, що назва є трохи хибною. Бо у збірці прямо про Гронінген немає ні рядка. Разом з тим, за словами авторки, цієї збірки б не було, якби не містечко на півночі Нідерландів, куди поетка приїхала восени 2012 року, щоб стати частиною команди “Memory at War” (“Війни пам’ятей”).

“Ми займалися тим, як сучасні культури в Східній і Центральній Європі воюють зі своїми пам’ятями. Або як вони воюють навколо того, що і чому вони пам’ятають, а що і чому вони забувають із тяжкої, темної історії 20 століття.

І я думаю, що пишучи про це на прикладі літератури і кіно, я якимось чином це проектувала також на свій особистий випадок, на свій case study, з якого можливо і вийшла ця книжка.

Але мене теж дуже цікавило питання, чим цей Гронінген був до того, як я туди приїхала. Мені важливо було знати три речі про нього — і всі вони підтвердилися.

Перше: річка, яка тече у цьому містечку, (як і в кожному голландському містечку там є обов’язково річка, розвідні мости, свої яхти, свій невеликий флот, хоча там ще 30 км до моря), називається Аа. Ну не можна не писати в місті, де річка називається Аа!

Друга річ, це те, що Гронінген був абатством в Середні віки, і в Ренесансі він дав такого надзвичайного мислителя північноєвропейського Відродження, як Агріколу. Агрікола народився за 15 км від теперішнього Гронінгена. Він був усім, як і інші ренесансні люди. Він знався добре і на тілесному, і на духовному. Він був боксером і юристом, ретором і філософом, реформатором сільського господарства, людиною, яка проектувала ідеальні міста. І все це якось в цьому Гронінгені справді спрацювало. Тому що, в моєму розумінні, те, що потрібно для життя, для повсякденного зростання і самореалізації, того, що Леся Українка називала “своїм життям до себе дорівнятись”, то в Гронінгені можна це зробити.

 І третя важлива річ: той університет, в якому я працювала, закінчив свого часу як студент і захистив там свою докторську дисертацію Йоган Гейзинга. Думаю, що для філологів, і взагалі для людей, що займаються культурою, не треба двічі повторювати це ім’я. Дві його найважливіші книжки — це “Homo Ludens” (“Людина, яка грається”) і “Осінь Середньовіччя”. Я думаю, що він, колись, коли я була на першому курсі філології, навчив мене більше про те, чим є словесна культура, ніж кілька років навчання в університеті.

Ну і вже зовсім під кінець свого перебування у Гронінгені, я довідалася, хто з українців там був переді мною. Туди приїждав Ігор Костецький, тому що саме в Гронінгенському театрі, у 1969 році відбулася прем’єра його вистави “Монашки”. Ця вистава відбувалася німецькою мовою, а режисер — молодий і амбітний, який тоді зробив цю театральну прем’єру, потім переїхав в Голлівуд і став досить відомим режисером та сценаристом.

Таким чином, виявляється, що Гронінген був просто вже фатально позначений у моєму житті ще до того, як я туди потрапила.

Але знаєте, якщо заґуґлити “Groningen manuscript” або “Гронінгенський рукопис”, то ви побачите, що до цієї книжки іншого Гронінгенського манускрипту не було. Тобто, може, я їм щось також дала і залишила якийсь хороший, подячний слід в їхньому житті.

І останнє, що я хотіла ще сказати, це те, що після того, як ці кахлі з’явилися, я зрозуміла, що так: візуальне склалося з текстовим в одну єдину цілість і що тепер вони нерозлучні. І вже немає жодного запитання, чому ця книжка називається так, як вона називається”.

Після читання поезії, авторка розповіла, що до збірки також увійшло десять її перекладів, розміщених в розділі під назвою “Вірші, написані до мене”.

“Це можна потрактувати двояко. Вірші, написані перед тим, як я народилася, або перед тим, як я сама встигла їх написати. Або ж вірші, після прочитання яких я зрозуміла, що вони звернені прямо до мене і до нікого іншого. І коли я їх так побачила, то вирішила, що вони мусять зазвучати українською”.

Колись, в антології “Ми і Вона”, Старовойт зізналася, що почала писати вірші, коли на її тілі з’явився перший шрам. Після появи другого, вона припинила. Читомо поцікавилося, що спонукало її до писання тепер.

“Мені цікаво думати про те, що є великий зв’язок між тілесністю і тим, що ми називаємо духовним. І я шукала такі збіги. Для мене вони були страшно важливі. І я їх знаходила. Я могла би розказати, але, чесно кажучи, не наважуся на таку велику аудиторію, який був поштовх. Я тільки можу сказати, що за один рік я втратила була трьох дуже близьких людей. І мені здалося, що неартикульований досвід пропадає загалом. Я питала: а що залишається про нас після нас? І тоді мені стало важливим записати певні речі, щоб вони лишилися після мене”.

Під кінець, поетка розповіла милу історію, що трапилася з нею за годину до презентації.

“У мене була маленька автограф-сесія на “Видавництві Старого Лева”. Там були різні люди і різні книжки — переважно, для дуже маленьких читачів. І підійшла дівчинка. Як виявилося, її звати Аліса. Їй рік і трошки. Вона взяла цю книжку до рук. (Це заслуга Романи і Андрія). І вона її не випустила. І коли їй пояснювали, що це вірші для більшечких, що треба ще вирости, вона сказала: “Я виросту!”. І я підписала їй книжку: “Алісі з країни див, яка виросте”. І я думаю, що вона колись її прочитає”.

Читайте також про інші книги “Аґрафки”, зокрема: про «П’ятикнижжя» Грицька Чубая, «Рукавичку», «Може, це все» Віслави Шимборської, «Зірки і макові зернята».

Наталя Корнієнко, світлини автора